Увесь час то один, то другий приходить мене одвідати. Вчора повернувся Іоганн Карлович (не знаю, куди він і їздив) і той так само двічі в день заходить до мене... А Гільда така добра, приходить майже щодня й приносить мені гумористичні часописи. Чим я всім вам віддячу?
Приходив і Кобець: його сповістив Фриц... Щасливий Кобець — на Великдень їздив до Лейпцига, де в нього є приятелі! Фу, як незручно писати, лежачи... Ага! Що ж будемо робити з пасом? Шапран пише, що трудно добути: не забути б сказати Іоганну Карловичу...
— — —
Фрау Магда не дозволяє мені писати. А мені так кортить, бо коли нікого немає,— сумно-сумно на душі й так набридло вже спати! Знову себе почуваю, мов Робінзон в перші дні на своєму острові...
Люба моя нене! Як би це було б добре, коли б ти була біля мене!..
— — —
Як мені було неприємно, як прикро... Я й сам не знаю, хто винен: чи я, чи Гільда,— а тільки ми посварились. Вчора з приводу дня народження пані Магди, у Шульців були гості — все їхні родичі та приятелі. Була й Гільдхен з своєю мамою. Вони всі заходили до мене, понаносили мені овочів, цукерок, а Фриц ще умудрився дістати з кав’ярні меланжу й приніс мені "каву по-віденському", бо він знає, що мені нема нічого смачнішого.
У мене увесь час хтось сидів, а з вітальні долітала чудова музика: одна з родичок фрау Магди знаменито грає, ще краще, як бувало Людмила Петрівна. Коли у мене сиділа Гільда, я попрохав її, щоб вона заспівала мені "Лорелею". Вона враз згодилась й я чув її чарівний голос. Потім вона знову прийшла до мене й, ховаючи щось за спиною, почала говорити, що, позаяк вони всі вважають мене майже за "свого", то вона має повне право зробити мені подарунок. І, зашарівшись, вона подала мені пакет, а сама вибігла з хати. Я розгорнув конвертика й побачив там чудову краватку.
Мені стало страшенно ніяково: як же ж я міг приймати подарунки від дівчини, коли вона мені й не сестра, й не родичка? Але я ще не встиг розміркувати, як вона знову постукала в двері.
Я враз почав протестувати й рішучо заявив, що не візьму від неї подарунка.
Спочатку вона сперечалась, але коли я уперся — заморгала очима й знову пурхнула з хати, кинувши наостанку, що я "гордий", що я "зовсім не такий, як вона думала", що я "до неї ворожий", і що вона "дуже шкодує, що так жорстоко помилилася"...
Я не встиг їй нічого відповісти, як вона щезла. Якби я не лежав, або в мене було більше сили, я б її умовив, але ж я спробував підвестись,— і в мене враз заточилась голова. Взагалі я ще почуваю велику слабість, хоча вже зовсім не болить в боку й сьогодні була майже нормальна температура. Але я страшенно хвилювався, переміг таки себе й з великим зусиллям дійшов до писального столу, щоб написати їй записку. Коли я повернувся до ліжка, то мені стало дуже кепсько. Мені навіть здається, що я трохи зомлів. Принаймні Фриц каже, що він стояв кілька хвилин, поки я його помітив.
Гості вже пішли; вони стукали до мене, але, позаяк я не відповідав, то подумали, що я знов сплю, й не заходили. Може й Гільдхен подумала, що я — така дубина, що враз можу заснути, після такої навіть біди!..
Взагалі я дуже багато сплю... Що воно таке? Й сам не знаю...
Але ж все це — не те! Фриц мене запитав, що у мене вийшло з Гільдою, бо вона була наприкінці така сумна, мало не плакала й говорила його мамі, що не слід мені вірити, бо я їм чужий і цілком зайво вони вважають, ніби я щиро до них прив’язався.
Я розповів все Фрицові, а він сказав фрау Магді. Та також прийшла до мене й побачила, що я дуже заморений і схвильований. До того ж у мене знову підскочила теплина.
Вона сіла у мене на ліжку, заспокоювала мене й сказала, що хоч я й без потреби образив Гільдхен, але вона нас помирить. Гільда була така збентежена, що забула свою горжетку й, певне, завтра, тобто вже сьогодні, прийде по неї.
* * *
Але вже швидко 3 години, а Гільди все ще нема. Вона ж вільна сьогодні й могла би прийти навіть зранку. А вже ж можна прийти й по обіді... Ах, який я невихований та грубий!
— — —
Гільда сьогодні не прийшла. Невже ж вона така жорстока?.. Ніколи я цього не думав... А може їй що перешкодило? Просто й сам не знаю, що казати! Коли не прийде й завтра, напишу їй записку й попрошу Фрица — (хоч це й страшенно незручно!) — щоб він їй одніс... Ах, як погано на душі!..
— — —
Сьогодні заходив до мене Іоганн Карлович і сказав, що певне з паспортом він справу полагодить. Доведеться тільки за те заплатити марок з 25. Я рішучо нічого не маю, хоч би й 50, бо ж, опріч того, що взагалі матиму свій пас, а ще в ньому буде зазначено, що я — українець. Я якось ніколи й не думав раніш, що всі ми маємо російські паспорти: й тато, й навіть Старушок, і Микола Садовський. Який глум долі! — Люди живуть цілий вік з патентом, що вони не належаться до своєї нації! Правду казав В’ячеслав В’ячеславович, що велику помилку зробив ти, батьку Богдане!.. І невже ж вона зостанеться назавше?!
* * *
А Гільди нема й сьогодні. Хоча ще рано. Може прийде по обіді!..
Завтра я мабуть вже встану!..
— — —
Боже мій, Боже мій! От і весняний мені подарунок!..
О, кати, іроди! Ну, вже ж і від мене хтось зазнає лиха! Нехай тільки прийде час!.. Бідні мої, бідні, безщасні!..
* * *
P. Б. 1914. 22/ІІІ. Київ.
"Христос Воскрес, мій любий хлопче!
Вітаю тебе з святами.
Посилаю тобі листа, якого мені привіз один наш чоловік. З нього ти взнаєш, як сумно закінчив твій нещасний батько! Заповіт я зоставив у себе, щоб увести тебе в спадщину. Вибач, дуже спішу, напишу більше цими днями.
В’ячеслав".
* * *
"Вельмишановний Добродію!
Я не знаю Вашої адреси, через те й посилаю Вам цю записку на редакцію "Ради", бо покійний п. Крушенко оповідав мені в дорозі, коли ми йшли етапом, що Ви пишете в цій нашій газеті.
Я пишу Вам через те, що сам був при останніх хвилинах покійного й він конче прохав мене написати листа до Іркутську, до його дружини, яка була там заслабла, а також Вас сповістити про його лиху долю й про його заповіт. Заповіт до цього долучаю: він не формальний, але ж може Ви щось з ним зробите, позаяк у нього є тільки один прямий наслідник і спадкоємець — його син Максим.
Дорога наша була взагалі дуже тяжка. В нашій партії було багато каторжан-уголовних і це збільшувало наші муки, бо до партії було більш жорстоке відношення, як звичайно до самих "політичних"; далеко тяжчий режим, а також ще нам чимало робили прикрості й самі каторжани. Не доїжджаючи до Чити, з нами трапилась дуже прикра пригода. Двоє каторжан втекли десь в тундри, придушивши одного вартового. Не зрозуміло, як вони це умудрились зробити,— але ж після цього було звелено на всю партію надіти кайдани. Між нами було кілька жінок і одна зовсім молода полька, яка в дорозі, щось за два тижні перед тим породила дитину. Її так само почали заковувати. Ми запротестували. Але ж Ви самі, певне, розумієте, що в нашому положенню всякий протест трактується, як "бунт", а проти бунту є тільки один засіб — багнет та кулі. Нам загрозили стріляниною, але ми не могли дивитися спокійно на таке знущання. Тоді по нас дали залп. Поранено було чотирьох, між іншими й ту нещасну польку, а вбитих — двоє.
Між ними й бідолашний Дмитро Крушенко.
Правда, він ще жив коло двох годин. Куля пройшла йому в живіт. Рана була смертельна й в жодний спосіб не можна було врятувати його життя, та ще ж з нами й не було лікаря!.. Перед смертю він дуже просив переказати Вам, щоб Ви доглядали його дитину, виховали б з нього доброго юнака, вірного сина України. Він умирав з тою думкою й глибокою вірою, що син продовжуватиме його працю.
Звісно, я переслав його доручення п. Крушенковій, але не знаю, що з нею, чув тільки, що їй дуже погано. Через те переказую й Вам останню волю небіжчика. Його одіж та ще деякі речі я роздав тим біднішим етапним, що були в нашій валці. Медальйон з портретом жінки та сина передав його дружині.
Здається, я виконав все, про що мене просив покійний. Цього листа посилаю не поштою, а з певною оказією, через те він дуже запізниться.
Знаючи Вас з оповідань п. Крушенка, я міцно стискую Вашу шляхетну руку й хочу крикнути Вам з далекої Сибіряки:
"Хай живе Україна"!
Н."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Давно вже я не писав жодного слова до своїх записок. Дуже мені було кепсько. Кажуть, що по кілька разів приходив лікар, а ще й тепер сидить сестра-жалібниця й чекає, коли я кінчу записувати, бо дозволено мені написати не більш десятьох рядків.
Як погано, тоскно й пусто у мене на душі. Від того листа в мене враження, ніби вдруге вбито мого тата...
До того ж так соромно, що я наробив, хоч і не по своїй вині, стільки клопоту й турбот моїм добрим Шульцам...
— — —
Коло мене щодня стоять свіжі квітки. Це все — піклування моєї любої Гільди! Дізнавшись, що вперше мені погіршало через неї, вона страшенно побивалася. А я — недобрий — думав про неї, що вона жорстока!
Як я їй вдячний! Думаю, що я міг би прив’язатися так тільки до рідної сестри...
З кожним днем я все дужче й дужче набираюся сили, наче вона входить в мене з тим свіжим повітрям з Англійського Парку, що ллється у відчинене вікно. І з кожним днем зменшується на моєму столику пляшечок з ліками...
Чогось я згадав свою бабуню: вона дуже часто допивала ліки після дідуся, "щоб не пропадали дурно"... От би вона пожаліла їх тепер...
Я сказав про це Гільді,— й вона, здається, за весь цей час вперше засміялась, а очі загорілись, як дорогоцінні камінці наче в кімнаті засяяло сонце! Мені теж стало ясніше на душі...
І я навмисне почав її смішити. Ну, як же вона аж похлиналася, коли я, продовжуючи свої згадки, розповів їй про пригоду, що колись була у моєї прабабуні, мами бабуніної, з гиндиками!
Правда, я й сам трохи сміявся, сміявся й Фриц, і сестра-жалібниця. Запишу навмисне, щоб коли буде сумно, згадати й розвеселитись.
* * *
Мої прадіди жили десь біля річки Нехворощі, в Костянтиноградському повіті. У них була велика садиба й заможне хазяйство. Навіть вони мали щось подібне до власної ґуральні й курили горілку. От, якось було привезено величезну бочку горілки й поставлено під повіткою. А чопик був несправний і з нього витікала крапля за краплею.