Звання, квартиру, ставку... Про це ти не говорила?
— Звання мені буде. Може, й завтра. Сказали, з дня на день. Ждуть Указу. А за квартиру я не знаю. Може б, поговорив з ними ти?
— Айгюль, запрошують не мене — тебе. Як можу я говорити?
Указ з'явився саме вчасно, коли вони переїхали до столиці. Квартиру дали, ясна річ, не Карналю, а для Айгюль. Величезна квартира в старому будинку, темні просторі кімнати, високі стелі, тиша, простір, навіть не вірилося, що таке може бути на світі. Айгюль кинула свої килими, один у залі, другий у спальні, заявила, що мріє про старовинні меблі, прості й старі, як світ, і тут відкрила ванну кімнату.
— Боже, яка розкіш! — вигукнула вона.
В Одесі її вражало море. До всього ставилася байдуже, але на море ніколи не могла дивитися без вираження захвату. Таке несхоже воно було на все звичне для неї, таке незбагненне й могутнє.
Тут здивувала її ванна — величезна, хоч купай велетнів, якась похмуро-тьмава, ніби підводне царство. Вона відкрила всі крани, загриміли цілі водоспади прохолодної води, Айгюль радісно хлюпосталася в ній, так ніби ніколи не бачила звичайної води, не доторкувалася до неї бодай пальцем. А втім, тіло в Айгюль було таке дивне, що її можна б ніколи не мити. Чиста-пречиста, ніколи не пітніє, ніякого запаху, дивний витвір природи. Мов золотиста пір'їна — легка, чиста, прекрасна. Так ніби з дитинства те й робила, що жила в таких квартирах. А Карналь ніяк не міг повірити, що це для них, що це назавжди, на все життя, що це аванс, якого, може, ніколи не відробиш, що це безкоштовно, не лічачи тої мізерної платні за воду й інші комунальні послуги та символічної суми за житлову площу.
Роботу він знайшов досить швидко, бо в школах математиків бракувало, згодом його запросили викладати математику в технікумі, і він радо перейшов туди, хоч на роботу доводилося добиратися аж на Солом'янку— двома трамваями — і гаяти на це безліч часу. Але ніякі трамвайні переїзди не могли завадити тій постійній внутрішній роботі, яку вів його натренований мозок.
На адресу технікуму й надійшла телеграма для Карналя. Так само несподівано, як колись від Айгюль, і так само вся мов провісниця прекрасних змін у його житті: "Прошу прибути для захисту дисертації". І підпис Рема Івановича. Як довідався ленінградський професор про місце роботи Карналя, як знайшов його аж у Києві, на захист чиєї дисертації запрошував — суцільна неясність. Порадитися не було з ким, окрім Айгюль.
— Ти пам'ятаєш про ленінградського професора Рема Івановича, про якого я тобі розповідав?
Звичайно ж, вона не пам'ятала!
— Він запрошує мене на захист дисертації.
— Куди?
— До Ленінграда.
— Це далеко?
— Айгюль! Невже ти не знаєш, де Ленінград?
— Я знаю, але не знаю, чи це дуже далеко.
— Не дуже. Зовсім близько. Ближче, ніж до Ашхабада.
— То ти поїдеш?
—: Мабуть, треба. Запрошують.
— А навіщо тобі та дисертація? Що то таке?
Він почав мимрити про якісь наукові інтереси, про математику, про важливі відкриття, бо Рем Іванович інакше б не став його турбувати.
—. Але ж мені без тебе буде сумно,— позіхнула Айгюль,— коли я торік вмовляла тебе поїхати погостювати до Туркменії, ти викрутився, а тепер їдеш так далеко.
— У нас тоді не було грошей,—нагадав їй Карналь.
— А тепер хіба є?
— Ну... не можна сказати, що багато, але на квиток туди й назад вистачить...
Вона ще не вірила, що він може покинути її навіть на два чи три дні. Та й сам Карналь якось не міг уявити їхньої розлуки. Йому здавалося, що вона або ж умре з голоду, або спатиме всі три дні не прокидаючись, або не знайде вимикача світла й цілі ночі блукатиме по безмежній темній квартирі.
— Я приготую тобі їсти, розпишу все, що треба, ти не турбуйся,— спробував він заспокоїти не так Айгюль, як самого себе. Вона тільки всміхалася. Усмішка в неї була завжди невтримна, розливалася, як море, заливала кімнати, простір, усе довкола. Навіть коли Айгюль плакала від болю, від невдач на сцені, від утоми, від горя, то й тоді намагалася усміхатися.
Він попросив Айгюль, щоб не проводжала його до літака, побоюючись, що тоді не зможе летіти й повернеться додому разом з нею. Бажання повернутися було в ньому ще й тоді, як зачинялися двері літака, і тоді, як заревли мотори, аби міг, то, мабуть, зістрибнув би й побіг до тролейбуса, але могутня машина вже відірвалася від землі, під широке крило сипнули нахилені коробочки київських будинків, сталево зблиснули води Дніпра, зазеленіли ліси Чернігівщини,— так починалося для Карналя нове життя, про яке він ще й не здогадувався. Літак забирався вище й вище в небо, в цьому невпинному вивищенні хтось міг би вичитати щось символічне для Карналя, але за умови, коли б він летів сам-один, а так, загублений серед багатьох пасажирів, був непомітний і для інших, і тим часом для самого себе.
Непомітність ніс з собою й вулицями Ленінграда, довго ждав під дверима у секретаря вченої ради, бо відразу до Рема Івановича йти не наважився, коли ж увійшов нарешті до секретаря, заклопотаного чорнявого чоловіка, блідого, з нервовим розумним обличчям, і поклав йому на стіл телеграму, підписану Ремом Івановичем, той, як видалося, не знав, чи йому дивитися на телеграму, чи на Карналя.
— Товариш Карналь? — для певності спитав він.
— Так.
— Ви десь влаштувалися?
— Я до вас просто з аеропорту.
— Тоді я допоможу вам. Рем Іванович доручив мені потурбуватися. Його, на жаль, немає, він у Москві, але завтра вранці буде, а об одинадцятій засідання вченої ради. Ви ж. товариш Карналь, так?
—: Та мабуть,— сказав Карналь, вже й сам не дуже впевнений, чи він Карналь, чи ні.
— Ви вже одержали журнал із своєю статтею?
— Журнал?
— Я хотів довідатися, чи немає розбіжностей між публікацією і вашою дисертацією, яку ви надіслали Рему Івановичу?
—— Дисертацією? Якою дисертацією?
— Це ж ви надіслали Рему Івановичу своє розв'язання теореми Ферма для ряду значень?
— Так. Але це було давно. Здається, півроку тому. Ніякої дисертації. Я просто хотів почути...
—• Прекрасно. Рем Іванович завтра буде. Ми з вами про все домовимося, а тепер давайте я вас влаштую в готель. Тим часом прогляньте журнал. Він щойно прийшов, на жаль я ще не встиг... Боюся, що члени вченої ради так само не встигнуть до завтра ознайомитись, вам же, як автору, видніше...
Він дав Карналеві примірник математичного журналу, новенького, з пронизливо-приємним запахом друкарської фарби, журнал мовби сам собою розгорнувся саме на тій сторінці, де опецькуватим шрифтом було набране прізвище Карналя, а нижче в дужках стояло "Одеса", а ще нижче починалися химерні арабески формул, абстрактні пропорції, співвідношення, становлення, інтервали, понадчуттєві системи, гармонія й найвища музика для втаємничених.
— Я тепер не в Одесі,— спромігся вимовити Карналь, ще не вірячи, що то його ім'я стоїть у журналі і що то справді він витворив оті нерозчіпні ланцюги абстракцій, які звучали музикою сфер.
— Ми знаємо,— сказав секретар.— Насилу знайшли вас. Рем Іванович страшенно сердився. Як так — переїздити до Києва і нікому нічого. Ви повинні були б тримати зв'язок із своїм університетом. Для них ви завжди учень. А тепер ще й гордість.
— Гордість? — Карналь згадав тяганину з аспірантурою, Кучмієнка, перешіптування, полохливі поради просити підтримки у Пронченка. Ні, для свого університету він так і лишиться диваком, який гриз науку, демонстрував упродовж п'яти років блискучі знання, але виявився непрактичним, нездатним, власне, нікчемним, коли дійшло до діла. Він щось знав, але не вмів переконувати в своїх знаннях і намірах. Не вмів обіцяти, вмовляти, розшматовуватися, розстилатися на всіх вітрах.
— Гордість? — повторив Карналь і засміявся несміливо і водночас гірко. Секретар дивився на нього співчутливо, трохи навіть зболено. Мабуть, ніяк не міг повірити, що це і є той загадковий Карналь, який приголомшив усю їхню вчену раду.
Вчена рада зібралася точно об одинадцятій. Старі професори, моложаві доценти, поважні вчені, світила, корифеї, цілГ академії знань, тихі перемовляння, натяки, ледь помітні кивання головою, багатозначні паузи. Все це так не пасувало до голови вченої ради Рема Івановича, з його лобатістю, грімкотливим голосом, веселою впевненістю, майже спортивним завзяттям,
Рем Іванович потиснув Карналеві руку так, що мало не вирвав її з плеча, обкрутив його, поляпав по спині, радо розвів руками:
— Бачили, який! Молодий і красивий! Нумо, сідаймо, Петре Андрійовичу. Гадаю, всі члени вченої ради познайомилися з роботою нашого молодого колеги Карналя і мають про неї твердо визначену думку. Так? Цю проблему навряд чи є потреба обговорювати. Де наш учений секретар? Просимо занотувати те, що належить у таких випадках. А шановного Петра Андрійовича ми б попросили розповісти нам... Ну, про що б ми попросили його розповісти? Скажімо, як він у присутності голови цього шановного зібрання, тобто в моїй присутності, якось зачепився штаньми за гвіздок на стільці й не міг відчепитися навіть тоді, коли йому на допомогу прийшла дуже симпатична жінка. Як би це колега Карналь зміг нам пояснити і чи взагалі зміг би пояснити?
— Я не розумію,— пробурмотів Карналь, викликаючи сміх членів ученої ради.
— Шановні колеги можуть переконатися, що наш пошукувач ученого звання не належить до людей відвертих! — зареготав Рем Іванович.— Він приховує навіть те, що можуть засвідчити інші, в даному випадку я. Але, на щастя, він аж ніяк не може приховати від нас своїх блискучих математичних здібностей, у цьому ми теж мали нагоду переконатися.
— Тепер переконалася й громадськість,— додав секретар,— прийшов журнал, де надруковано.
— Навіть? — удавано жахнувся Рем Іванович.— Тоді нам треба поспішати, щоб нас не випередила якась інша вчена рада, бо, гадаю, багатьом захочеться провести захист дисертації колеги Карналя саме в себе.
— Але ж ніякої дисертації...— злякано перепинив його Карналь.
— Ах, ніякої? Можливо, можливо. Які будуть пропозиції, шановні колеги?
Тепер уже було покінчено з жартами, один за одним підводилися поважні професори, люди, знані Карналем як автори підручників, капітальних праць з математики, великих відкриттів, за кожним стояли цілі математичні школи, математичні епохи, коли можна так сказати, і всі ці люди, не змовляючись, уперше в житті бачачи Карналя, прочитавши оті двадцять з чимось сторінок, в які він напхав диких формул, всі пропонували присудити Карналеві звання доктора математичних наук.
Секретар несміливо нагадав, що Карналь не подав документів про здачу кандидатського мінімуму.
— Мінімуму? — подивувався Рем Іванович.— Про який мінімум може йти мова? Єдиний його злочин полягає в тому, що він занадто молодий, порівнюючи з нами.