Нагадалося тепле літо, цвіти в городі, бджоли над липами, запахло ароматами піль і степів, усміхнулося життя усіма привабами молодості.
— Гарно! — і Мотря розсунула занавіски.
В спальні було все так, як учора, коли вона збиралася, щоб гетьмана вітати. Тільки одно крісло стояло догори ногами. Мабуть, хтось потрутив. Хтось, не вона, бо .вона ходить уважно... Хто?
І Мотря стала думати над тим маловажним питанням.
Пригадала собі, як вбігла по бандуру, як несла її гетьманові, як їх очі стрінулися з собою, як їй закрутилося в голові, захиталася земля, і вона провалилася в пропасть, з котрої, як гадала, вороття вже немає.
Що було дальше, не тямить. Догадується тільки, що її принесли на горище, поклали в ліжко, будили й доводили до пам'яті. А потім заснула...
Пощо збудилася тепер? Чому з тим захопленням не перейшла в невідомі світи? Понесла б туди пісні бандуристів, що зворушили її, і погляд його очей, що, як меч, прошиб її серце, і останні звуки розбитої бандури.
Чує їх і не забуде ніколи. Недоспівана пісня...
Від його пальців до струн було так близько — а все-таки . вони їх не торкнулись. Не довелося.
Може, так станеться з не одним у її життю. Може?
"Та від чого воля, від чого сила бажання? Коли я живу, так хочу, щоб і вони жили, щоби сповнилися. Хочу — і поборюся з судьбою. Покорю під ноги всіх ворогів і супостатів і щасливою буду! Хоч одну днину, хоч короткий мент, але мушу бути!"
І Мотря зірвалася з ліжка.
Почувала в собі нові сили, новий підйом. Ще ніколи сонце не світило так ясно, ніколи липи не пахли так сильно, ніколи килими не принаджували ока такими мерехтливими красками, й ніколи ікона Матері Божої, під якою горіло невгасаюче-світло, не дивилася на Мотрю такими великими, повними виразу очима, як нині.
Підійшла до вікна. На подвір'ю стояли осідлані коні, ждали хлопці з соколами на руках, і цілі стада псів суєтилися на ремінних поводах і рвалися в поле. "На лови ідуть. Не знати, чи й він?" — погадала собі Мотря і почула, як серце вдарило сильніше. Не хотіла, щоб побачили її. Сіла збоку вікна й дивилася.
Ось ведуть чорного коня з білою зіркою на чолі. Дорогим камінням оздоблений чапрак, сідло нове, не везло ще нікого. Для кого ж би цей кінь, як не для гетьмана?.. Ось і він... В короткім червонім каптані, стрільба через плече, ніяких оздоб, ніхто б і не вгадав, що це гетьман. А все ж таки пізнати. Не по вбранню, бо другі краще вбрані, а по . тій достойності, якою пройнятий його хід, кожний рух, кожний зворот гарної, мов вирізьбленої, голови.
Як справно сів на коня! Дав знак рукою, і всі, без крику, без звуку рогів, без мисливської пісні, двигнулися в похід. Чому ж то так тихо їде гетьман на лови? Замість відповіді на це питання, Мотря почула на своїх щоках гарячий рум'янець. Чи не тому, що нездужає вона? Гетьман не хотів тривожити хорої Мотрі. Тривож, тривож її! Навіть тривога, спричинена тобою, люба для неї.
Мотря перестрашилася своїх власних гадок, перестрашилася признання, що любить його. Невже ж вона дійсно любить старого гетьмана, свого хрестного батька?
Примкнула повіки — і побачила його. Побачила таким, як приймав від неї троянди, і як за столом чарку вгору знімав, і як долоні по бандуру простягав, побачила таким, як перед хвилиною в сідло ускочив. Чому ж вона нікого другого не бачить? Невже ж тут мало гарних і значних, невже ж є між ними хоч один, щоб не схотів .Мотрі за жінку? Чому ж лиш гетьман стає перед нею, водить за нею своїми дивними очима і всміхається тою привабливою усмішкою, перед котрою годі встояти? Чому? Невже ж це любов?
І кого вона любить? Його чи свою мрію про велич, про славу, про могутність?
Невже ж це не одно? Він для неї тая мрія, без котрої життя — одна скука, одна пустиня, — байдужність, як казав Чуйкевич...
Здригнулася і глянула кругом, ніби боялася, чи хто не підслухав її. Але тільки Матір Божа дивилася на неї. Мотря впала навколішки перед Її образом і мочилася, як ніколи. Аж почула, що хтось по сходах іде. Встала, Почала скоро вбиратися, в те саме вбрання, що його мала вчора. Навіть дівчат не кликала, щоб помагали. Пощо? Не треба розніжуватися, треба привикнути до праці і — до боротьби. Знайшла ціль у свойому життю.
Тітка втішилася, побачивши її здоровою і жвавою.
— Встала, моя Мотренько! Як твоє здоровля? Перестрашила ти нас учора. Гетьман оторопів. Не казав огнів пускати, вечерю мовчки їли, в дворі зробилося, як у келії. Але славити Бога, що тобі краще, рибонько моя.
— Спасибі вам, тітусю. Соромно мені, що обімліла. Сама не знаю, що сталося зі мною. Не стало сил. Тепер я серджуся сама на себе, що не видержала. Пропало! Але я, тіточко, не хочу, щоб мене нині мої дівчата чесали. Розчеши ти мене, як колись.
Марія Федорівна легкою рукою розчісувала буйне Мотрине волосся, що бурливими хвилями спливало на її білі круглі рамена. Пестила ним свої худі пальці, ніби нагадуючи, що й вона мала колись такі гарні коси, та, на жаль, посивіли вони зарання.
— Наші поїхали на лови. Гетьман теж.
— І гетьман теж поїхав? — спитала Мотря, ніби вона не бачила його.
— Гетьман сказав: "Поїдемо, так і гамору в дворі не буде. Хора панночка спокою потребує". Наказав, щоб збиралися і виїздили тихо. Не збудили тебе?
— Ні, тіточко, я спала, як камінь.
— От бачиш, який уважливий наш гетьман. А чемний, а ввічливий, таких тепер нема. Де-де-де! Переводяться такі гарні люди.
Мотря могла присягнути, що Марія Федорівна покійного Сомка згадала, бо рука в неї" дриґнула і вона смикнула Мотрине волосся.
— Заболіло?.. Прости. Стара рука.
— Ні, тітусю, я навіть і не чула. Чешіть.
— Тільки моєї сестри гетьман не може прихилити до себе. Не знаю, звідки в неї тая нехіть. Нарікає, що втомилася і не виспалась.
— Мати вдома?
— Ні, і вона поїхала. До пасіки. Туди має також і гетьман поступити з ловів. У пасіці й обідатимуть. А в Любові Федорівни тільки й жури, щоб гарно обідати й вечеряти. За стравами та за напитками теперішні люди світа божого не бачать. Все лиш бенкети та бенкети, а діла мало.
— А мені, тіточко, здається, що моя мати забагато того світу бачить.
— Як же би це?
— А так, тіточко, що вона хотіла б бути і першою багачкою на всю Україну, і усім заправляти по своїй уподобі, як гетьманша.
— Мудра твоя мати, Мотре, і горда.
— Грішною гордістю горда, — прости мені. Боже, гріха, що так про свою матір кажу.
— Нехай Бог простить! — Марія Федорівна зітхнула.
— А тому я таку гордість грішною називаю, — говорила Мотря, — що вона нікого більше опріч себе не бачить.
— Може, воно і не так-то вже погано, як ти гадаєш. Любов Федорівна і мужові своєму добра бажає, і вас усіх любить, тільки не виявляє того по собі.
— Цього нині, тітусю, замало. Треба ж і про те подбати, що нам щастя і багатства дає, про свій рідний край. Ми ж не якісь рабині, ми свідоме жіноцтво. Хочеш мати права, так і обов'язки мусиш брати на себе. Дбаєш про себе, треба
й про загал подбати.
— Авжеж, що треба! — притакнула тітка, сплітаючи Мотрині коси й укладаючи їх у вінок, в найкращий вінок на голові дівоцькій.
Мотря глянула в зеркало.
— Та й гарно ж ви мене зачесали, тіточко! Їй-Богу, гарно! Хоч до аналоя ведіть. Та до аналоя мені далеко.
— А кому ж тоді близько, Мотре?
— Може, кому й близько, хоч би й моїм дівчатам, а мені далеко — не складається. І правду вам сказати, не подружнього щастя я бажаю.
— А якого ж?
— Якого? Як би вам це сказати, щоб не сміялися з мене, щоб не подумали собі, от верзе Бог зна що... якогось іншого щастя, щоб воно тривало хоч би й одну тільки хвилину, але щоб було таке сильне, таке могутнє, щоб дало таке вдоволення, якого не дають цілі довгі роки звичайного, буцімто
щасливого життя.
— Яка ж то така велика хвилина може бути, Мотре? Не розумію тебе.
— Яка хвилина?.. Уявіть собі, тітко, що наші батьки й брати пішли в поход. Але не на приказ царя і за царя, а за Україну, за її визволення. Борються, як боролися предки, побіджують. І отеє. Бог дав, що остаточна побіда за нами. Уявіть собі, тітусю: ми побідили, Україна вольна! І нема вже ні чужих регіментарів у нас, ні московських воєводів, ні цар нам не пан, ні король, ні хан, — гетьман заправляє нашою країною — наш, український гетьман! І ось він на сивому коні в'їжджає з поля боїв у золотоверхий Київ. Дзвони грають, сурми трублять, на валах тої твердині, що цар нашими руками будував, з гармат палять, народ хвилюється, як море. Всі очі радістю горять, груди воля розпирає: "Осанна! Осанна!!" Дівчата квітки під ноги сиплять, малинові хоругви лопотять, як птиці, що крила широко розпустили, бо вилетіли з кліток. "Осанна! Осанна! Осанна!" Вже наших козаків не поженуть копати канали московські, вже на їх костях не будуть класти нової столиці, вже наших дівчат ні в ясир не загорнуть, ні до панських, ні до воєводських спалень ночувати не силуватимуть, — вони вольні! І забувають матері й сестри про синів і братів, що в визвольній боротьбі свої голови поклали, й підносять маленьких дітей на руках високо, понад голови юрби, і кажуть: "Дивіться, це той, що нам виборов волю! Це гетьман!.." Ах, як я такої хвилини бажаю! Хай би я її бачила з вікна чернечої келії, хай би мене врадувана товпа ногами своїми стратувала, хай би мені серце з превеликої радості надвоє розірвалося, але знала б я, що була щаслива таким великим щастям, що більшого в життю і бути не може... Ось чого я, тіточко, бажаю.
— Тепер я тебе зрозуміла, дитино... Ти ще молода, може, й доживеш до того. Дай тобі Боже, Мотре, щоб дожила. Але сказав Христос: якби ви віри за макове зерно в свойому серці мали, то сказали б горі — рушся, і гора рушилася б з місця... Віри нам бракує, дитино. — І Марія Федорівна сумно голову повісила на груди. — Віри нам бракує. Усе є. Сили є, багатство є, розуму теж нам Господь не поскупив, тільки віри нема. Не вірять наші, що вони до великого спосібні. Привикли до ярма. Не соромно їм у тому ярмі ходити й ласки погоничів своїх запопадати за наділ землі, за почесті, за шматок охлапа зі свого стола, при котрім чужі бенкетують. Віри не маємо, і ось де наша біда...
Понад Мотрею ніби хмара чорна перелетіла. І вона теж тільки бажала, але віри, що ті бажання здійсняться, не почувала в серці. Чула вона вогонь, що світив, та не горів, мертвий огонь.