— Пожалійте нас, яснове-льможний папочку!
— Не бійся, дівчино, тобі ніхто не вчинить злого! — розважливо мовив Корибут. А повернувшись до Івася, котрий ще не отямився від потрясіння, суворо гаркнув: — Забудь про дівоче личко, якщо хочеш зберегти мою ласку. Чуєш? Ти втямив?
— Батьку! Ти чиниш зле, — понуро озвався Димитр. — Де твоє благородство, де гонор князя?
— Як смієш ти пащекувати? — скипів Корибут. — Ти ще не господар в Лубнах. Я тут наказую й милую! Ведіть її до палацу, чого заклякли?
Литвини схопили Ганнусю попідруки, потягли до входу. Вона кричала, голосила, проклинаючи й себе, і долю:
— Івасю, Івасю! Ти ж обіцяв мені… ти обіцяв захищати й любити! Івасю, Івасю!..
Вогневик схопився з колін, накинувся на литвинів, почав бити їх кулаками.
— Зв’яжіть його, розбійника! — наказав Вишневецький. — Дайте йому двадцять канчуків, щоб протве-резів!
З усіх боків набігли слуги, литвини, дворові козаки, повалили хлопця на землю, почали шмагати. Вже перші удари розпороли кунтуш, сорочку, штани, криваві плями розпливлися на вбранні. Ганнуся заклякла від жаху, дивлячись на катування, а Димитр з нестримною шаленістю кинувся на захист побратима.
— Геть, лайдаки! — кричав він оскаженілим литвинам, котрі вже ввійшли в смак мордування. — Зупи-ніться! Зупиніться, бо я оголю шаблю! Батьку, не доводь мене до сказу! Батьку! Ти чуєш?
— Досить! — махнув рукою князь. — Одведіть дівчину до покоїв, скажіть покоївкам, хай заспокоять її. А оцього — вигнати за браму замку. Віднині йому тут нема місця! Чуєш, Димитре? Є межа доброті й велико-душності! Дику тварину інколи можна погладити, потішитися з нею, але класти руку в пащу? О ні! Такого не буде! Чуєш, Димитре?! Моя воля непорушна. Хай іде під три чорти, і не дай Боже йому знову стрічатися зі мною на одній дорозі!..
Три дні й три ночі відлежувався побитий, закривавлений Івась у землянці Тайноока. Метався в гарячці, скреготав зубами, поривався встати, кудись бігти, але сильні, жилаві руки співця знову й знову вкладали його в постіль, а хрипкий голос заспокоював:
— Знаю, знаю, синочку, які звірі нині гарчать у твоєму серці, сам переживав у юності муки любові й зра-ди, зневаги та образи! Але зачекай! Хай перекипить зло і залишиться чистий, як меч архангела, гнів. Тоді ти знатимеш, як діяти… Тоді дух поведе тебе на стежку суджену, а не вражений гонор…
На четвертий день з’явився Димитр, оповів, що Ганнусю замкнули в покоях, оточили служницями, князь звелів покликати пасічника і попросив його згоди на шлюб з донькою. Старий упав на коліна, плакав, благав не губити дівчини, бо яка ж вона княгиня, що ясновельможний пан лише хоче потішитися невинною пташкою, та й годі, а потім залишиться тільки сором та ганьба. Володар довго добирався до глузду божевільного пасічника, а потім зрештою вигнав його геть, заявивши, що воля Вишневецького непорушна. Княжич нагадав побратимові про свої сумніви та застереження: хто ступив на козацьку стежку, тому триматися за жіночу спідницю негоже! Треба збиратися і рушати в путь, хай кожен вибере свою долю.
Івась затято відповів, що присяги не зламає, повинен визволити дівчину, а далі хай вона вирішує, як сама знає. Якщо княжич не хоче допомогти побратимові, то Вогневик сам спробує пробратися до покоїв у замку. Тайноок, який слухав перепалку друзів, докірливо закректав.
— Ех, Івасю, негоже мовиш. Ви ж обмінялися кров’ю з Димитром. Хіба не відаєш, що побратимство на Вкраїні святіше від сімейних уз? Тож не мели дурних слів, а думайте, щоб певніше завершити справу. Чує сер-це моє — не на добро ця твоя любов, не на часі вона! Такі хлопці, як ви, інший поклик мають чути, понад гомо-ном серця…
Заспокоїлися побратими, домовилися, що й коли чинити, попросили хлопців покійного Вітра-в-полі ча-тувати біля зовнішніх веж лубенського замку. Сутінки скрали небокрай, на заході громадилися хмари, всюди залягла пітьма, лише деінде блимали вогники в лубенських хатах та світилося кілька бійниць у замку. Димитр провів побратима крізь потаємну хвіртку, замасковану терновими кущами, зупинився під стіною.
— Бачиш вікно… ось там, праворуч? То вітальня Корибута. Звідти я опущу міцного мотуза і чекатиму тебе внизу. Покої, де ув’язнена Ганнуся, поряд. Я проведу тебе. Не зволікай! Якщо тебе застукають — втікай, не очікуй нападу!
— Без неї? Нізащо!
— Ех, дурню, дурню! Ну, ходімо! Матінко Божа, захисти, поможи!
Княжич провів Івася темними й покрученими переходами, котрі, звиваючись гадюкою, піднімали їх ви-ще й вище. Холодні протяги висвистували довкола, Вогневик відчував, як терпне спина і мурахи повзуть за шкірою.
— Чи довго ще? — прошепотів він.
— Тихо! Вже близько. Обережно… Бачиш смужечку світла? Це вхід до вітальні. Там нікого нема, я при-в’яжу мотуза і миттю вниз, а ти — зайдеш сюди. Я маю ключ до потаємних дверей, ніхто не знатиме, що ти тут. Тільки не розбуди служниць, ради Христа!
— Ти кажеш — вітальня? Це та кімната, де зачарована шабля?
— Вона, вона! А хіба що?
— То захопи її з собою! Навіщо вона князю? Місце такій красній зброї на Хортиці!
— Невже віриш у казочки? Івасю, бійся Бога, досить пустих речей, нам послужать прості козацькі шаблі! Щасти доле! Я йду!
Заскрипіли невеликі ковані двері, в щілині замерехтіло проміння свічки. Димитр підштовхнув побратима в отвір. Івась закляклими ногами ступив кілька кроків. З глибини покоїв пролунав зляканий голос Ганнусі:
— Хто це?
Вогневик кинувся назустріч, простягнув руки до блідого личка, що неясним овалом вирізнялося біля сві-чки, облямоване білими простирадлами та пухкими подушками.
— Кохана! Це я! Біжімо! Все готове! Нас чекають! Дівчина зіщулилася в глибині ліжка, нажахано заше-потіла:
— Ні, ні! Івасю! Я не можу! Втікай, бо лихо буде!
— Чому не можеш? Що сталося? Ти ж присягалася! Ми втечемо, обвінчаємося! Я повезу тебе далеко-далеко де жоден князь не дістане нас!
— Івасю! — заплакала Ганнуся. — Вже пізно! Мене взяв князь, я не дівчина! Він обіцяв стати зі мною до шлюбу! А якщо ні — тоді Сула прийме моє тіло, а Бог святий душу!
— Вій взяв? — закляк від несподіванки хлопець. — О, яка ганьба! Як ти могла? Ти ж казала…
— Івасю! Хіба я могла опиратися? І ще… він сказав, що від моєї згоди залежить твоє життя… Я любила тебе і хотіла врятувати свою любов…
— Мовчи! — важко видихнув юнак. — Мовчи, зрадливе створіння! О Димитре! Чому я не послухав те-бе? О, дурень, дурень!
За великими стрілчастими дверима почулися важкі кроки, на порозі раптово виросла висока постать Ви-шневецького з смолоскипом в руках.
— Хто тут? — гримнув він.
Івась метнувся до потаємного виходу, пірнув у прохід. Зацьковано озираючись, перебіг вузький прохід, відчинив двері до вітальні. Побачив чорний отвір вікна, що дихав холодом, відзначив вузол мотуза, зашморгну-тий за ніжку важкого стільця. Яке щастя! Димитр встиг опуститися. Хутчіше, хутчіше!
У коридорі чулися гучні крики володаря:
— Варта! Хапайте злодія, харцизяку! Рубайте на місці!
Кілька литвинів проломилося в двері. Івась скреготнув зубами. Не встиг! А захиститися нічим! Він зга-дав про колекцію Корибута, що нею князь часто хвалився перед гостями. Ось вона: ведмежа шкура, а на ній — турецькі ятагани, сагайдаки зі стрілами, тугі луки, московські мечі, кавказькі кинджали, кілька пістолів рідкіс-ної роботи, а посередині — легендарна шабля з арабської криці, про яку давно вже шепотіли козаки, литвини і прості люди в лубенському замку. Зачарована шабля, що нібито належала першому отаману мандрівних лица-рів, вона давала господареві своєму невразливість, захищала навіть від десятка нападаючих. Впала та зброя бу-цімто з неба, і легенда передавала прадавній заповіт, що, доки на землі Українській є зачарована шабля, доти не вмре думка про волю! Як потрапила зброя до князя Корибута, ніхто не відав, але знаючі люди казали, що мав її в своїх руках навіть славетний Святослав, а оскільки Вишневецький вів свій рід від Рюрика, то хтось з попере-дників зумів оберегти небесний дарунок, щоб не дістався він ворогам краю Руського.
Все це миттю промайнуло в свідомості хлопця, а тим часом він, як дикий кіт, метнувся до колекції й ви-хопив блискучий клинок з піхов, а потім кинувся до вікна.
— Бийте його! — загорлав Вишневецький, виростаючи в чорному проході дверей. Очі його палахкотіли чорним вогнем у променях смолоскипа. — Рубайте його на кавалки!
— Шабля! Зачарована шабля! — шепотіли литвини, страхаючись підступитись до розлюченого Івася, го-тового на все.
— Лайдаки! Хлопи! Смердючі боягузи! Що ви мелете? Така ж самісінька шабля, як всі інші! Геть зі шля-ху, миршаве поріддя! Я сам впораюся з вовченям!
Корибут висмикнув з колекції турецького ятагана і з шаленством накинувся на хлопця. Вогневик відбив удар. Ще, ще, ще! Князь був хоробрим і вмілим бійцем, провів у походах все життя, але він не знав, що Вітер-в-полі ще з дитячих літ навчав кобзаревого поводиря майстерності, поєдинку, передавши йому безліч таємних прийомів. Блискавицею миготів над головою Івася ятаган, проте ще меткіше виблискувала в руках зацьковано-го хлопця легендарна криця. Поєдинок був таким оскаженілим, що навіть вірні литвини заклякли, мов заворо-жені. Здійснивши кілька несподіваних прийомів, Вогневик викликав замішання у князя і вибив зброю з його рук. Ятаган брязнув об каміння підлоги і покотився під стіну.
— Зачарований! Зачарований! — гомоніли нажахані охоронці.
Тим часом хлопець скочив на підвіконня, схопився за край мотуза, миттю спустився вниз, боляче вдари-вшись об виступ на стіні. З сутінок вихопився Димитр, схопив побратима за руку і потягнув його в темряву. Десь позаду чулися крики, погрози, в дворі замайоріли смолоскипи. Та вже було пізно! Княжич вивів Івася за стіну замку, там на шляху бовваніло кілька вершників, тримаючи на поводі запасних коней.
— Ось твій кінь! — весело й задихано промовив Димитр, тицяючи до рук побратима повід. — Вперед!
Скочили в сідла, рушили крутою яругою до Сули. Лісові хлопці стримано гомоніли, ні про що не розпи-тували. Княжич торкнувся рукою блискучої криці, що її досі не випускав Івась із закляклих рук.
— Ти таки захопив чарівну зброю, брате?
— Захопив, Димитре! Саме вона й врятувала мене!
— Що там сталося? Кажи! Тебе заскочили?
— Все пропало, Димитре! Вона віддалася князеві…
— Віддалася?
— Вона сама мені сказала.