Се привело йому на думку ще одну справу, про яку згадував покійний батько — справу женщини. Він говорив про неї як про найбільшу небезпеку, яка може зустріти мужчину і казав, що по трийцятім році життя та небезпека щезає. Ярославу полекшало на душі. Він відчував те, що моряк, який зміркував, що пливе в добрім напрямі і не бачить вже перед"собою ніякого виру, ні бурі.
Але се вдоволеннє тревало тільки коротку хвилину.
— "Останний з моїх смердів може взяти собі женщину, яка йому до вподоби", подумав князь, "але я маю вже жінку — ту, яку мені вибрав батько: не задля мене, але задля кусника землі, який відобрав Київу. І так минула з нею молодість моя... І на дармо молився в Київі тай що днини повтаряв від тоді ту молитву..." гірко подумав князь.
Неспокійно спав теї ночі.
І дивний сон приснився князеви на Галичі в ту ніч, у якій пращався зі своєю молодістю і вступав у мужеський вік: Перед ним простерлася як оком сягнути вся велика земля українського народу від Червенеьких Городів аж по Гори Кавказу і степ, загарбаний Половцями і Чорне Море. А на дикім і безлюднім степу половецькім побачив чоловіка, що йшов з западу на схід, ішов межею бурі й тучі. Мав золоті підкови
і меч обоюдний при боці. По одній стороні його було ясно і тихо,
і чути було, як пільний коник стрекоче на сонці,— а по другій шаліла
чорна туча і перун бив яркими громами в степ. Ярослав вдивлявся в того мандрівника, але не міг його пізнати. А він йшов і йшов аж ген до старого Тмутороканя і спочив там троха і йшов уже назад Чорним Морем, по воді, і все більшав і все йшов границею бурі. Дійшов до гирл дунайських і відпочав, дійшов до місця, де Прут і Серет вливаються в Дунай і відпочав, дійшов до Дциня і відпочав, дійшов до Текучі і станув. Тут Ярослав пізнав його: то був його прадід і родоначальник Ростислав, дідо Володимирка, батько Володаря. Чорна византійська отруя спливала йому з уст, викривлених болем, в правій руці держав чашу, з якої бухав пахучий огонь, а в лівій мав якесь зіллє.
— "Чого ти шукаєш?" запитав його в сні Ярослав.
А він відповів:
— "Дивлюся, дитино, на місця, де страждали або будуть страждати всі мої діти".
— "А до Галича підеш?"
— "Піду, дитино, піду".
— "Не йди там", просив його в сні Ярослав. А він відповів:
— "Мушу". І пішов. Відпочивав в Берладі й на галицькім Покуттю. Потому блукав по найвисших недеях Горгаців і спочивав у провалах ужоцькім і тухлянськім і в Борсуковім Долі і на Родній Бані. А до Галича не вступав, хоч блукав кругом нього й заходив до всіх більших городів галицької землі. Був у Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі; був на Горі Вишневій і в городах Погорини. І знов ішов на Галич, але й сим разом минув його. Вступив у Київі до Софійського Собора і пішов у Чорногору і на верху Говерлі глибоко віддихав. Опісля напився води в Шибенім Озері і притьмом, навпростець пішов до Галича, немов покріплений студеною водою чорногорського озера. Там сів на замковій терасі, де любив сідати князь Володимирко, і довго дивився за Дністер. Біля нього стояла якась струнка женщина з закритим лицем, з дитятем на руці й раз-ураз пробувала взяти від княжого прародича чашу з таємничим огнем, але він не давав. А як Ростислав встав і хотів іти, вона вирвала з рук його чашу з огнем і скоро дала дитині. Дитині чаша випала з руки. І висипався огонь із чаші перед вікна княжого терему, що виходили на Дністер. І знялася пожежа, що обхопила город і всі церкви його і княжі тереми і з вихром понеслася по всій землі галицькій, закриваючи й постать Ростислава, який дуже шибався в пожежі і голосно кричав... А кругом починало робитися холодне, темне пожарище...
Ярослав збудився весь у потах. Від воріт доносився звичайний крик сторожі і в вікна замку бив крізь темну мраку легкий відблиск далекої пожежі. То галицькі війська здобули певно якийсь замочок його первого брата. Втомлений заснув знов. А пробудившися, не памятав виразно сну. Знав тільки, що йому снився прадід Ростислав, весь в поломіні. Ярослав приказав відправити молебень за його душу і згодом забув той страшнийсон. Живі події найблизших днів затерли й спомин його.
Князь мав вдоволеннє з заняття нових земель. Йому здавалося, що росте не тільки галицька волость його, але й він сам особисто. Чувся дужшим і міцнійшим тай мимохіть поважнійте ходив. Особлившим вдоволеннєм наповняло його душу оснуваннє нового города і замкненнє дунайських гирл цловими таможнями. "Тут не побирав ще данини ні один з князів мого народа", думав у душі. "З іменем моїм літопись на віки звяже імя нового города над Дунаєм і замкненнє гирл його".
— "Як же придавсяб мені дорослий син, що міг би блюсти сі важні городи подунайські!" сказав півголосом до себе і задумався. Приказав опісля покликати до себе воєводу Надітича і сказав до нього:
— "Твій старший син називається також Мирослав?"
— "Так княже!"
— "Я чув, що він дуже господарний і запопадливий".
— "Винагородив мене Господь за мого молодшого сина Бряче-слава", відповів з легким смутком старий воєвода.
— "Поставлю старшого сина твого намісником Берладі і инших городів подунайських з бажаннєм, щоб колись був я так задоволений з нього, йк задоволений з його батька".
Воєвода Надітич низько вклонився князеви і поцілував його руку.
— "Нехай добере собі посадників і биричів між господарними боярськими і купецькими синами та предложить мені спис їх імен. Зятеви того Микулича, що погиб в горах Арделю, дам в посадництво Текучу, аби дочка покійного, що любив більше видавати, ніж мав, не нарікала, що батько не лишив їй посагу. А ти, воєводо, навчи сина свого, як обережно має блюсти границь і городів моїх, бо тут стовковище народів і границя ще неспокійнійша чим ляцька. Є тут і голодні на до-бичу Половці і хитрі Греки і розбишацькі Волохи і вічно невдоволені Болгари та всякі бродники і морські розбишаки".
Вечером товпилися бояри в княжім наметі, що стояв на місци, де опісля станув великий город Галич, прозваний Галяцом, з просьбою
0 посадництва й уряди для синів, зятів і свояків, а старий воєвода Надітич до рана поучав старшого сина свого, як блюсти нового добра галицької держави.
Ні одного галицького князя ні передтим ні потому не впровадили бояри до Галича так торжественно, як Ярослава Осмомисла, по його побіднім поході над Дунай і Чорне Море. Вже від Коломиї ждали на нього церковні процесії й почетні дружини бояр, що килимами і квітами встеляли йому вулиці всіх городів і осель на дорозі до Галича. Дзвони церков грали без уговку і народ товпами витав свого князя. А престольний Галич аж минався з утіхи й радости. Він виляг далеко за город зустрічати свого князя. Народ випряг коний з княжої колесниці
1 на руках вніс її до города при невмовкаючім гранню дзвонів всіх галицьких церков і реві рогів з городських укріплень, боярських дворищ і замкових башт.
Князь Ярослав Осмомисл добре і приємно закінчив свій молодечий вік, причім мав вражіннє, що найбільше рада була з його успіхів не його жінка, тільки старенька матір і його осмилітна донечка Олен-ка, що живо плескала в свої рожеві долонятка і лебеділа: "Татку, татку! І я поїду над море, але з тобою!"
* * *
На другий день по своїм побіднім вїзді до Галича пробудився князь Ярослав з якимсь неозначеним почуттєм. Перша його думка була про море, безмежне, сонцем залите море, що обливає границю його землі. Що за ним? Якесь дивне почуваннє голоду того морського простору і дальших побереж запалахкотіло в нім на хвилю і пригадалися батьківські слова: "Ти не знатимеш, що значить сить..." Чув голод землі і моря і голод праці, великої праці і великих діл, яких не доконав ще ні один з його роду. Але майже рівночасно відчував утому, якусь розливну утому. Побачив в уяві Дунай в тім місці, де він своїми гирлами вливається в море, його море! І сказав собі в думці: "Так, він не попливе в тім величезнім збірнику вод дальше з давною силою, силою струї, не попливе, розіллється..." Чув, що з ним діється подібно, так само... На хвилину замаячіла перед ним висока дзвіниця Київо-Печерської Лаври і чорна печера, в якій Нестор писав літопись свою і ясно освітлена ка-тедральна церков св. Софії з марморними домовинами його прадідів і Хрещатик покритий білим, студеним снігом, по якім тихо йшли густими лавами галицькі полки. "Я не засяду там", подумав з легким жалем і глянув у вікно. Там блестів темно-зеленавим блеском широкий Дністер а за ним поля й ліси, залиті сонцем погідної осені. Якась пустка стояла над стернею ланів і нив. Вона прийшла десь з півночі, з болот і мочарів Погорини, прийшла аж тут.
Князь сів на ложі. А до нього прийшла та пустка аж тут і поклала йому легку руку свою на рамя і сказала до нього німим запитом очий, заглядаючи в його очі:
— "Ну і щож?"
Мов утікаючи перед нею, скоро встав князь і скоро почав збиратися. Знав, що на нього жде багато справ, які слід би полагодити, але не мав найменшої охоти братися до того. Не ївши, вийшов до конюшні і вибрав собі коня тай приказав його зараз осідлати.
І виїхав.
Сам один, з коротким мечем при боці, в подорожній одежі. На вулицях було ще майже пусто. Нетерпеливився в часі перевозу через Дністер і майже вискочив на другий беріг тай стрілою пігнав по стерні. Гнав, аж поки не втратив з очий Галича і свого замку, що високо піднимався над городом. Вїхав у ліс і троха успокоївся, особливо, коли втратив з очий золотий блеск копули на церкві Пресвятої Богородиці, що разив його зболілу душу, повну тихої, сірої туги.
Тут і там видно вже було жовтіючі листки дерев, але ще дуже рідко. Вивірки скакали по деревах і перебігали лісну дорогу, оглядаючись на князя, як діти. Ярослав знов затяв коня і пігнав перед себе, бо в нутрі мучило його невідступне почуваннє пустки.
Довго так їхав, аж почув голод і почав розглядатися. Виїхав на якусь більшу поляну і побачив праворуч над лісом легку, синяву смугу диму тай скермував туди коня. За кільканайцять хвилин побачив загороду якогось смерда. Гукнув від воріт, чи є хто дома. Вибіг мужицький підросток, літ зо 12 і взяв від князя коня. Ярослав ступив у кімнату з грубої дубини. В ній горів огонь і поралася коло нього молодиця; на ослоні під віконцем сиділо двоє дітий і зі смаком заїдало. Князь поже-лав доброї днини й утомлений сів на ослін.