Жодної!
— Он як! — насмішкувато хмикнула Мирослава. — Тоді продовжуйте свою думку і про хату.
— І продовжу. Ти знаєш вдову Галину Пастушенко? , — Оту, що має п'ятеро дітей?
— Так.
— Яка гарна жінка, — посмутніла Мирослава, і вся гра зійшла з її обличчя.
— От коли ця гарна жінка і всі наші вдови вже будуть мати нові справжні оселі, тоді я і подумаю про свою хату.
— Довго вам, напевне, доведеться чекати.
— Я терпеливий — дочекаюсь.
— Не тільки терпеливий, а й упертий, — під віями дівчини стрепенулась посмішка. — А спите ви... на цвяхах?
— Ні, на сіні, — засміявся Данило. — Сіно ж застеляю рядном — пасманистим або в гречечку.
— І це вже добре, — дівчина зирнула на те пасманисте рядно, підійшла до стіни, перед якою стояла стара, з випаленими квітами скриня.
— Що це за дівчинка? — глянула на фото, з якого пильно дивилось на неї милогубе дитинча. Сум обметав парубочі уста.
— Це Оленка...
— Ваша рідня?
— Якщо і рідня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась на Данила.
— Чого ж напевне?
— Як тобі сказати?.. — завагався.
— Кажіть, як є! — вже нетерпеливилась дівчина, а в голосі її забриніла підозра.
— Не хочеться, щоб ти чула про гріхи чи гріховність життя.
— Яку гріховність? — насторожилась Мирослава, а в душі почула, як там щось обривається... Чого б це?
— Тоді слухай... Кілька років тому йшов я увечері до своєї двоюрідної сестри Оксани. Тиша, тіні і місячна гра пасманили і луги, і татарський брід. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтішне схлипування, що мені моторошно стало. Бігцем кинувся до броду і над бистрою, в кущах верболозу, побачив дівчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив безщасницю з води, виніс на берег, пізнав її і, як що, почав утішати. Стоїть вона переді мною і ронить мовчазні сльози на прибережний пісок. Бачу, не заспокою Марію — так звали цю дівчину. Тоді посадив її на човен, переїхав брід — і до Оксани. Та вже якось відходила її.
— Що ж то за історія була? — зажурилась Мирослава. Данило враз обізлився на когось.
— Ота сама, споконвічна, але, бач, ніяк не може остерегти надто довірливих дівчат. Звів Магазаник поденщицю, яка працювала в його лісах, а коли в неї під серцем забилося життя, погнав до знахарки. Дякуючи Оксані, воно якось обійшлося, і в Марії з'явилася донечка, а в мене ось це фото, — вже посміхнувся і дитпні, і Мирославі.
— А Марія ж де? — глухо спитала Мирослава.
— Вийшла заміж за доиру людину і переїхала в сусідній район. Зрідка пише Оксані й мені... Ти чарочку дерецінки вип'єш, щоб розігрітись?
— Ні, — сумно похитала головою і для чогось зняла шапочку.
— А тернівки?
— Хіба ж сьогодні свято?
Він зазирнув під її нерівні вії, де ніяковіла ота зваба, яка вже цавно зачарувала його.
— Для мене — свято.
— І це правда? — спитала не голосом, а порухом уст.
— Істинна правда, — відповів напівпошепки і побачив на її куделі кілька зернин пшениці. — А це ж звідки взялася пашниця?
— Хіба ж ви забули, що я сьогодні їздила до селекціонерів?
— І що вони?
Мирослава удавано зітхнула:
— Тільки на мої гіркі сльози зважили: насипали свого чарівного зерна в шапочку. Я тоді скинула рукавиці, щоб і в них сипнули, та не вийшло по-моєму.
— Отам, у селекціонерів, і залишила рукавички?
— Еге.
Данило засміявся:
— І там вони будуть рости?
— Такі, як у вас, не виростуть.
— Як твої рученята?
— Відходять.
— Іди до грубки, вона ще тепла. І чого тільки не вміють ці ручата, — приклав їх до кахлин кольору ранньої весни й пішов до комірчини зібрати щось на вечерю.
Тільки тепер страх охопив дівчину. Чого вона пішла до чужої хати? Хіба можна їй тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може, того й ворота кигикають чаїним розпачем? Може, не раз він мав свято. А як хтось мався після того свята? Вона в сум'ятті одійшла від груби і знову зустрілась з поглядом матері. Він трохи заспокоїв дівчину.
А тим часом розпашілий од радості Данило вже ввійшов з тарілками і здивувався:
— Ти чого, Мирославе, стала такою?
— Якою?
Він пошукав слова:
— Наче щойно вийшла з поганого сну. І дівчина призналась:
— Мені лячно.
— Чого?
— Так дівчата не роблять.
— Як?
— Щоб самим іти в хату до хдоиця.
Він підійшов до неї.
— Так ти уяви, що ця хата твоя.
— Як же це уявити? — не знає, чи журитися, чи посміхнутись. Вигадає ж таке!
— Гаразд, я тобі її сьогодні продаю!.. Вважай, це вже твоя хата, а я прийшов до тебе в гості. Тепер берися за роботу і готуй вечерю гостеві, голові, значить.
"Безсовісний", — так само сказала не голосом, а порухом уст і почула, як потроху стали зникати сумніви.
— Не безсовісний, а закоханий, — і тихо заспокоїв її тривогу. — Справді, закоханий.
— Коли ж це сталося? — теж не знайшла нічого розумнішого спитати.
— Тієї ночі, як вітряк бавився снопом твоїх кіс, — поклав руки на її коси.
— Тільки без рук, — вивинулась, не знаючи, що їй робити:
радіти чи сумувати...
І в цей час хтось легенько постукав у сінешні двері. "Хто б це?" — сполохано, без голосу запитала Мирослава. "Не знаю", — дивуючись, відповів Данило й пішов відчиняти. На порозі в широкій, мов дзвін, киреї тупцював дід Корній, а біля воріт стояли заволохачені памороззю коні.
— То ти дома?
— Дома. Добрий вечір вам. Щось, може, трапилось?
— Та нічого такого й не трапилось, — полегшено зітхнув дід і простягнув Данилові обкручену жилами руку.
— Вам чогось треба?
— А чого мені треба від тебе? — дивується чи хитрує старий. — Хіба не можна достукатись до людини без усякої потреби?
— Та можиа. Заходьте до хати.
— Так снігу нанесу. Краще поїду собі до стайні, бо коні потомились нівроку, — захрипів давньою простудою старий.
— І все-таки що у вас?
Старий знову зітхнув, закліпав віями, на яких поблискувала паморозь.
— І не хотілось би проти ночі казати чорті-що, але, напевно, й треба. Розумієш, повертаємося ми з Ярославом Гримичем аж з Кам'янця та й стрічаємо на дорозі якесь одоробадо, схоже на зарізяку — носяра в нього от така, а очі совою світять. Попросив цей головоріз, щоб його трохи підвезли. Як підвезти, то й підвезти, бо ж зима. Сів носань на сани, мов дідько, почав те-се теревенити, а коли довідався, звідки ми, нагло й запитав:
— А вашого хваленого голову ще не посадили?
— За що ж його мають посадити? — остовпіли ми.
— Щоб по був таким розумним, — зареготав той дідько, — Щоб дивився не тільки на передні, а й на задні колеса.
— Ти не з пекла родом? — запитали його та й зіпхнули з саней у сніг, а самі чимдуж додому. В селі дізналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пішов до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду і страху в мою душу. І де беруться такі виплодки? А ти не зважай на це: вовк виє, а місяць світить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля і бог береже. — Він обернувся, пішов до воріт, і вони тепер озвалися Данилові не чаїним кигиканням, а самим болем.
Що ж це: чи нерозумний жарт лихої людини, чи й справді біля його долі закружляла недоля? Розгубленим поглядом він подивився на заволохачених коней, що кудись відвозили його спокій і радість, на приімлений світ. Чогось поліз рукою до кишені і вийняв звідти пригріте зіллячко жита. Це сьогодні, розгорнувши сніги, придивлявся, як зимуеться житечку. А як перезимуєш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави:
— Данилку, у тебе щось недобре? — Так спитала, що він відчув, як б'є на сполох дівоче серце.
Хлопець обернувся, побачив на її виду вболівання.
— Ні, ні, все гаразд, — вдячно посміхнувся й пригорнув до себе отой трепет, оту недовіру й оту знаду, що разом зветься дівоїим сподіванням.
— Тільки без рук! — вислизнула з обіймів і метнулась до воріт, до яких знову повернувся чаїний голос.
— Мирославе, куди ж ти?!
— За татарський брід! — обізвалася уже в вулиці й зникла в мареві зимового вечора.
Данило кинувся до хати, погасив світло, потім узяв на засув хатві двері й вибіг із подвір'я на переметену снігом вулицю, а з вулиці на шлях, шукаючи поглядом дівочу постать. Але ніде нікого, тільки місяць у небі та мороз скрадається попідтинню. Оце так} Де ж вона загубилась між снігами і місяцем? Він зверяув у вузький завулок, де за плотами в білих свитках стояли верби, спадистою стежкою побіг поміж кучугурами і незабаром вдалииі .побачив самотню дівочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до дівочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку притулок і зайцям, і лисицям?
Із завулка дівчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, і зиякла в стіні очеретів. Чого ж вона не виходить на річку? Чи в потравила в промоїну? Занепокоєний Данило теж узійшов Яі очерети, пробив їх плечем, вийшов на заметений брід, оглянувся довкола. І тут його вразила дивовижна неправдоподібна краса зимової ночі, що легкими хмаринами напливала на підтемнепий місяць, що блакитним снуванням єднала небо з землею, що спалахами вибухала навколо засійжоїшх верб і стогів. Отаке чародійство зміг би змалювати тільки Куїнджі... Але де Мирослава?.. І зовсім неждано побачив її біля самої стіни очеретів. Пригнувшись, вона притулила голову до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. І що отут почуєш, мій клопоте чорнобривий?
— Ти що робиш?
— Ой! — злякано скрикнула дівчина, потім ніяково посміхнулась. — Ось пригніться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю її слухати.
Він пригнувся і справді почув гучання очеретяної дудки і незвідане гучання почуттів у собі.
— А ще що ти любиш? — запитав, аби запитати.
— І люблю весняний спів їжака.
— їжака?! — не повірив Данило.
— Еге ж, його спів схожий на пісню дрозда. І люблю назирити борсука за роботою, коли він збирає листя на зимівлю:
назгрібає купку, охопить її лапами, притисне головою і суне до нори...
— Скільки світа, стільки й дива.
— А що ви любите? Жито-пшеницю...
— І теплий, як душа, хліб на столі у людей, і пісню над світом, і калиновий вітер у світі.
— Як гарно: калиновий вітер у світі — вітер добра, краси, надій...
Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, і з її голови спада шапочка, Данило знову на дівочих косах побачив зернятко пшениці. Він ледве чутно приторкнувся устами до її кіс, що пахли зерном і смутком матіоли. Чого ж матіоли?
Данило й не догадувався: то для нього дівчина мила коси матіолою, коли дізналась, що він любить цю вечірню квітку.
Вже скрадалась передпівнічна година, коли розпашілий, осміхнений Данило повертається із присілка в село.