Роксоляна

Осип Назарук

Сторінка 35 з 54

І не хотіла непокоїти чоловіка ненаситністю. Але в голові сплітала свої спомини й думки про могутність від першої зустрічі з ним. Сплітала з тим, що він тепер сказав. І здавалося їй, що за сим першим здобуттям мусить прийти якесь друге, третє, десяте. Як воно приходитиме, ще не знала. І навіть не знала, що саме приходитиме. Але слова чоловіка не виходили їй з тямки. "Таємниці держави! Їх, певно, можна знайти у війську й на війні",— сказала собі.

І постановила побачити колись війну, бо там найяркіше мусить блистіти кривавий кришталь влади.

Твердо постановила ждати, аж поки лучиться нагода, побачити війну. Знала, що війна страшна. Бо чула про неї немало та й сама бачила й пережила татарський напад. Розуміла, що більше захопила її охота побачити війну зблизька, з самого нутра.

Нараз засвітило їй у головці, мов у церкві на Великдень. Адже при тій нагоді могла побачити чудові країни заходу, про котрі так гарно оповідав Річчі у школі невольниць, у Криму! Де він тепер?І де може бути Кляра? Ірина? І... батько та мати...

Засоромилася, що так рідко згадувала про них. А прецінь вони були такі добрі для неї... Вже двічі посилала з купцями розвідчиків у Польщу, щоб довідатися, що з ними сталося. Але купці привезли тільки вістку, що всякий слух по них пропав. Що ж мала робити більше? Тепер усі її думки були захоплені сином і війною. Кривавий кришталь влади, який раз заблистів перед очима її душі, полонив її вже назавше.

Думала, що аби той кришталь посісти, треба його наперед побачити в огні і зрозуміти. Думала до ранку.

IV

На другий день рано султан особисто наказав привести до себе євнуха Гассана. Переслухав його без свідків. Гассан трясся весь час, як осиковий лист. І раз у раз повторяв:

— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити.

— А нащо ж ти так говорив, коли знав, що се неправда?

— Бо везир казав.

— Адже ти знав, що се неправда!

— Знав.

— То чому ж ти говорив?

— Бо везир казав.

— І гроші обіцяв?

— Обіцяв.

— І ти тому так говорив?

— Тому. Але я вже більше не буду.

— Певно, що не будеш,— закінчив допити султан. Над вечером євнуха Гассана зашили в мішок і понесли топити в Босфорі. Він ще в мішку кричав:

— Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей і дім у Скутарі!..

— Там порахуєш ті гроші,— відповів оден з яничарів, що кидали в море чорного Гассана.Заколихалося море, і тільки водні круги покотилися по нім. Так погиб Гассан, євнух Роксоляни.

І так закінчилися хрестини султанського сина Селіма.

* * *

Хассеке Хуррем казала собі докладно оповісти про те, як топили Гассана. Й опісля кілька разів ходила на місце його страчення. Ще довго потім непокоїв її чорний Гассан: снився їй, як рахує золоті гроші на дні моря, на міленькім пісочку між червоними коралями...

А кришталь влади над гаремом вже мала в руках! Тепер видніло перед нею ціле море криштальне і як кров червоне... А сонце над Стамбулом сходило раз у раз таке криваве, що побожні мослеми ставали здивовані й молилися до всемогучого Аллага, щоб відвернув нещастя від роду падишаха. Бо всі вірили, що його нещастя було б нещастям усеї держави і народу.

V

Як показати всему дворові султана свою побіду над гаремом? Над сим думала тепер султанка Ель Хуррем. Хотіла се зробити якнайделікатніше, але виразно. Ріжні думки приходили їй до голови. Рішилася на дві. Післала свого учителя до ради улемів, імамів і хатібів з повідомленням, що зачинає будувати величаву святиню для Аллага.

— Благословенне хай буде ім'я її, як ім'я Хадіжі, жінки Пророка,— сказав на ту вістку старий Пашасаде, з котрим усі науки зійдуть колись до гробу. І повторила ті слова Висока Рада ісламу з лицем, оберненим до Мекки.

А тоді молода султанка Ель Хуррем дала знати до султанської кухні, що особисто переймає нагляд над нею. Ніхто не вірив, що се можливе. Ні її служниці, котрих посилала до кухні, ні ті, що працювали там.

Але улюблена жінка Сулеймана дійсно прийшла, У скромній білій сукні, без прикрас, з біленьким фартушком на собі.

Навіть страчення великого везира Агмеда-баші не викликало такої дивовижі, як сей крок султанки Ель Хуррем. В цілім сераю мов запалив! Голосно зачали говорити про пониження достоїнства жінки падишаха. Переляканий Кізляр-ага повідомив про се самого падишаха. А над вечером прийшли завізвані до султана Кемаль Пашасаде і Пашкепрізаде.

Султан Сулейман дозволив їм сісти на дивані й довго мовчав. Не знав, від чого і як починати. Нарешті сказав:

— Ви, може, додумуєтеся, в якій справі попросив я вас до себе?

— Так, нам здається,— відповів Кемаль Пашасаде.

— Що ви кажете на се? Чи був коли такий випадок у моїм роді?

— Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дітей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла і варила. Нема в тім, що робить султанка Ель Хуррем, ніякого пониження,— відповів Кемаль Пашасаде. А Пашкепрізаде, як луна, повторив його слова:

— Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула, сама кляч для дітей своїх доїла, сама харч для мужа свого пекла і варила. Нема в тім, що робить султанка Ель Хуррем, ніякого пониження.

Султан відітхнув. Бо вже з досвіду знав, яка важка боротьба з суєвір'ям і привичкою людських думок і очей. Знав, що часом лекше здобути найбільшу кріпость, ніж переламати оден людський погляд тоді, коли нема на чім опертися в минувшині.

Незабаром у всіх мечетах Стамбула славили хатіби жінку Ертогрула і ставили за взір всім жінкам правовірних мослемів. А обурення, яке закипіло проти молодої султанки Ель Хуррем, зачало переходити в подив і пошану. Бо змінчива думка кождого народу, змінчива більше, ніж хвиля на морських безвістях. І благословенні ті, що протиставляють їй свою думку і своє діло, коли се роблять в почутті своєї пра-вості і в пошані законів Божих.

Щойно тепер не боялася султанка Ель Хуррем в уяві своїй представляти собі свого сина Селіма на престолі султанів. Була вся потрясена тою блискучою мрією. Червона кров била їй до очей.

Але що зробити з первородним сином Сулеймана від іншої жінки?.. Знала, відчула й розуміла, що законодавець Османів не уступить в сій справі так, як уступив в інших. Знала твердий і споконвічний закон Османів, святий для всіх мослемів від краю до краю величезної держави султана Сулеймана, намісника Пророка на землі.

Мов пекуча іскра, впала у серденько султанки Ель Хуррем. Впала і пекла, горіла і щеміла і полум'ям палючим до головки йшла. А султанка Ель Хуррем бігла до колиски сина Селіма...

Ой, колисала 'го, повивала, в білі муслини спати клала, в яснії очка заглядала, в маленькі ручки цілувала. І страшне діло задумала — при золотій колисці сина, як усміхалася дитина, в прекрасній кімнаті, в марморній палаті, в цісарськім саді, над морем чудовим, над Рогом Золотим, що весь кипів життям і сіяв під синім небом, у блиску Божого сонця.

Бо свобідну волю дав Господь людині — до добра і зла. А хто відразу не опреться злому, того воно захопить, як огонь захоплює дім. І тоді нестримно дозріває овоч думки людини, як дозріває буря, зірвана хмарою.

VI

На другий день, як утопили в Босфорі чорного Гассана, зустрілися улеми Мугієддін Сірек і Кемаль Пашасаде у передсінку Гагії Софії, найбільшої мошеї в цілім Царгороді.

Перший промовив Мугієддін Сірек:

— Чи то правда, що ти, о приятелю, був з Пашкепрізадем в султана Сулеймана — нехай живе вічно! — і що ви відкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула?

— То правда, о приятелю, що я з Пашкепрізадем був у султана Сулеймана — нехай живе вічно! — але то неправда, що ми відкрили йому таємницю про його прапрабабку, жену султана Ертогрула, бо відкрив її мені Пашкепрізаде, а я відкрив султанові.

— Благословенне хай буде ім'я Аллага! Може, все те замішання скінчиться на смерті Агмеда-баші й одного євнуха!..

— Може, скінчиться.

Так думали улеми Мугієддін Сірек і Кемаль Пашасаде. Й обидва помилялися.

Небагато днів минуло, як одного вечера з дільниці вельможів затривожено сторожу сераю і велику казарму яничарів дивною вісткою, що підбурена кимсь товпа народу облягає палату вбитого Агмеда-баші і вже проломила огорожу.

Як стій, рушили туди відділи яничарів і сіпагів. Але хоч дійшли ще в сам час, не перепинили здобуття палати і знищення її. Начальник яничарів, що дав наказ жовнірам відперти товпу, впав, тяжко поранений камінням, а військові відділи стояли безчинно, слухаючи криків товпи, що треба знищити гніздо і рід того, котрий хотів украсти сина падишаха.

І на очах війська розгромлено палату Агмеда-баші та всі будівлі її, а його жінок і дітей витягала розшаліла товпа за волосся на вулиці Стамбула. І ніхто не знав, що з ними сталося.

Султана не було того дня в Царгороді. А як приїхав, зараз завізвав до себе Кассіма, команданта Стамбула, товариша своїх діточих забав, котрому довіряв і котрий був дуже прив'язаний до нього.

— Що сталося в моїй неприсутності? — запитав. . — Знищено дім Агмеда-баші. Його жінки і діти лежать поранені.

— Хто се зробив?

— Зробила підбурена товпа.

— А хто ж її підбурив?

— Царю,— відповів отверто командант Стамбула,— всі сліди вказують на те, що жерело того заворушення ніде інде, тільки в сераю.

— Чи ти припускаєш, що хтось із близьких мені осіб свідомо викликав те недобре діло?

— Того не припускаю. Мої найлуччі звідуни не принесли нічого такого, що давало б підставу до подібного припущення.

— Може, боялися щось таке приносити?

— Знаю їх добре і думаю, що сказали б усе. Султан задумався і довго думав. І мовчки сидів біля нього приятель з його молодечих літ, командант Стамбула. По хвилі Кассім докинув:

— Я думаю, що се самосівний зрив, котрий зродився зі старої ненависті народа до Агмеда-баші і котрий тільки використали ріжні темні духи.

— Як радиш залагодити ту справу?

— Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що служать при мені. Всі тої думки, що треба тільки порадити сем'ї Агмеда-баші, щоб виїхала зі Стамбула, а народові оповістити, що коли б іще раз лучилася спроба таких непорядків, то з волі самого падишаха не буде помилування.

— І не робиш ніяких доходжень більше?

— Я вже досить доходив. Нічого тут, опріч шуму, не зробимо.

— Нехай буде і так,— сказав султан.— Але другу подібну ворохобню треба буде вже здавити рішучо і безпощадно.

Незабаром сем'я Агмеда-баші опустила Царгород, і все затихло над Золотим Рогом.

32 33 34 35 36 37 38