А Ратша й досі зволікав, ждучи, коли варяги нарешті з'юрмляться в одному місці.
Город був оточений суцільним тугим обручем, до якого не долітали й найтонші стріли. Поранені відходили й відповзали за цей обруч, який Ратша ледве стримував, а на полі лишалося дедалі більше важко поранених і забитих новгородських людей.
Тоді стріли з-за східного рову порідшали. Ратша зострожив конягу й майнув до західної стіни. Стіна й хати за нею були охоплені вогнем і димом, але рів здавався значно ширшим і не мав жодного пристойного "містка". До того ж полум'я та дим не дозволили б піти на забороло. І все-таки варяги чекали приступу саме тут. Тепер їхніми діями керували страх і розгубленість, викликані отим вогнем.
Ратша звелів двом сотникам удавати, нібито вони збираються йти на палаючий частокіл, і коли сотні наблизилися до рову в цьому місці, погнав до східної стіни.
Тут було так само малолюдно. Лучники обсипали заборола градом стріл, а варяги ледь-ледь відповідали, бо багато з них подалося до західної стіни, де горів частокіл і починався приступ.
— Чи він осліп? — дивлячись на Ратшу, сказав до Сігурда Доброчин. — На сході стіна геть гола, а він послав полк у вогонь!
Але тут-таки очі його хижо зблиснули — він аж наставив долоню козирком. Доки ті дві сотні вдавали приступ із заходу, Ратша кинув сотню воїв до протилежної стіни, яку варяги майже оголили, а вої швидко перескочили через загачений колоддям рів.
— Усе пропало! — болісне скривився старий воєвода Угоняй, неначе йому раптом розболілися кутні зуби: аж узявся за обидві щоки. — Пропала сотня!
Варяги й справді повитягали сулиці й здійняли страшенний крик, на який почали збігатися з інших кінців заборола. Десяток чи півтора новгородців покотилося між колоддя в рів, але інші почали кидати гаки й гакуваті драбини й лізти ними вгору. Варяги збили ще кількох, на допомогу оборонцям підбігли інші, але зо два десятки новгородців уже встигли перескочити на хідник, що тягся вздовж усієї стіни з боку города.
— Попер! — гукнув Доброчин до Угоняя, який і досі тримався за "зуб". — Витягне Ратша Полоцьк!
У проламану варязьку оборону ринули ще дві сотні новгородського сідельника-хитреця, й варяги вже не встигали їх одкидати...
ТОГО-ТАКИ ЛИПНЯ
В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
На пожарищах іще чаділи головешки, коли до Полоцька, наступного ранку після його взяття, в'їхали Доброчин і Володимир, супроводжувані почтом старих і сотенних воєвод.
Город мало зазнав шкоди од учорашньої січі. Лише попід валом згоріло кілька десятків землянок та рублених хат, якщо не рахувати заборола й ворота. Ратша просив учора віддати Полоцьк новгородцям на потік, Доброчин спочатку схилився був до такої думки, потім помислив і сказав:
— Не дам Полоцька.
— Рать обносилася й ходить без портів, — заперечив охочий воєвода.
— Невіголос ти, та ще й не каєшся! — буркнув Доброчин. — Маю думку лишити тебе тут за посадника!
— Ме-не?.. Я ж не боярин. Тебе бояри засміють!
— То мій клопіт, — сказав Доброчин. — Ось добудемо Київ — і заверну тебе назад.
Тепер охочий воєвода Ратша, тримаючи на рушнику хліб-сіль, зустрічав у княжому дворі Доброчина й Володимира, мов полоцький князь.
Доброчин зіскочив додолу, прийняв цілування й запитав:
— А Ругвальда таки немає?
— Знайшли його, знайшли, — відповів Ратша. — Тільки заціпило йому.
— Мертвий?
— І він, і його сини.
Доброчин замислився. Все те він уявляв собі трохи не так.
— Дажбожа воля... — згодом проказав він. Тоді глянув на Володимира й знову запитав Ратшу. — В нього ж були не самі сини?
Ратша шепнув щось воїнові позаду, а той моргнув комусь іще далі назад, і з теремного хорому вивели діву.
Ругнеда була схожа на зацьковане звіря, розпатлане й розшарпане, ладне дряпатись і кусатися за своє маленьке нікчемне життя. Світлий князь глянув на небожа й розсміявся — так зверхньо й зневажливо дивився Володимир на полоцьку княжну.
— Істинно ж нема на що глянути, — сказав Доброчин. — Самі соплі та пазурі. А Ждан Будимирович вихваляв: красна-прекрасна!.. Ждане, де ти?
— Княжну треба вмити, — не погодився Ждан. — Он яка засюсяна.
Почет ляскітливо й грубо реготав, а Доброчин кинув до задерикуватої княжни полоцької:
— Не хотіла робичача мужем собі, а тепер сама стала холопкою й робітницею... Замкни її! — наказав він Ратші. — Бо ще дьору дасть.
Княжну повели в підкліті, а князі та ліпші бояри пішли оглянути Ругвальдів хором. Він не був загиджений варязькою кров'ю: Ругвальда та його синів смерть спостигла на городському валу, де вони намагалися відбиватись од новгородців. Доброчин не пішов глянути на них, але ховати звелів з княжими почестями, що неабияк здивувало дружину та воєвод.
— Це задля Сігурда та його варягів, — пояснив потім Жданові Будимировичу Доброчин. — Та й ще одне маю на мислі...
— Ти про княжну? — спитав воєвода молодшої дружини. — Я б просто продав її купцям, чортове насіння. Або ж оддай мені.
— Жоною?
Ждан Будимирович аж спалахнув:
— Оддам її за свого холопа найчорнішого!
Доброчин нічого не відповів.
Увечері в полі за валами розвели величезні багаття, повитягавши все дерево з городських ровів. Палили загиблих: новгородці своїх, а Сігурдові варяги — варягів полоцьких. Окреме багаття розіклали для Ругвальда та його синів-княжичів Рулафа та Руальда. Поки горіли вони, новгородці справляли поминки.
У світлицю до Доброчина ввійшов Угоняй:
— Княжна проситься на кострища. Одпустиш її?
— Піди скажи Ратші, — буркнув Доброчин. Така тонкосльозість не личила старійшому воєводі. — І ти хочеш її собі?
— Я старий для такого! — захихикав Угоняй. — Але там її брати та батько...
— Хай іде.
Воєвода вийшов.
— Щось мудрує Угоняй, — сказав Доброчин Володимирові.
Володимир не відповів на це, а мовив зовсім несподіване для Доброчина:
— Візьму оту собі.
— Княжну полоцьку?! — вигукнув Доброчин. — Таке паскудне й миршаве... Здурів єси! Чи наложницею?
— Жоною, — сказав юний князь, і стало зрозуміло, що він добре обмислив свій крок. — Жоною.
Таким рішучим Доброчин бачив Володимира вдруге в житті. Першим був випадок з королевичем Олафом. Норманський королевич випадково зустрів на торжищі одного з розбишак, яким король Ерік доручив був продати його в холопство. Олаф убив того королівського пса, потрапив до тисяцького суду й чекав на смертний вирок, бо за вбивство гостя в Новігороді карали на смерть. Вирок можна було замінити лише величезною вирою, а такої купи срібла не мав ні його вуй, ні королева-вдова Астріда, Тоді до свого дядька прийшов молодий новгородський князь. Він так глянув на Доброчина, що той не знайшов у собі сили відмовити йому.
Тепер стосувалося зовсім іншого. Ще вчора Доброчин і сам хотів висватати за небожа полоцьку княжну, але, побачивши її сьогодні вранці, перестав і думати про це, бо княжна виявилась напрочуд бридкою.
— То ти насправді чи так?..
— Насправді, — повторив новгородський князь. — Вона роззує робичича.
Доброчин усе зрозумів. Княжна назвала його не просто "робичем", тобто сином робітниці-раби, а "робичичем" — сином і онуком холопів-робітників. Холопом у третьому коліні!
Цього вже не міг стерпіти й Доброчин. У Володимирових очах зблиснули сльози, й світлий князь побачив у них образу й за свою сестру, й за себе та страждальця-батька, й за зведену в могилу свою матір та інших близьких людей, і за ввесь люд деревній та полянський, за все плем'я цієї сторіччям мученої землі. Причиною всіх образ були чужинці, боротьбі з якими Доброчин присвятив своє життя. В особі цієї варязької княжни Володимир мав принизити чужинця.
Й Володимир нагадав Доброчинові про той пам'ятний вечір у примарне освітленому шатрі, коли під ними билося холодне чуже море, а долі лежали два схрещені мечі.
— Завтра ж! — розхвилювався Доброчин.
ЛИПНЯ Ж
У ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШЕ
У найбільшій світлиці хорому сутінки стояли навіть серед дня. Хором був зведений минулого літа, до того ж за свейським узірцем, бо ярл Ругвальд не міг сидіти в звичайній дерев'яній теремниці, в яких сиділи тутешні бояри та князі. Будівля була з дикого сірого каменю, завезеного хтозна й відкіль. Вузенькі стрілчасті віконечка ледве блимали, мов очі двадцятирічного кота.
Доброчин звелів принести свічку. Її воскове полум'я викликало в нього таке відчуття, ніби він був у просмердженій сечею та кінським потом стайні, й це не воскова свічка в позолоченому свічнику, а кіптява скіпка-боринка. Відчуття було таке набридливе й тривке, що Доброчин довго не міг його позбутися.
Він і Володимир сиділи в різних кутках, у яких було однаково темно, а біля вогнища стояла княжна, донька вчора похованого ярла Ругвальда, яка затято дивилась на вогонь. Це мало викликати в неї важкі спогади: вчорашні поховальні вогні.
А вона не така-то й паскудна, думав Доброчин, дивлячись на Ругнеду, яку челядниці встигли вимити й убрати в мереживну сорочку й жовті чобітки. Коса в Ругнеди теж була жовта й мовби переморгувалася з чобітками, коли дрова у вогнищі спалахували яснішим вогнем. Руда заброда, з раптовим роздратуванням подумав Доброчин, дивлячись на варяжку. Потім заспокоївся й знову подумав про те, що коли б не отой хижий нещирий усміх, у якому кривляться її вуста, вона б так не відштовхувала.
Доброчин щойно був запитав, скільки їй років, але Ругнеда й не глянула в його бік. Тепер він знову нагадав про своє запитання:
— Ти не глуха? Чи не тямиш по-нашому? Чого мовчиш? Сватівники мені переказували, що ти вельми жалка на язик, а тепер наче його проковтнула.
Княжна раптом устрелила його з-під брови:
— Я по-вашому не гавкаю!
Доброчин почув, як у протилежному кутку рипнула соснова лавка; та його й самого трохи не звело. Княжна мала років шістнадцять, а жовчі в неї вистачило б на всі шістдесят. Він знову подумав, що вона вчора поховала батька та братів, а в такому стані людина втрачає розум і витримку. Він холодно проказав:
— Бачиш отого робичича? Він син і онук робітників, а ти будеш його жоною.
— Мене сватали за Ярополк! — з ледь відчутним варязьким приголосом раптом вигукнула Ругнеда. — За робичича не піду!
— Підеш і чоботи з мене скидатимеш, — почулося з кутка, де сидів Володимир. Голос його тремтів, юним новгородський князь підвівся. Вбачивши в тому порухові загрозу своїй цноті й своєму життю, Ругнеда вихопила з вогнища найдовшу головешку.