Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас поодягати. Не до того було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, затопила її, але кілька козаків встигло вчепитися за щось там таке і пробратися на галеру. А діло було вночі, під час бурі. Козаки залізли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Ми тут же визволилися. І потім кинулися на ворога. Забрали галеру в свої руки, а козака Недайборща своїм капудан-агою поставили...
Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався в повітрі...
— Ну, а коли ж додому, в Московію повернетесь? — спитав пан Сулятицький.
Асан Касапчі відповів не одразу. Він зітхнув, відкашлявся.
— Не знаю. Тут таке діло. Перед богом християнським я немало нагрішив. І призвичаївся вже до віри Мухаммеда...
— А Волга ж як?
— Сниться... Мабуть-таки втечу додому, але не сьогодні й не взавтра. Та й Амету Киримли потрібна моя допомога. Вони їхали вже дві години, а Кафи ще не було видно.
Пан Адамек мовчав, скільки з ним пан Славек не намагався розпочати розмову.
Нарешті вершники вибрались на гору й побачили внизу велике місто з фортечними мурами і вежами, з брамами, ровами, бійницями. Покручені вулички були подібні до коридорів у легендарному Лабіринті, червоні черепичні дахи виблискували на сонці, то тут, то там сіріли дерева, ще не вкриті зеленню. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними...
І море — синє-синє...
— Кефе, — промовив по-турецьки Асан Касапчі. Вітер з моря віяв йому в лице, дим з люльки летів кудись назад, до Кара-Дагу.
— Тепер так, — сказав він. — Ви їдете вниз, до найближчої од нас брами. Говорите, хто ви і що ви. Вас пропускають. Ну, а далі дієте, як належить... Потім, якщо буде відповідь, ви їдете назад. Якщо не буде відповіді — теж їдете. Ми ж тримаємо ваших товаришів. Я вас чекатиму за оцією горою. Добре?
— Добре, — сказав пан Сулятицький.
— Гаразд, — пробурчав пан Адамек.
* * *
Через три дні пан Славек і пан Адамек виїздили з Кафи. З тяжким рипом розчинилися ворота, загримотів на ланцюгах міст.
Пан Сулятицький згадував свої розмови з бейлер-беєм та яничар-баші. Він віддав листа Гаспероні, докладно розповів туркам про те, як готувалися козаки до походу, скільки набрали харчу та набоїв — про все це він знав зі слів сеньйора Гаспероні. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнішність та манери Олександра-Ях'ї, про його тілохранителів, цікавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький, подумавши, відповів, що така можливість, очевидно, виключена, бо самозванця передусім цікавить стамбульський трон, отже, він з усіма силами має піти саме туди, користуючись тим, що в столиці не все гаразд із владою та військом. Бейлер-бей був приємно здивований такою глибокою поінформованістю пана Сулятицького, він сказав кілька добрих слів і на адресу полководницьких талантів шановного пана з Ляхистану. Він сказав навіть таке: "Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумніву, чекала б велика кар'єра полководця". Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмішку. Це вже друга особа говорить йому такий комплімент. Правда, першою тією особою був сеньйор Гаспероні. Але, зрештою, турки зовсім непогані люди. І тому пан Славек вирішив не залишатися в боргу. Він заявив: "Ваше прекрасне місто давно славилося в світі, але зараз, коли воно перебуває під орудою такого видатного державного діяча, як бейлер-бей Мухаммед-баша, воно розквітло по-справжньому. Та що там місто! Кожне око втішиться, поглянувши на благодатні околиці Кафи, на щасливі обличчя мешканців цього краю... Навіть розбійники, чий нахабний лист я мав приємну нагоду передати вам, навіть вони мимоволі беруть приклад з освіченості й мудрості бейлер-бея та яничар-баші". Бейлер-бей всміхнувся й поцікавився: а чи не заблукають зацні пани по дорозі назад. "А ми маємо провожатого, — сказав пан Славек, — розумного співрозмовника, що добре знає турецьку, московітську та нашу мову. Він же нас і назад одведе". Бейлер-бей ізнов посміхнувся у вуса і махнув рукою: "Він на вас, мабуть, уже не чекає. Скільки мої воїни не дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, — там нікого немає..." — "А він за другою горою", — сказав пан Славек і раптом відчув на собі пекучий погляд пана Адамка.
Пан Славек думав про те, як щедро бейлер-бей нагородив його за послуги в ім'я імперії. Три тисячі червоних флоринів було видано йому. Стільки ж він отримав і на пана Євгеніуша та пана Влодзімежа. Пану Адамку давали півтори тисячі червоних флоринів, але не захотів їх брати. Пан Славек узяв ці гроші собі — з тим, що пізніше він умовить пана Адамка взяти їх...
Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не пан Славек порятував його гроші, що мало не загинули через його дурну амбітність.
— Пане Адамку! — подав голос пан Сулятицький.
Пан Адамек мовби води в рот набрав. З торгівцями він не розмовляє. Тільки-но вони прибудуть до Києва, він повідомить представників королівської влади про те, що пан Сулятицький виконував шпигунські завдання. Та ні, він не піде доносити на негідника Сулятицького. Він просто дасть йому прилюдно по пиці, але це буде не тут, а в Києві, і викличе його на герць!
Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що їм назустріч мчить невеликий загін акинджів . Акинджі-ага поштиво дав дорогу панові Славеку. На одному із списів стирчало щось кругле й кудлате. Акинджі-ага показав на цей спис і щось промовив, уклоняючись панові Сулятицькому. Єдине слово, як пан Славек зрозумів, було "Рахмат" . За що ж йому дякують? Пан Сулятицький безпомічно озирнувся, шукаючи того, хто міг би перекласти промову акинджі-аги. Але товмача Асана Касапчі тут не було...
Вірніше, він тут був. Адже то його голова стирчала на списі. Руда борода метлялась під вітром, а в незабільмованім оці застиг вираз подиву й докору.
І пан Сулятицький не зміг дивитися в це око.
Акинджі промчали вниз, здіймаючи першу, ледь помітну, пахучу весняну пилюку.
Пан Адамек довго дивився їм услід якимись скляними очима, а потім, під'їхавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя.
— Брудни пєс! — тонким голосом вигукнув він. — Фари-зеуш! Кров цієї нещасної людини — на вас. Ви його виказали бейлер-беєві. Вам турки дякують за підлість!!!
— Не кажіть мені таких слів! — закричав пан Сулятицький. — Мав би я зброю, я б вас...
— Ах, так?! — заревів пан Адамек. — Маш оплату! І він став бити свого недавнього друга кулаками в обличчя, під боки, по спині.
— Кажи: виказав? Кажи: виказав?!
— Ну так що? — розпачливо стогнав пан Сулятицький. — Але ж то невірний. Він розбійник... Ойо, ойо, ой!
— Зараз ми поїдемо до Амета Киримли. Ми мусимо визволити наших товаришів.
— Але ж той розбійник позрубує наші голови!
— Вашої голови мені не жаль. Шкода, що зняли з пліч голову того московита, а не вашу, собачу!
Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю і думав, як спекатися пана Адамка. Ярлик на вихід з Криму в нього є. Гроші — теж. Сім з половиною тисяч червоних флоринів. Панові Влодзімежу та панові Євгеніушеві вони не потрібні.
Їх чекають смерть чи галери. Розбійник не подарує загибелі свого товмача. Але ж хіба в тім винен пан Славек? То турки, жорстокий народ, отаке чинять... Сто дяблів у печінку цьому дурневі Адамкові. По-перше, так битися не можна. По-друге, грошей він не побачить. По-третє, пан Сулятицький з ним до розбійників не поїде.
— Не їдьте до розбійників. Мені шкода вас, хоч ви й не гідні моєї прихильності, — сказав пан Сулятицький.
— А я кажу, що і ви поїдете. Ми присягалися життям і честю своїх товаришів, що приїдемо.
— Розбійник не дотримуватиме присяг, коли довідається про загибель свого товмача. Він знищить нас усіх. То ліпше буде, якщо...
— Що — ліпше? — заревів пан Адамек і знову кинувся на пана Сулятицького.
Але на цей раз його колишній друг не захотів підставляти своє обличчя під удар кулака. Він стьобнув коня, круто розвернув його назад і помчав до Кафи.
— Стій, негіднику! — несамовито кричав услід йому пан Адамек. Він погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливішим — його кінь мчав, як птиця, а кінь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму, зашпортнувся й разом зі своїм вершником полетів на землю.
...Пізно вночі дістався пан Адамек до Кара-Дагу. Немилосердно боліло розбите коліно. Він добирався пішки, залишивши коня, який зламав ногу.
— Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! — гукав пан Адамек, видираючись на гору.
Гори мовчали. В небі сльозинами блимали рясні зорі...
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
— про військову раду в морі, про стамбульські дива,
про дворян Видича й Ніколича, османського султана Мустафу,
трієстинця Джузеппе та нечисту силу...
Олександрові снився сон.
Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман уві сні вигукував якісь слова й скреготів зубами. Джузеппе нахилився над Олександром, хотів потрясти його за плече, але Петро сказав: "Не буди, він так перевтомився, хай спочине".
А Олександрові вже чи не вдесяте снився Трапезонт — рідне місто його матері-гречанки, місто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке місто з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнім дворі. І — з безмежним морем.
Снилася йому Устя-невольниця, що доглядала його й зітхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, ніби Устя щось вишиває, а він, маленький Ях'я, дивиться, як це в неї виходить. І бачить він, як за Устиною голкою лягають сліди — червоний і чорний. І бачить він, що червоне — то виноград-ягода, а чорне — це листя. Але ж листя має бути зеленим, а воно чомусь в Усті чорне.
— Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колір — найкращий колір.
— Зелений колір — то життя. А життя моє зчорніло в неволі, тому й листя на моєму винограді чорне. А ягоди червоні, бо то кров мого серця.
— Устю, а чому море синє, а його Чорним називають?
— Бо сліз багато в ньому... Колись море було до дна прозоре. Та прийшли на нашу землю вороги, забрали людей у неволю та й повезли через море. Стали плакати полонянки, сльози їхні в море капали, очі виплакувалися — та й потемніло море, прогіркло наївіки, і Чорним відтоді люди назвали його.
— Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало ціле море сліз...
А потім привиділося, буцім білий рушник став блакитним, а виноградні крона перетворилися на бойові строї запорізьких чайок.