Я директор музею, цікавлюся всякою всячиною.
— Так от що. Отакі штуки, якими ви цікавитесь, бачив я в нашого отця Стефана.
Де ж ваш отець Стефан живе, чи далеко звідціля?
— А ось як вийдете за обгороду, так через дорогу побачите кам'яний попівський будинок, а біля нього два високі осокори. Отам він і живе.
— Спасибі. А скажіть, чи давно він тут живе?
— Ні, недавно, років п'ять як перейшов з іншої парафії. Ви ж глядіть, не скажіть отцю Стефанові, що це я вам розповів про це, а то мені попаде.
— Не турбуйтесь, діду Гнате, все буде гаразд! — заспокоїв його вчений.
Ще не доходячи до попового будинку, Дмитро Іванович побачив, що отець Стефан з лопатою в руках порається в палісаднику, підпушуючи квіти. Він гукнув, і двері відчинилися.
— Можна до вас, отче Стефане, зайти?
— Прошу!..
— Будьмо знайомі,— знявши свого бриля, привітався
Дмитро Іванович,— я професор історії.
— Радий бачити поважного гостя, проходьте.
— Чув я, що ви любите старовину й зібрали велику колекцію. Покажіть, будь ласка.
Піп ледве помітно усміхнувся собі в борідку, трохи повагався, а потім запросив професора до хати, щоб показати речі музейного значення.
— Ось гляньте, тут у шафі дещо є.
Дмитро Іванович підійшов і побачив кам'яне, залізне й бронзове знаряддя, між ними лежала добре відшліфована кам'яна сокира, яка чудово збереглася. В Дмитра Івановича аж очі загорілися.
— Дозвольте вас, отче Стефане, спитати про щось?
— Прошу!
— Для кого ви це все зберігаєте? Що думаєте робити з колекцією?
— Як для кого? Ну, ось ви, наприклад, зайшли, подивилися, може, ще хто поцікавиться.
— Цього мало. Адже ви свою колекцію тримаєте в секреті, про це люди не знають. Чи не так?
— Та воно так. Бачите, я для себе її тримаю,— додав піп,— люблю історію, от і збираю пам'ятки минулого.
— То все добре, але біда в тому, що ця збірка у вас під замком. А чому б її не віддати до музею?
— Е, ні! Хіба що, може, як помру, тоді віддам, а поки що — ні, це моя власність, я господар своїх речей.
Дмитро Іванович розгадав отця Стефана. Він упевнився, що залучити експонати до музею зараз не вдасться. Але тут же швидко скористався з необачності попа. Він поцікавився:
— Скільки ж вам років?
— Та, дякуючи богові, оце прожив сімдесят п'ять.
— Ну, гаразд, отче Стефане, я згоден. Напишімо заповіт, що всю колекцію, яку ви зібрали, після смерті заповідаєте музеєві. Згода?
Піп схаменувся, але тепер незручно було зрікатися своїх слів, і він погодився. Умовились, що піп в найближчі дні оформить свою відписну в місцевого нотаріуса.
Дмитро Іванович був задоволений своєю перемогою. Але не міг же він вийти з будинку попа без будь-якої речі!
— У мене до вас ще одне прохання.
— Яке саме?
— Ви мені хоч тимчасово, для науки, дайте оцю кам'яну сокиру.
— А як вона десь загубиться, тоді що?
— Не турбуйтесь: у мене ніщо не пропадає. Можу видати розписку.
— А чи надовго потрібна вам ця сокира? — спитав піп.
— Ну, днів на десять.
— Гаразд, професоре, беріть. Але слово — закон! Не більше як на десять днів. А розписочку все-таки напишіть, воно якось буде надійніше й спокійніше на душі.
— Все буде так, як умовились. Ось вам і розписка.— Прощаючись, Дмитро Іванович подякував отцеві Стефану, а сокиру загорнув у хусточку й поклав собі в кишеню.
Коли Дмитро Іванович повернувся додому, йому тільки думки було, щоб цю рідкісну сокиру назавжди залишити в музеї. Але як? Коли не повернути через десять днів, піп розгнівається, знищить свій заповіт і не віддасть багатої колекції для музею. Що ж робити? Нарешті придумав. Він викликав до себе місцевого скульптора Тендера і спитав його;
— Дивіться, перед вами, дорогий чоловіче, лежить рідкісна сокира часів неоліту. Ви людина тямуща, придумайте щось таке, щоб ця сокира лишилася в музеї, бо вона чужа, взята на десять днів під мою розписку.
— Нічого, Дмитре Івановичу, я не зможу придумати;
Доведеться, мабуть, повертати її тому, в кого взяли,— безпорадно розвів щуками скульптор.
— Ні, друже, така рада мені не підходить. Зараз бачу, що ви не музеолог! Ви зробіть так, щоб і кози були ситі, і сіно ціле! Он що!
— Не придумаю, Дмитре Івановичу, не зможу,— усміхнувся скульптор.
— А я вже придумав. Адже недарма вас викликав. Ц Слухайте: ви добрий майстер, візьміть цю сокиру і зробіть В з неї точнісіньку копію: витешіть так, щоб і я не розпізнав, де оригінал, а де копія. Можете це зробити?
— Чому ж, це можна!
— От і чудово. Скільки вам треба часу?
— Півмісяця! Бо я дуже зайнятий іншими невідкладними справами.
— Не підходить! Ви зробіть через вісім-десять днів, бо по сокиру прибіжить піп, у якого я взяв її тимчасово.
Теннер згодився. Він узяв сокиру і в умовлений строк приніс до Дмитра Івановича на квартиру дві сокири. Розпізнати їх було важко. Дмитро Іванович вдячно потиснув скульпторові руку, подякував і розплатився. Між іншим, він часто платив у таких випадках свої гроші.
Через десять днів піп — тут, як уродився. Не втерпів неборака, приїхав просто до Яворницького по свою сокиру.
— Здрастуйте, Дмитре Івановичу! — Здоровенькі були! Що, мабуть, не спиться, по сокиру приїхали?
— Майже вгадали. Приїхав я, бачите, в церковних справах та й надумав до вас заскочити...
Дмитро Іванович підвів попа ближче до свого столу, зняв газету, а під нею лежало дві схожі одна па одну кам'яні сокири.
— Впізнаєте — де ваша?
Піп розгубився. Очі його перебігали з одної сокири на другу.
— Наче оце моя...— невпевнено промовив піп і тикнув пальцем на копію.
— От і не вгадали. То якраз копія, а оце — ваша! Ну, так яку ви тепер заберете — свою чи копію з неї?
— Та, мабуть, свою.
— Оцього вже від вас я не сподівався! Адже вони однаковісінькі. Я міг би й не сказати, що ви помилилися, а все ж сказав правду. Вам, батюшко, однаково, яка буде лежати у вашому будинку, а в музеї, для науки, важливо, щоб у вітрині лежала сокира-оригінал. Ну, то як? — наступав на попа Яворницький.
— Ну що ж, Дмитре Івановичу, якщо так треба для науки, то нехай буде на ваше. Давайте мені хоч копію, а собі вже залишайте оригінал.
— Спасибі. Беріть копію. А ви привезли з собою заповіт на колекцію?
— Привіз, ось він. Подивіться, здається, все гаразд у ньому.
Дмитро Іванович, радіючи собі в душі, взяв папір і спитав:
— А печатка є? Нотаріус завірив?
— Усе там в. Навіть на гербовому папері,— підкреслив піп.
— От і добре. Дякую.
Піп розпрощався і вийшов з будинку Яворницького. Дмитро Іванович забрав заповіт, узяв оригінал сокири і зразу ж приніс до музею, щоб покласти придбаний скарб у вітрину.
ЗУСТРІЧІ
ЯК НАРОДИЛИСЯ СЛАВНОЗВІСНІ "ЗАПОРОЖЦІ"
В перерві між екскурсіями по музею Дмитро Іванович відпочивав у кріслі свого кабінету. В такі хвилини він охоче розповідав нам про свої зустрічі з видатними діячами культури.
З особливою любов'ю він згадував Іллю Юхимовича Рєпіна. Між Д. І. Яворницьким та І. Ю. Рєпіним ще здавна склалась тепла й сердечна дружба. Зустрічі й листування між ними тривали сорок чотири роки. Збереглося 60 листів Ч І. Ю. Рєпіна до Д. І. Яворницького і ЗО листів Д. І. Яворницького до І. Ю. Рєпіна. Листиці—незвичайні: в них: багато цікавого матеріалу про життєвий і творчий шлях двох приятелів, про їх теплі взаємовідносини, їх плідна дружба, що переросла в щирі й сердечні взаємини, має свою цікаву історію.
Яворницький, як відомо, був земляк великого художника. Обидва вони народилися й виросли на Харківщині. Але вперше зустрілися в Петербурзі 1887 року. Тут щороку, святкували річницю Т. Г. Шевченка, на яку збиралось українське земляцтво. Святкували річницю й цього року. Коли Дмитро Іванович прибув на вечірку, Рєпін, побачивши молодого історика, підійшов, і вони міцно потиснули один одному руки. Потім сіли поряд, і між ними зав'язалась щира й невимушена розмова. Говорили про Україну, Запорозьку Січ, розпитували один одного, хто над чим працює.
Приводом до розмови й знайомства був лист запорозьких козаків до турецького султана. Рєпін сказав Яворницькому, Що надумав намалювати запорожців, коли вони зібралися на раду й складають відповідь турецькому султанові на його грізний наказ припинити наскоки на Крим.
Вперше про цей сміхотворний лист запорожців Рєпін почув 1878 року в мальовничому маєтку Абрамцево під Москвою, який належав Саві Мамонтову, що дуже кохався в мистецтві.
До гостинного господаря часто збиралися, талановиті письменники, вчені, художники, артисти. Ввечері вони цікаво розмовляли про мистецтво, співали, грали, читали свої твори. Саме тут Рєпін і почув про листа запорожців до султана. Він зразу ж уявив собі цю сцену, уявив той гомеричний регіт від дошкульних, солоних дотепів і олівцем нарисував запорожців, що заходяться від реготу.
Ідею художника — увічнити запорожців на полотні — гаряче підтримали його друзі. Репін з юним художником В. Сєровим помандрував навесні 1880 року на Запорожжя, щоб на власні очі побачити місця Січі, зібрати потрібний матеріал та відшукати поміж українцями характерних типів для свого малюнка.
І ось перед ним Дніпро-Славута, невгомонні пороги, острів Хортиця. Довго вони блукали по острову, знаходили там мідні гудзики, бляхи, старовинні гроші, порохівниці, іржаві шаблюки. Після Хортиці Рєпін вирушив слідами січовиків — у Капулівку, Пожровське. Тут він зустрів справжніх нащадків запорожців. У своїх малюнках художник відтворював риси їх волі, природний розум, відвагу, велич, дошкульний гумор. У Капулівці Рєпін заніс до свого альбому й могилу Івана Сірка. Побував художник у запорозьких селах — Грушівці, Старих Кодаках, відвідав усі запорозькі церкви, де знайшов чимало старовинних речей, які перейшли сюди з Січі, робив ескізи натовпу людей, які збиралися на Олександрівській пристані. Завітав, нарешті, і в село Качанівку, де його ласкаво прийняв колекціонер Тарновський. Там він побачив багатющу колекцію запорозької старовини, що стала для художника у великій пригоді.
І восени 1880 року Рєпін повернувся до Москви. Тоді ж таки, в жовтні, до нього в майстерню зайшов Л. М. Толстой. Цей візит дав художникові новий напрямок в його малюнку. Оглянувши "Запорожців", Толстой помітив, що цей малюнок поки що являє собою тільки етюд, невеличкий художній твір, який відображає випадковий епізод з життя запорожців. Насправді ж задум повинен бути набагато ширший: цей твір, на думку Толстого, мае бути більш значущим.