Є де спокійно попрацювати і відпочити. Перші два дні Леся так і робила: зранку, як сестра йшла на лекції, писала, а по обіді читала. Але скоро цей розпорядок набрид, і Лариса Петрівна, наскільки дозволяло їй здоров'я, взялася за справи.
Насамперед — задля цього, власне, і їхала такий світ — треба було знайти редакцію "Жизни", зустрітися з її працівниками. Судячи з адреси, редакція містилася не так далеко, а все ж дорога туди, кажуть, забере добрих півтори-дві години.
Вирішила поїхати опівдні.
День видався морозний, непривітний. Над містом висіло суцільне снігове хмариво і час од часу сипало на землю дрібною порошею. Різкий вітер, що налітав з північного заходу, з Фінської затоки, зривав білу намітку снігу, вихрив нею у тісних, мов криниці, двориках і, вибравшись на волю, ніс геть. Купи покидьків, опала штукатурка так і чорніли неприбрані й нічим не прикриті. Особливо це впало в очі, щойно Леся пересіла з конки на "звощика" і той погнав свою цибату конячину провулками. "Ось воно, справжнє твоє нутро, Петербург, — думала Леся. — Виставляєш напоказ Невські та Сенатські проспекти й майдани, дивуєш красою Адміралтейства та Ісаакія, а досить звернути на кількасот метрів убік, як од усього того й сліду не лишається..." Стало тоскне від тих думок, і Леся, щоб відігнати їх, не псувати собі перед зустріччю настрій, заговорила з візником. Вона й не подумала б, що везе її не старожил-петербуржець, а звичайнісінький селянин-ест. Так-так, вони щозими приїздять у місто катати панів. Удома в цей час роботи майже ніякої, а тут, дивись, потроху й назбирається якийсь десяток карбованців.
Санки зрештою зупинилися біля масивних, пофарбованих у темно-коричневий колір дерев'яних воріт. Візник повернув назад, і Леся зосталася одна. Вона стояла в нерішучості, розглядала кам'яний будинок, що був тут чи не єдиною високого спорудою, сподіваючись когось зустріти, розпитати. Проте поблизу ніхто не з'являвся, і вона наважилась зайти у двір. В ньому було просторо і чисто. У глибині — обшитий почорнілими від негоди дошками дерев'яний будиночок. "Певне, там, — подумала Леся, — бо навряд, щоб у цьому, великому..."— вирішила і подалася розчищеного від снігу доріжкою. Проте редакція "Жизни" містилася таки у великому будинку, що вікнами виходив на вулицю. Молода привітна жінка, до якої Леся звернулася, завела її до під'їзду, показала двері І попередила, що східцями треба спускатися трохи вниз, у півпідвал. Лариса Петрівна пройшла в кінець півтемного коридорчика і зупинилася перед широкими оббитими дверима. На стук ніхто не відізвався. Почекавши з хвилину, Леся ввійшла до просторої світлої кімнати. Нікого. Кілька робочих столів, шафи, старенькі стільці. За напівпричиненими дверима, що вели, певно, до суміжної кімнати, чути було спокійні чоловічі голоси. Злегка постукала в одвірок і не встигла відняти руку, як двері — туди, всередину — розчинилися і високий, худорлявий чоловік став на порозі.
— Вам до кого? — запитав, жестом запрошуючи ввійти.
— Насамперед скажіть, будьте ласкаві, чи тут редакція "Жизни"?
— Тут, тут, товаришко, — вийшов з-за столу лисий, в окулярах чоловік. — Судячи з усього, друзі, — звернувся до працівників, — до нас гості... і далекі.
Леся всміхнулася і хотіла було назвати себе, але той, в окулярах, зупинив її.
— Даруйте, дозвольте мені познайомити вас... не дивуйтесь: всім присутнім відоме ваше ім'я. Еге ж? — звернувся він до товаришів і, помітивши в декого на обличчі подив, відрекомендував: — Леся Українка. Поетеса, перекладачка, критик. Що, правда, вгадав? — звернувся він до Лариси Петрівни.
— Так. Але мушу дещо спростувати. Критиком я себе не наважуюсь називати. І потім, звідки вам відомо, що це саме я? Хіба мало до вас заходять.
— О-о, це вже інша річ. Сідайте, будь ласка, роздягайтеся, в нас тепло, і поговоримо.
Двоє наймолодших допомогли Лесі скинути пальто, підставили їй стілець.
— Про це неважко було здогадатися, — вів далі, відповідаючи на Лесине запитання, чоловік в окулярах, — хоча б тому, що позавчора я одержав із Мінська листа...
— Ви Володимир Олександрович Поссе, редактор "Жизни"? — поспішила з запитаннями Леся.
— Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже — скільки ж це? — відай, з півроку не дає вам спокою своїми листами та вимогами писати.
Вони ще раз потиснули руки, і Леся відчула в тому потиску тепло доброї, сердечної людини.
— Я, певне, зашкодила вашій бесіді? Може, зайти пізніше?
— Полюбуйтеся на неї! — розвів руками Володимир Олександрович. — Тут її ждуть кілька днів, а вона...
— Простіть, ради бога, — вибачилася Леся. — Я ж по щирості.
— Ми теж по щирості. Розповідайте, що там у Києві, чим живе літературний світ?
Лариса Петрівна пригадувала останні події літературно-мистецького життя на Україні, розповіла про масові арешти соціал-демократів, про заворушення серед робітників і селянської бідноти. Поссе час од часу щось занотовував до маленького блокнота.
— Тепер я розумію захоплення Мержинського і Чирикова, — мовив він. — Ви ж справжня ходяча енциклопедія. Ні, ні, тепер я од вас вимагатиму... Крім статей-оглядів, рецензій, давайте переклади. Франко, Стефаник, Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Що знає про них російський читач? Хіба що фальсифікаторські рецензії в лояльних журналах.
Володимир Олександрович говорив так, ніби знав гостю принаймні з десяток років, наче вона щойно повернулася з поїздки за його дорученням. Лесі подобалася ця діловитість, приваблював якийсь ледве вловимий, але, видно, постійний гумор у розмові редактора.
— Шкода, що ви так скоро збираєтесь назад, — жалкував Поссе, — незабаром має приїхати Горький — він у нас веде белетристику. Дуже хотів з вами познайомитись. Навіть радив якось запросити вас до редакції, та часи такі, що — самі бачите — не знаєш, де будеш завтра. Та нічого, наше все попереду.
Зайшло ще двоє молодих людей. Прізвища їхні Леся чула вперше, і Поссе, вибачившись, перейшов до редакційних питань. Мовилося про наступний номер. Серед авторів, твори яких пропонувалися до журналу, Чехов, Скиталець і Горький.
— З України знову нічого? — поцікавився Поссе і, не чекаючи відповіді, звернувся до Лесі: — Бачте, Ларисо Петрівно? — Ніби те сталося з її вини.
— Може, Лариса Петрівна щось привезла або напише, поки гостюватиме тут? — кинув хтось із співробітників.
— Справді.
— Ні, товариші, на жаль, нічого не можу запропонувати, — відповіла Леся, — а за кілька днів, що буду в місті, також не встигну. Прислати — пришлю... на осінь.
— Гаразд, — погодився Володимир Олександрович. — Домовляємося твердо: на дев'ятий номер. Цікаво було б щось про творчість галицько-українських письменників.
— Місяців за два чекайте таку статтю.
— Оце по-діловому.
Говорили про зростаючу популярність "Жизни", цензурні утиски; Леся бачила з тих розмов, яких надзвичайних зусиль вимагає од співробітників кожен випуск журналу. "Діло тут справжнє, — констатувала, — треба буде загітувати ще когось із киян". Люди потроху розходились.
— Вам далеко добиратися, Ларисо Петрівно? — підійшов до Лесі секретар.
— Не так, мабуть, далеко, як довго. Поки випетляєш тими завулками...
— А в чім річ? — поцікавився Поссе.
— Питаю, чи далеко додому нашій гості.
— А в гостях вона ще й не була. Хіба це гостювання — посидіти біля робочого столу? Зараз підемо до мене, поп'ємо чаю — погостюємо по-справжньому, — сказав Поссе. — Одягайтеся, Ларисо Петрівно. Прошу, — подав пальто.
Поссе мешкав тут же, в дворі, у тому невеличкому дерев'яному будиночку, до котрого, шукаючи редакцію, спочатку подалась була Леся. Дружина його, досить молода жінка, привітавшись, поспішила на кухню, а Володимир Олександрович почав знову розпитувати про київське життя.
— Є тут ваші — Кистяківський, Славинський, заходять інколи, пропонують свої опуси. Але, скажу відверто, не те, що нам потрібно. До речі, ви, певне, з ними знайомі? Здається, Славинський, коли ми надрукували першу вашу статтю, хвалився, що знає вас.
— Так. Але я волила б не знатися з ним.
— От-от. Якийсь він дивний. Служить при дворі, вважає себе соціал-демократом. Ми взагалі намагаємось бути від нього подалі.
—Ї добре робите. Непевна він людина. Володимир Олександрович дістав з книжкової шафи і поклав перед Лесею два останні номери "Жизни".
— Раджу прочитати в них статті Володимира Ульянова. Особливо зверніть увагу на "Капіталізм у сільському господарстві". Це найновіша його робота. Добре було б перекласти її і видати на Україні. Взагалі ж, майте на увазі, Ульянов найсильніший зараз теоретик марксизму в Росії.
— Дякую, я вже чула про цю людину, — Леся перегортала сторінки "Жизни", зупиняючись на окремих місцях, — Погано тільки, що видавничу справу у нас поки що не налагоджено. Ліпше — у Львові. Думаємо видавати там "Маніфест" і ще дещо.
За часті говорили більше про родинні справи, і Лесі,на прохання його дружини, довелося розповісти про свій родовід, сім'ю. Довідавшись, що одна з її сестер тут, у Петербурзі, подружжя виявило бажання познайомитися з Лілею.
Лариса Петрівна подякувала за гостинність і почала збиратися. Було вже пізно, надворі знову починалась хурделиця. Володимир Олександрович з дружиною провели її, знайшли візника і розпрощалися.
— Вітайте Мержинського і Чирикова, — почула вже в санках Леся і, обернувшись, злегка помахала рукою.
За годину вона була в Лілі, де чекали на неї давні київські подруги.
...Через кілька неспокійних, проведених у зустрічах та розмовах днів Леся від'їздила з Петербурга.
XV
Іменини Ольги Петрівни вирішили святкувати в Зеленім Гаю, що поблизу Гадяча. Цей невеличкий хутірець манив затишком, широкими луками та старим дубовим гаєм, що спускався до самого Псла.
Леся приїхала сюди разом з Михайлом, Шурою та їхньою донькою Євцею прямо з Тарту. Останні місяці їй притьмом не сиділося — чи то надолужувала своє лежання в Берліні, чи це завдяки полегшенню, яке дало тамтешнє лікування, весь час манило її на нові місця, — а побувала і в Сергія Костянтиновича в Мінську, і у брата, і навіть у далекому Петербурзі.
Спогадами про Петербург жила довго. Часто розповідала про своїх нових друзів із "Жнзнн". Та й як не розповідати, коли всяк, хто не зустріне, цікавиться. Такий нині Час настав, що кожен живе тривогами і сподіваннями.
От і вона, нова приятелька, Кобилянська, що вперше гостює в їхній родині, не встигла відпочити з дороги, а вже: "Як вам мандрувалося, що нового чувати в світі?"
— Один тільки раз проїхала нашою Україною, а стільки побачила! — розповідає захоплено.