терпить. А хіба не можна потихеньку, помаленьку...
Сльоза теж про це думав, і йому видалося, що й цей миршавий дідок також кепкує з нього. Вибух вирвався, як корок з пляшки:
— Ідіть під три чорти! Куряча смерть... Ошелешений поштовик одмахнувся разом і кашкетом, ї
хусткою:
— Напрасно ви так. Я, конечно, знаю, што робочий клас, не стісняючись того, експлуатірувався капіталістами, в релігію не вірує, але смерть діло серйозне... Це напрасно. Ви, може... Я член спілки ще до революції.
Але Сльоза не оглядався. Крізь стрункі сосни уже вид-" но було на білому будинку дощечку з чотирнадцятим номером, і він прискорив крок, хоч зовсім уже захекався, а серце мало не вистрибувало з грудей. В очах миготіли золотенькі павучки.
Чергова сестра в холодному коридорі видала до постіль*, ної білизни шматок мила, зубний порошок і щіточку й одвеч ла його до крайньої по коридору кімнати.
— Ви будете третім,— сказала вона байдуже.
— А хто мої сусіди?
— Один дідок, а другий — комсомолець. Десь, мабуть, пішли на вечерю.
— А чи можна лікаря? Щось серце в мене...
— Завтра зранку підете в дев'ятий корпус, а зараз можете йти на вечерю.
Але апетит зовсім не тривожив його. Довкола вогко, а в кімнаті навіть холодно, і в нього було єдине бажання, щоб скоріше зігрітися в ліжку.
Велике вікно було відчинене навстіж. Зачинив його і, обрядивши собі як-небудь постіль, забився під теплу ковдру. Тіло обсипало жаром, а він весь тіпався від в'їдливого холоду, що брався з ніг і ходив поза спиною; непомітно холодні хвилі оберталися знову на гарячий пісок, що засипав йому очі і тиснув на обважнілі повіки. Перед ним спливав у млі цех, довкола шипіли домни, десь над головою сичали труби; біля канавок, готові до виплаву, з баграми в руках стояли обрезентовані сірі постаті робітників, схожих на залізобетонного Артема, й дивилися в землю. Він зліз на брили чавуну і почав хутко говорити, що не можна об'єктивні причини ставити йому в провину і навіть робити з цього оргвисновки, йому не може не боліти, що робітники стали недоїдати, що селянство до колективів доводиться на тридцять відсотків заганяти силою. Хто нас гонить у шию? Обрезентовані, з баграми в руках постаті робітників двоїлися, троїлися. їх уже було ніби повен цех, вони стояли над канавками і, готові до виплаву, дивилися в землю, а він не переставав говорити, що нічого б особливого не трапилося, коли б наші темпи перевести з чвалу на спокійний крок. Ну, віддалився б час остаточної перемоги на якийсь рік чи, може, й десять років.
Сльоза одкрив ніби налляті розтопленим оловом повіки. В кімнаті вже панував густий морок. Через оставлену над вікном підняту фрамугу долітали окремі голоси та одноманітний рівний шум дощу чи гомону соснового бору довкола будинку. По стелі тяглися жовті паси від ліхтаря. В грудях щеміло серце. Він, як риба, викинута на берег, хапав повітря і знову заплющував очі, налляті гарячим виплавом. Обрезентовані робітники з баграми в руках все ще стояли над своїми канавками, але вже їх важкі очі були зведені на газету "Правда". Вони ворушили губами.
"Сцени, що відбуваються зараз на Західній Україні, нагадують відомі епізоди з Варфоломіївської ночі139, хіба тільки з тою різницею, що ця кривава ніч тягнеться ось уже шостий тиждень на окупованих Польщею українських землях 140"
Кожен трудящий повинен зрозуміти зв'язок поміж погромами на Західній Україні та готуванням шляхти до нового походу на Київ".
("Правда")
Сльоза заговорив ще з більшою експресією:
— Постійна примара інтервенції є витвір чиєїсь хворої фантазії. Коли б нас захотіла знищити світова буржуазія, вона б не чекала третього року п'ятирічки, могла б знищити нас в будь-який момент. Кому ж тоді потрібні наші шалені перегони: п'ять за чотири, за три!
Його тираду перервало тупотіння ніг у коридорі й голоси.
Робітники поверталися з вечері. Луснули двері, й на стіні тріснув вимикач. На обтяжені віки впало світло. Він не розплющував очей і почув над собою:
— Сусіда прибавився.
— От тобі й буде товариш,— сказав йому на це другий.— А я в оті шахи не второпаю.
— Добре, діду, так я слухаю далі!
Вони вже всілися біля столу, і Сльоза крізь гарячі вії побачив праворуч молодого окоренкуватого хлопця з одкинутим коміром сорочки. Проти нього сидів коло свого ліжка дідок із збитою набік бородою і в селянській сорочці. Хлопець супив брови під плескатою кепкою, а дідок чомусь лагідно посміхався, і сміх сповзав навскоси по бороді.
— Оце тобі, кажуть, Кіндрате Никоновичу, привезли шістдесят пудів збіжжя, та й ще засипали до покрови 141 в гамазей вісімдесят, а ти збирайся та їдь на відпочинок. Приїдеш —г забереш. А оранка ж, питаю, як? Впораємося і без тебе, кажуть, а тобі роботу десь узимку приділимо. Свої трудодні, кажуть, ще встигнеш виробити. їдь відпочивай! А як же воно, кажу, там відпочивати? Ніколи я не пробував, може б, хай краще молодий, а то такого, кажу, навідпочи-ваю, що й усім колгоспом не відкупимося. Придивляйся, кажуть, як це робиться, та й спочивай.
Лагідні слова напливають на Сльозу ніби здалеку, і він разом з ними опускається в теплих хвилях кудись на дно. Потім виринає і знову чує:
— Колективізація, синку, діло молоде, а ми — старі. От і неув'язка від того.
— А залишилось багацько?
— Більше половини, синку. Та й хто вийшов? Таке, що й тоді притворно приверглося, або дурне, нерозторопне. Вдова, сирота, що в неї ніколи не було й не буде шеляга за душею, а теж іде за куркулем. А й до різдза не дотягне, як прибіжить просити пудика. А прибіжить, ось повір мені, прибіжить. І дамо, синку, що ти з ним зробиш, як воно дурне. Тепер уже багацько таких, що й назад би. Еге, почекайте, походіть сіромахами, а тоді й познаете, що то е колектив. Чи Кіндрат коли зроду мав стільки хліба? Авжеж, Болячок стільки він мав, а не хліба.
— А кури, свині?
— Еге, синку, я тобі скажу, у нас призводитель — го-* лова. Хай вони, каже, їм повиздихають, щоб я пустив отих задрипаних курей чи свиней. Оце як уродило, тепер збудували новий корівник, свинарник, курник і поїхали купувати заводських. А ви, каже, возіться, доки не настогидне, з своїми жовтушками та рябушками. Як у колективі розплодиться племінна худоба, самі, каже, покидають оту дрянь по курниках, бо й гарної породи вистачить. Я тобі кажу, синку, усім до серця припала така практика. У других колотнечу збили, а в нас— призводитель голова.
Знову Сльоза поринає кудись разом із словами, а потім чує вже інший голос:
— Скандал на весь Союз. Два роки шахта йшла першою. На червону дошку вписали, премію за успішне виконання програми дістали, а на перевірку — сама тобі фальш. Оказуеться, перемога на папері, а на ділі — завшахтою щоразу приписував зайві тонни, та не по одній, не по дві, а майже по сотні на день. Сором тепер людям признатися, звідки я. А й без фальшу нагнали б.
Сльоза починає знову хутко говорити все до тих же ливарників, що весь час стоять перед його очима і вслухаються в цифри.
"Найкраща відповідь панікерам. Харків. 15 жовтня. Порівнюючи з попереднім роком, українська промисловість збільшила випуск продукції на 39 %, або в другому році п'ятирічки на 16,3 % більше, ніж передбачалося за п'ятирічкою".
("Правда")
Він тепер хоче кинути їм останній аргумент з цією шахтою, де шахтоуправа пішла на шахрайство, щоб зняти своє ім'я з чорної дошки, і враз бачить, що обрезентовані робітники з баграми в руках, схожі на залізобетонну постать Артема, повернулися до нього спиною. Він підвищує голос і кричить уже на все горло, але робітники стоять непорушно, а слова б'ються об їх спини, як об камінний мур, і падають у канавки, по яких уже плине червоний виплав сталі. Сльозі забракло слів. Він ураз відчув себе на краю безодні, куди має зараз упасти.
Змучений кошмарами й жагою, Сльоза одкрив очі. В кімнаті було темно. Скільки він пролежав у забутті, було це півгодини, чи добу, а чи більше, ніщо не могло йому дати зрозуміти. Тіло все так же горіло в пропасниці. Серце щеміло ще дужче. Воно вже ніби набрякло так, що закривало доступ свіжого повітря в груди. Він хапає його руками. У важкій голові плуталися думки. З трудом зіп'явся на лікоть і потягся до вікна. Воно знову було розчинене навстіж, а за ним у світлі, напевно, місяця тихо й мовчазно дрімали сосни. Під кожен стовбур лягла траурною смужечкою тінь. Сльоза продовжував вдивлятися в густий бір, намагаючись пригадати, де він бачив кран водопроводу, аж доки не примітив, що нерухомі на перший погляд тіні насправді ворушаться. Вони хутко перебігають від одного стовбура до другого, посуваючись до центрального будинку відпочинку, що розташувався в колишньому монастирі. В цей час щось зашкряботіло під вікном. По його тілу пробігли дрижаки. Він звівся на обидві руки і вставився в світлий чотирикутник, готовий кожної хвилини стрибнути назустріч невідомому.
Невідомий з'явився з боку веранди. Спочатку висунулась його рука й вхопилася за лутку, потім виткнулась гостроверха голова. Він не розглядав кімнату, а просто вставився на Сльозу. їх очі зустрілися, і знайомий уже моторошний страх знову опанував ним. На нього дивилися з глибоких западин на мертвому обличчі пройняті холодним полум'ям очі чорного монаха. Пропасниця затіпала усім тілом.
Сльоза на руках рвонувся вперед, і, мов його тінь, той же рух повторив невідомий. Сльоза вмить вихопив з-під подушки браунінг і націлився в чорну голову, але вона враз провалилася за вікно. Сльоза стрибнув на стіл, на лутку, перекинув порожній графин, задзвеніла склянка, а гостроверха голова тим часом перебігла за ближній стовбур столітньої сосни. В одну мить він стрибнув на пісок. Соснова суха шишка боляче врізалася між голі пальці, а невідомий ловким рухом перебіг за другий стовбур. Тільки чорна, мов тінь, його ряса показувала слід. Сльоза стрибнув за тінню, але вона вже знову ховалася за іншою сосною, намагаючись нагнати таких же таємних постатей, що невпинно й безшумно неслися ніби в чорних рясах до центрального будинку.
Сльоза, в самій білизні, босий, з мокрими ногами нагадував у темному бору сновиду. Чорний монах все далі відбігав від нього, аж доки не опинився попереду такої ж чорної лави. Тепер було ясно, що він керував цими легіонами, і Сльоза почав нарешті догадуватися про наміри такого дивного походу.
Проміння вранішнього сонця заглянуло до кімнати, де в кутку стояло ліжко Кіндрата Никоновича з колгоспу.