От таким, мабуть, був далекий цар московський Іван-батюшка Грозний. Бачив безодню під ногами, чув, як ніхто, все безумство, всю потворність своїх учинків — і ліз, і ліз все глибше у кров’яне море, щоби на ранок шукати кров’яного ж похмілля.
Боляче відчував Юріштан, що напрасну велику кривду чинить батькові й матері, що піддався злобній хвилі і взяв хлопця на муку за пусто-дурно. Знав, що відбирає у хлопчика здоров’я вогким підземеллям, може, й навік, надаремне тортурує батька й матір, що авторитет його не вщербився б ні на йоту, коли б він от хоч в сю хвилю позволив узяти хлопця додому, — а мимо того таки тримав дитину в катуші, приймав дарунки. І йому хотілося, аби вони бодай лаялися, відгрожувалися, збиралися мститись, але се були звичайні смирні люди, терпеливі, як вівці. І Юрішко знав, що коли він випустить нарешті їм сина, то вони лиш помоляться до свого чорного образа в куті і передадуть всю свою справу на руки неквапливого вічного судії.
Але трохи помилився. Випустити хлопця він випустив і під натиском нових вражінь забув про своє надужиття, але не забула о нім мати. Пам’ятала, день і ніч пам’ятала і зберігала в умі деталі, аби передати все те в руки земного мстителя.
Опришки. Знала всі легенди, всі пісні про Довбуша, була того переконання, що й кожний опришок — то Довбуш, втілення сили й правди. Поскаржитися отаманові опришків. Якому — то все одно, вона навіть імен їх добре не знала. Всі вони однакові, всі — носителі істини і мстителі людських кривд. І бігла б шукати сього отамана в ліси, в полонини, геть усюди, але обов’язки приковували її до хати і треба було обмежитися, на саме лиш чекання.
І вона чекала. Все чекала, що щасливий випадок зведе ж її нарешті з яким-небудь отаманом опришків, оповість вона йому все — і от тоді віділлються Юрішкові усі криваві сльози і муки ні в чім не повинної дитини.
І коли почула на своїм далекім верху, що до села зійшли опришки, — не могла дочекатися дня. І раненько встала, загорнула хліб у рушник на гіригісне і збігла до села шукати отамана.
Але ніхто не знав, де він є. Запропонували їй посидіти в корчмі — вже, напевне, він туди явиться. Але сидіти в корчмі, місці радості, з незагоєною раною в серці не хотілося, і вона пішла тим часом до одних своїх знакомих, зачекати ліпше там.
І довгими здавалися їй ті години, але вже постановила ліпше пересидіти, як знов іти даремно. І коли прийшла потім до корчми пополудню — там уже був бай горою. Вискотіла скрипка, ухкали леґінці, витанцьовуючи й тупим звуком вибиваючи постолами; лилася горівка, чулися задушевні розмови, пісні; чад туманив очі, а в тім усім, маленька й непомітна, стояла у кутику ґаздиня зі своєю кривдою.
Аж закашлялася від диму і довший час не могла нічого розібрати в сизих хмарах; бачила лиш, як металися туди-сю-ди фігури, розмахували якісь руки, ноги тупотіли. Потім очі привикли, почала шукати отамана.
Гадала, йдучи, що одразу пізнає. Наче цар, буде сидіти високо в пишнім-препишнім уборі, а всі будуть кланятися. Але жадного царя не було, були собі звичайні півп’яні леґінці, а хто з них отаман, — невідомо...
Насмілилася запитати когось.
— А де ж, варе, сам пан вотаман?
— Асєк1 тут був. Ади генди сидит.
Марусяк саме в сю хвилю їв щось. Ґаздині ніяково було перебивати їду, і вона хотіла було заждати. Але перед опришком стояло багато: видимо, він зголоднів дуже, і довго довело би ся чекати. Ґаздиня приступила. Серце билося.
— В добрім здоровлю спожити, пане юнацій...
— Дєкуват за добре слово, — не поглянувши навіть, відповів Марусяк звичайною формулкою. В своїй блискучій величності, ще повний солодких учуть своєї побіди над найкращою женщиною, він міг і не помітити сеї убогонької баби.
— Може, би-сте були такі ласкаві та й ґречні приймити цес хлібець від мене, пане юнацій, бог би вам щєстя примножив.
Марусяк глянув і задоволено усміхнувся. Хліб узяв і положив коло себе на столі.
— Дєкувать. Видів, маєте шос, ґаздинько, до мене?
— Ой, маю, маю, любчику солоденький, дав би госпідь любенький не мати бирше.
Хитала головою і збиралася плакати.
— Ну, то кажіт, най слухаю.
— Може, би-сте харчували, бо з тим не спішно. Ади, не було спіху тіцький чєс, то нема й тепер.
— Та я му їсти, а ви мете говорити.
Ґаздиня оглянулася. П’яні люди, запах порозливаної го-рівки, натоптаного на підлозі бруду, погані слова, чад — все те дисгармоніювало з її сердечною тугою.
— Ой леґінику мій ти медєний та цукрєний!.. Не казати би ми тут...
— А чіму би й не казати? — вмішувався хтось із ясенів-ських ґаздів. — А чіму би не казати? Ци ми не знаємо?
— Шо ж там? — питався опришок.
— Та то, ади, пане, таке, шо Юрішко збиткував си над нами дуже: укатушував сина, таки, ади, хлопця малого. Та й носило си ід нему, лиш шо си возом не возило, ає...
Марусяк похмурнів. В корчемну гармонію його сили і загальної поваги вривалася дисонуюча нотка.
Треба було гадати, як вивернутися. Щоб із честю. Але поки що ще не знав як.
— Та й шо ж? Та ви, неню, не плачте, бо мені в тім не розумно, єк ви плачіте.
— Єк же не му плакати, шо збавив дитину здоровля навіки. Шо був хлопець їк хлопець, а тепер уночі си зриває, кричит, на ноги си скаржит. Йой, божечку... Та й звідки ж нещєстє впало, шо храни госпідку любий усєкого ви’ такого...
— Та й шо ви, неню, хочіте від мене?
— Та й то так тому пропадати? — скрикнула ґаздиня. Вже почула серцем, що якось не так із нею говорить опришок і слова не такі.
— То так тому пропадати? Таже то не чоловік, а пес! Таже він люцьку би кров пив, єк воду! Та шо він си накарав, шо си набив, накатував си людей — їй, бідочко моя кервава!
Ґаздиня забула обережність і кричала, не зважаючи на те, що, може, завтра ж усі її слова буде знати Юрішко.
— Та й не буде такого легкого на руку, аби го зі світу спас? Та я сама бих застрілила го, єк кутюгу, на шкаматє бих порубала та й свиням би до корита пометала букатки. Та й свиней би тотих попалила, аби мнєса того ніхто не покушєв та би не встік. Ой, діправді шос нема добра на свікі!.. Шо вже сми гадала, думку держєла, — тот ді мене порєтує, тот за кривдами моїми, за нещєстями синими моїми си вдаст. А ви... Ой, дав би вам бог здоровля, пане юнацію, та й вже. Людоч-ки добрі!.. Та де ж тої правди шукати, скажіть мені, порадьте мені!.. — і брала голову в руки і причитувала.
А Марусяк майже нічого того не чув. Невідступно, безпо-рядочно, хапаючиея то за ту, то за іншу гадку, думав тільки про одно — що сказати? Що сказати, як вивернутися, щоби з честю, щоби з достоїнством?..
Потім лице його прояснилося, і він "ізрік":
— То, видите, газдинько ма солодка, так іде. Я Юрішком не требую, лиш він мнов требуєт. Гонит си ровтами за мнов та збиває, а оннак не може мене ймити. А я за ним си не гоню, лиш... — і Марусяк зупинився, підняв палець угору, — лиш до чєсу. Розумієте? До чєсу. Бо йк я си вже погоню за ним — ого! Тогди вже простиг його борщ. Тогди вже лиш кури запілн по нім, та й вже.
Бурливий і підхлібний гомін одобрення пішов корчмою. Престиж був урятований.
— Ає, ає!.. То він правду говорє.
— Та то таки так, ади, й є та й вже. То мудре слово.
— "Я, — кае, — ним не требую та й си не гоню. А вже йк погоню — тримай кучму", — га-га-га!..
Марусяк узявся за перервану їду. Зовнішньо він був задоволений, і корчма зовнішньо була задоволена. Але всередині гризли Марусяка неприємні почуття: і те, що от міг він бути предметом таких надій, а не в силах був їх оправдати; і те, що він, власне кажучи, брехав, коли говорив, ніби не требує Юрішком, і те, що корчма, може, навіть не дуже глибоко й вірить у таку його, Марусяка, могутність — що от захотів, мовляв, та й роздавив Юрішка, лиш гигнет.
Але назверх і Марусяк, і корчма були задоволені — і серед усіх тих задоволених одна лиш мати зосталася ображеною. Всі її надії були розбиті. Вона так чекала, так вірила, що знайде правду, і от тепер показалося, що опришки зовсім не те, чим вона їх собі уявляла.
І не сказала більше ні слова Марусякові. Лиш поклонилася низенько, дуже низенько Марусякові й вийшла. Та вже ж і плакала-плакала дорогою — гори хиталися!
А в корчмі — воістину день сенсацій сьогодні! Ледве утихли розмови про горе бідної баби, як появилися...
Та таки так і не можна сказати, хто появився. Появилися Срібнарчуки. Разом!
Ає, ає! Разом! І Олена, і Андрій. Та Олені не диво, була вона тут не раз, але Андрій!
— Браччики! Коршма си валит! Світ перевертат^си!
— Свят-свят-свят, кум Саламон! Андрійчику! Йким дивом дивненьким, їким чудом чудненьким?
— А подивіть-ко си, газди, ци не вивалив він там порога. Бо то, ади, з незвички...
Видимо, любили сього Андрія. Щось тепле чулося в усіх тих словах.
Олена була вбрана, як королева. І не так, щоби все на ній було дороге та багате, але просто вміла вже так, знала. Як прийшла, бровами повела, розкотила срібним горохом веселого сміху по стінах — так мов одразу посвітлішало в корчмі. Посипалися жарти, заклики з усіх боків. Якось відсунулися на другий план і опришки, і самий Марусяк.
— Ци дужі ви двоє? Браччику, Андрійку! Ідіть-ко ви сюда із жінков. Посувай си ти, стара.
— Ой, і я би хтів, браччику, такої жінки.
— Та чи чуєте, кумочку, тра сто воликів скохати, аби таку жінку дістати. Правда, Оленочко?
Олена віджартовувалася на всі боки, дзвінко сміючися. Нарешті залізли за один зі столів, сіли. Орендар підбіг і теж жартував:
-— Ви такі у мене рідкі гості, що я би з вас і грошей не брав.
— І не будеш. Я плачу, — обзивався сусіда. — Хіба я не можу раз за куму заплатити, ци єк? Таже ми куми — так ци не, Оленочко?
— Аєкже! Таки куми. Лиш не знати, ци проти дня, ци проти ночі.
Всім було весело від присутності сеї молодиці, і всі сміялися. Лиш не сміявся Марусяк.
Він нараз почув, що перестав бути центром загальної уваги, і се боляче його діткнуло. Ну, Олена — нехай би вона. Але Андрій! І на нього тепер звертають більше уваги, ніж на самого Марусяка, отамана опришків!
Удавав, що зовсім не бачить Срібнарчуків, говорив підкреслено рівнодушним тоном про дрібні речі, а коли корчмар, завозившися коло стола Срібнарчуків, не так борзо підбіг, Марусяк рвонув його за бороду, і лиш бистрим рухом підкинувши голову, корчмар спасся від вічного поруганія.
В хаті почало наростати якесь напруження.