Я гортав і гортав: "Літературний ярмарок", "Вапліте", "Життя й революція", Хвильовий, Підмогильний, Шпол, Плужник, Зеров, знайомий уже мені Антонич, "Поза межами болю" Турянського, Івченко, Свідзинський, спогади Чикаленка й Лотоцького,— Боже мій, думав я, хвилюючись, аж руки мені тремтіли — який дивовижний і заманливий світ! Але пора було схаменутися й прощатися, я й так пробув надто довго.
— Бачу, вас вабить книжка,— з теплою усмішкою сказав Степан Вітличний. Ні, це була якась особлива всмішка, ні в кого ані після того, ані до того не бачив я такої доброї й гарної усмішки.— А де ви в Києві живете?
— У гуртожитку,— сказав я.
— Я б вам залюбки давав читати,— сказав, ніби вибачився переді мною Степан.— Але в гуртожитку таких книжок тримати не можна. Хочете, приходьте сюди до мене, десь вас посаджу й читайте.
— Це клопіт,— сказав я ніяково.
— О, я до цього звик,— мовив Степан.— У мене тут багато читачів, є навіть спеціальне крісло в тій кімнаті.
— Дуже вам вдячний! — сердечно сказав я.
— Е, що там! Головне, щоб вам була користь.
Голос у нього був тихий, трохи хрипкий, лагідний — очевидно, саме такий голос і мала мати людина із такою особливою усмішкою.
Вийшов із парадного і здивувався: було зовсім темно. Здається, прийшов сюди за дня, а просидів аж до темені. Власне, й темінню те, що обняло мене, назвати було годі: світився осяяний ліхтарями чистий, незайманий сніг. Тут був палісадничок, кілька лавок, кілька дерев — все покрито кудлатими шапками, а стежка на хіднику ледь протоптана. Сніг уже перестав, і я вдихнув свіжого, духм'яного повітря — був щасливий.
"Господи! — подумав я.— Чи ж я можу відірвати себе від такого світу. Від товариства мудрих і добрих людей тільки для того, щоб сховатися од того страшного спрута, що чигає на мене й на всіх добрих і розумних людей. Чи й мені вкладатися,— думав я,— у піраміду дурнів і ставати стандартною, безликою цеглиною для цієї піраміди. Чи має рацію мій батько, теж розумний і добрий, який в ім'я безпеки своєї й родини заховавсь у себе, в самоту свою, і живе обережним, настороженим життям? Ні, не міг зараз вирішити цього, надто був схвильований. Не хотів одразу сідати до тролейбуса, а пішов по майже безлюдній, засніженій вулиці. Залишав у снігу свої сліди, які долучалися до тих, що пройшли тут раніше — чудово мені було! Потім я сів у тролейбус. Пасажирів спершу виявилося мало, і я приклеївся очима до шибки, на якій було трохи намерзлого квіття та віття, і крізь це квіття та віття дивився на кудлаті постаті з хідників, на круглі плями ліхтарів і жовті чи сині світлові кола між ними, на ясні прямокутники вікон, за якими ховалося буття людське: щось вони там говорили, щось робили, від чогось хвилювалися, дивилися телевізори, їли, читали, майстрували, кохалися — зараз не мав до них урази, а навіть якесь споріднення, бо і я був із їхнього світу, бо і я помалу вписувався у це місто й починав бачити й розуміти його красу і силу. Поки що я в ньому бездомний, безхатий, і той дах, який маю, тільки тимчасове пристановище, але в нього однією ногою я вступив, бо в ньому уже не сам. І все-таки чудово відчувати, що ти у світі не сам, що в тебе в нагрудній кишені є хай один, але милий тобі номер телефону,— був певний, що цих номерів усе більшатиме й більшатиме.
Зійшов на Хрещатику, сніг знову припустився. Широчезні хідники проспекту були запруджені людьми, але ніхто не поспішав. Отак ніби цей сніг задавав ритм повільним людям, що раптово забули справи й турботи, забули, що існує десятки спрутів, котрі підстьобують їх, спостерігають, смокчуть із них соки, роз'єднують їх, учать ненависті одне до одного, запалюють порожнечу, звалюють їм на плечі суєтні дні й неспокійні ночі, що їх мусять тягти, висолопивши язика — просто часом приходить такий мент, коли всі раптом відчувають себе людьми, коли сварки й пристрасті притихають, коли навіть шпики й підслухачі відчувають утому, коли вечір стає просторий, свіжий і запашний, коли хочеться дихати на повні груди, коли люди шукають одне одного поглядами, зазирають одне одному в душі, але не для того, щоб понишпорити там неситим оком, а щоб пошукати там брості любові. І я не відрізнявся від них нічим, бо й на мене так само повільно осідав сніг і завдавав повільного темпу: думкам моїм, і почуттям, і бажанням. Одне турбувало: всі ці люди були мені незнайомі. Тобто, не почувався тут так, як у Житомирі на Михайлівській, де стільки було знайомих лиць, з якими хоч і не знався, але які колись десь бачив, де міг зустріти знайомих і ближчих: однокласників, сусідів чи друзів,— це ж місто було мені ще чуже. Запалив сигарету і до мене відразу ж підійшов якийсь чоловік припалити. Припалив і приязно кивнув — був це такий же самотній, як і я.
Пройшов ще трохи й зустрів Колю зі свого гуртожитку.
— О, привіт,— сказав той приязно.— Не вгостиш сигаретою?
Дав йому цигарку, ми запалили й пішли поруч.
— Я тут з одною марухою призначив свіданіє,— сказав Коля.— А вона й не прийшла. Кошмар! — він тихо засміявся.
— А чого ти, Колю, й досі нежонатий? — спитав я.— Немолодий уже.
— Воно так,— мовив Коля, випускаючи дим.— А куди ту жінку приведу? В гуртожиток?
— Знайди собі з квартирою,— показав зуби я.
— Тоді вона мені на голові сидітиме,— сказав Коля.— Нє, я хочу своє мати!
— Але нежонатий, чи дочекаєшся ти квартири?
— Да! Замкнутий круг! — сказав Коля.— Але в приймаки не піду! І не хочу, щоб діти мої в гуртожитку плодилися. Окрім того... баби від мене чогось сахаються, а чого?
Він знову засміявся, але цього разу гірко.
— Бо вони як метелики, що летять на ліхтар.
— Да, мордою я не вийшов,— сказав Коля.— Але нічо, якось проживу... І ну їх к чорту, тих баб!..
— Через це вони від тебе й сахаються, що немилосердний до них.
— Я немилосердний? — здивувався Коля.— Та де вони милосерднішого знайдуть?
Але я, здається, знав, чого жінки сахалися Колі,— від нього йшов гострий, важкий запах, як від козла. Чи знав він про це?
Простували якийсь час мовчки. Падав сніг...
Тим часом Іван Мар'янович порадив мені спробувати піти у вечірню школу, щоб не губити рік — для хлопця, котрий має загрозу армії, це не без значення. Я сходив, і мені сказали, що коли я дам довідку про атестацію за першу й другу чверть, мене залюбки приймуть.
— Коли батьки постараються, це не проблема,— сказав Іван Маркіянович.
— Але ж другу чверть я не вчився.
— Живеш у корумпованому суспільстві, хлопчику,— мовив Іван Маркіянович.— І до нього в певний спосіб треба пристосовуватися.
— Дати хабаря? — спитав я.
— Треба,— спокійно відмовив Іван Маркіянович.— Серед вовків вий по-вовчому, а серед кіз мекай по-козячому... Хай уже твої батьки стягнуться, натомість не згубиш рік. Бо коли тобі забриють лоба, згубиш не рік, а чотири — для молодого хлопця, котрому треба встановитись у житті, це забагато.
Резон був безперечний, до військових подвигів я потягу не мав, а вчитися справді бажав. Але батько мій на такі речі ніколи не згодиться.
— Знаю,— сказав, усміхнувшись, Іван Маркіянович.— Він у тебе не без донкіхотства. А по-моєму, тут нічого неморального нема. Держава зробила тебе ізгоєм, хоч ти ще майже дитина. Хоче вона забрати в тебе найкращі роки, саме ті, в які людина найбільш здатна до навчання. Ти змушений утікати з рідного міста й поневірятись по гуртожитках, бо мав сміливість сказати одну з безсумнівних істин нашого життя. Чи морально чинить щодо тебе держава? Та й узагалі, навіщо тримати гігантську мобілізовану армію, коли весь світ уже користується арміями найманими, тобто там служать професіонали, а не хлопчаки, яким треба вчитися. Отже порівняно з тією Неморальністю, яку вчинила й чинить щодо тебе держава, твоя мікро-неморальність без значення. Навчання ти легко наженеш, бо хлопець здібний, отже закінчиш школу чесно. Резон? А хабаря хай всучить не батько твій, а мати. Жінки це ліпше вміють робити.
— А коли директор на це не піде?
— Тоді переконаємося, що є директори шкіл не уражені моральними хворобами свого суспільства. Резон? Купиш — не купиш, а поторгуватися можна.
— Є одне "але",— мовив я.— Мене засікло КГБ, воно може докопатися.
— Якщо це йому буде потрібно,— відповів Іван Маркіянович.— Але по-моєму й там осіли досить ледачі люди. Коли будеш обачний і ні в що тут, у Києві, не влізеш, ніхто тебе й не помітить.
Це теж був резон, але я вже "вліз". Відвідав дім, який безперечно під наглядом тієї особливої установи, і збираюся відвідувати його далі. Отже неодноразове відвідання тієї господи буде конечно зафіксоване і мною почнуть цікавитися й тут. Але ж книжки! Як я можу відмовитися від тих книжок, щоб не прочитати їх чи принаймні погортати?
— Пораджуся з батьками,— сказав я.— Але навряд чи вони згодяться.
— Звісно, порадься,— сказав спокійно
Іван Маркіянович.— Хочу тобі добра. До речі, оті несуни, фактично злодії, що є на підприємствах чи в колгоспах, думаєш, неморальні люди? В такий спосіб вони докладають до зарплатні той додаток, що його відмовляється давати держава, аби людина могла в цьому світі сяк-так існувати. Мало в якій країні світу держава так мало платить за роботу, як у нас. А щоб існувала яка-така гармонія, існує неписаний закон: щось людина одержить грішми, а щось додасть собі натурою. Одного-двох зловлять і засудять, а на тисячі заплющуватимуть очі.
— Але ж який державі в цьому інтерес? — спитав я зчудовано: Іван Маркіянович відкривав мені речі ще незнані.
— Інтерес в одурюванні чесних, яких є ще чимало,— мовив Іван Маркіянович.— Привілейованим прошарком краде у себе вона сама: начальство й охоронні інституції мають власні годівниці і спецмагазини, пайки, розподільники; непривілейована частина, яка збагнула неморальність держави, створює це саме собі, тобто краде. Але існують ще мільйони одурених чесних людей, які згоджуються на жебрацьке існування, бо красти не вміють і не можуть. Саме на цих людях неморальна держава й виграє. Отже людині, котра хоче забезпечити безбідне собі життя, треба або увійти в керівні структури, або стати несуном, одурювати покупців, щось перепродувати, а для цього створювати дефіцити, займатися виробничими махінаціями, що інколи робиться тонко й розумно, створювати тіньові корпорації чи красти у злочинний спосіб.