– Собі не довіряєте?
– Ні. Хочу докопатися, хто ж має рацію: Мартинюк чи Вигдаров?
– По-вашому, Мартинюк, – відповів Іван. – Ви ж про це заявили на бюро... Чого ж засумнівалися тепер?
– Знаєш що, Іване, – Каїтан поклав руку йому на плече, – така ситуація... Скажу тобі чесно, що я зараз не можу відрізнити ділянки, які залісені по методу Мартинюка, а які по Вигдарову...
– Торішні можна, – сказав Запорожний, – з торфом – ріст інтенсивніший, але весняні... Краще перенесли посуху ті, які ми посадили за методом Вигдарова.
– Отже...
– Висновки, – перебив його Запорожний, – ви зробите через рік, Степане Стратоновичу... Авторитет Мартинюка не може триматися на гучних фразах і приятельських стосунках. Ці піски і час поставлять усе на свої місця. Я вам залишу карти усіх ділянок з детальними характеристиками. Але зараз мене найбільше тривожить розсадник. Якщо не підведемо воду – пропаде все.
А води не було. Каїтан і Сторожук не відходили від бурової, втрачали надію і бурильники: грунтові води відступали. Запорожний почував себе так, наче сам був винен у цьому. Якби пішла вода, то легше було б йому виїхати звідси, адже він пообіцяв людям воду, порятунок. Що скажуть люди? І навіть якщо мовчатимуть, то він побачить у їх очах зневагу.
Гості все поглядали на дорогу: де ж запропастився Парамон?
– Воно, конешно, генерал на весіллі не завадив би...
– Не приїде, в нього свого клопоту повна голова.
– До солдата приїде.
– Якщо до кожного солдата на весілля почне їздити, то хто ж командувати буде?
– Ідуть! – висіли на воротях хлопчаки.
Справді" до хати підкотився широкий тупоносий джип, і з машини вийшли невеличка сива жінка, генерал Чоботар і щасливий Парамон. За ними несли якийсь ящик Сергій Кортунов і Микола Шаров. Генерал з дружиною привітали Марину, а після її і Парамона разом.
– Просимо до столу! – вклонилася Марина.
* * *
Уже було проголошено безліч тостів за щастя і довгі роки молодих, і Парамон подумав, якби все хоч наполовину справдилося, то вони з Мариною прожили б у мирі та злагоді років триста. Усі тости вони з Мариною вислуховували стоячи, а після генералової промови Парамон виструнчився і на весь двір:
– Служу Радянському Союзу!
Радісно в Парамона на серці – такі люди славні зібралися, сидять усі хутірські – рідні та близькі, і ті, що в лісгосп на роботу поприїздили, як одна сім'я, бо різні там зайди та заробітчани не трималися довго в Степовому, зоставалися ті, хто зв'язував свою долю з цим майбутнім лісом.
До великої честі дожив Парамон. Хай і Марина порадіє за нього: і генерал тут з дружиною, і Запорожний залишився, і новий директор, і партійний секретар – товариш Ілько Сторожук. Он як, підморгує Парамон Матвієві Карагачу, який щось гаряче доводить капітану Шарову. Матвій тримає чарку в руках, але не п'є. Генерал розмовляє з Каїтаном, а Лідія Миколаївна з Мариною. На столах є що їсти, є що пити – Парамон за всім стежить.
Марта сидить поруч з майором Кортуновим, а напроти Запорожний. Вона й не подивилася на нього жодного разу.
– Я хотів би випити чарку, – підвівся Запорожний, і всі стихли, – за тих, хто народився і жив на цьому хуторі. За добрих, сміливих людей, які дали мені притулок, допомогли посадити перші деревцята, повірили у велику мрію... Я хочу випити за здоров'я володаря цього степу, за діда Опанаса...
– Нема діда, – сказала Марта.
Всі переглянулися: справді, нема діда.
– Забули про старого, – з докором похитав головою Карагач.
– Пробачте, – Запорожний поставив чарку, перескочив через пліт і зник на Карагачевому "цундапі" в хмарі пилюки.
– Кликали діда Опанаса, – виправдовувався Парамон, – так він отару не хоче залишати.
– А що це за така знаменитість, – поцікавився Каїтан, – що за ним сам Запорожний поїхав?
– Чабан, – відповів Карагач.
– Я думав, бозна-хто, – всміхнувся Каїтан.
– Чого ви посміхаєтеся, Степане Стратоновичу? – спитав Сторожук. – Ми всі разом, може, зробили менше на цій землі, ніж він за свій вік...
– Та ні, я нічого, – почервонів Каїтан.
...Дід Опанас подякував Запорожному, вклонився весільним гостям і поважно підійшов до Марини й Парамона:
– Благословляю вас, діти... степом, сонцем і молодими нашими лісами... Мій дід і прадід колись думали, що ніколи не буде сили, яка зупинить ці піски. Я дожив до великого щастя, я побачив ліси в нашій стороні. Це зробили ви. Нічого, що вони ще маленькі, солдати теж виростають з дітей, – поглянув на Чоботаря дід Опанас. – Хай ніколи не болять ваші руки і світлими будуть ваші голови... Тобі спасибі, Іване, за те, що не злякався нашого дикого степу... Чув, що тебе зняли з директора. За що – не знаю. Кажуть, що порушив щось... Був би молодший, то пішов би та розпитав, а так у мене велика печаль буде, як ти поїдеш... Але хтось мусить піти і розпитати...
Дід Опанас випив чарку і сів біля Чоботаря.
– Спасибі за добре слово, діду, – сказав Чоботар.
– Слів добрих багато – та не до кожного пасують.
– Тату, ви б заграли нам, – перехилилася через стіл Ольга.
– Ні, дочко, на весіллях грати вже не буду, пальці не слухають, – дід Опанас поклав на стіл велику натруджену руку з вузлуватими пальцями. – Колись ще грав на Мартиних іменинах веселої, а тепер тільки сумної можу...
– Ходімо погуляємо, – голосно сказала Марта Сергієві. Виходячи з-за столу, ненароком зачепила Івана. – Пробачте.
Сергій наздогнав Марту біля воріт. Вона, сміючись, взяла його за руку і потягнула в степ.
* * *
Граф відчув незвичний запах і підняв голову: якась залізна тачка на трьох колесах з гуркотом під'їхала до чабана і зупинилася. Чабан щось сказав чорному собаці, якого звали Жук, подивився на отару, сів у залізну тачку й поїхав. Довга гирлига, мабуть для пристрашки, була застромлена в пісок на високому горбі, а на неї чабан повісив свою руду баранячу шапку – це вже знак для Жука: бережи шапку й не випускай у степ отару.
– Дивись мені! – погладив Опанас Жука.
"Добре", – помахав Жук хвостом і віддано подивився на чабана.
Залізна тачка з чабаном помчала до кошар. Граф подумав, що, мабуть, натрапив чабан на воду і, незабаром повернувшись, пожене отару на водопій. Хотілося пити. Граф і баранчики-дволітки ще трималися, а ягниці і ягнята, збившись у купу, лежали, важко дихаючи, і здавалося, що стогнав степ.
Сонце повільно котилося до обрію, спека спадала. Ніцці потроху оживали. Від отари відділялися гурточки місць, никали по степу, шукаючи поживи. Далеко не заходили – Жук був насторожі. Коли вівці відходили на недозволену відстань, він зривався і щодуху мчав до них, заганяв до отари, сердито гавкаючи. Звичайно, на Графа Жук не осмілювався гавкати таким тоном, але свою зверхність намагався показати, особливо коли посилав його чабан.
Минуло вже чимало часу, а чабан не повертався. Граф принюхався – залізною тачкою й не пахло. Хотілося пити. Граф знав дорогу до водопою, але ніколи не наважувався вести отару без дозволу чабана. Але якщо його нема, то хто може зупинити Графа? Граф відбіг од отари, підняв голову і голосно звернувся до своєї рідні: "Бе-е! Бе-е-е!"
Все було зрозуміло. Вівці посхоплювалися із землі й почали гуртуватися навколо Графа.
Жук вискочив на горбочок і загавкав:
Ви куди оце зібралися?! По місцях! Ні кроку з місця!"
Бе-е! Бе-е-е!", – кинув клич Граф і пішов у степ, до хутора, до кошар, де на них чекала вода. Чиста, холодна, трошки солонкувата.
"Графе, вернися! – гавкав Жук. – Я пообскубую шерсть на твоїх боках!"
Глухо видзвонювали тронки.
Жук стрілою наздогнав отару, випередив Графа і загавкав на весь степ. Граф не звертав на нього ніякої уваги. Смирні овечки зупинялися в нерішучості на якийсь час, але коли Жук забігав на інший край отари, йшли собі далі. Чабанова гирлига й шапка були вже далеко. Жук не знав, що йому робити: чи бігати за отарою, чи стерегти шапку? Хоч розірвися, оце таке життя собаче. Жук, вибиваючись із сил, гасав навколо отари, але зупинити її не міг. Тоді він підбіг до Графа, присів на задні лапи і вишкірив жовті зуби.
Очі Графа налилися кров'ю, він теж присів і наставив на Жука свої величезні роги. Жук знав їх міць, бо колись був свідком герцю Графа з Виворотом, і тому сховав зуби.
"Ти що, Графе, дурний? – тихо гарчав Жук. – Ти ж розумієш, що я не маю права відпускати вас. Я ж на службі... і шапка чабанова он висить. Будь другом, Графе, не йди. На біса тобі та вода..."
Граф змінив позу і без злоби дивився на Жука.
"Яке твоє собаче діло до мене? – питав Граф. – Ми хочемо води, і ти нас не зупиниш, ми – барани – вперті. Якщо тобі хочеться гавкати, то гавкай на місяць, він скоро з'явиться".
Граф пішов просто на Жука, і той відступив. Зі слізьми на очах дивився він, як ішла повз нього кількатисячна отара, видзвонюючи іржавими дзвониками. Жук повернувся до горбочка, звалив лапами гирлигу, взяв у зуби шапку й побіг на хутір.
Граф торжествував. Він став осторонь, пропускаючи повз себе отару і, впевнившись, що ніхто не відстав, знову очолив чорно-сіро-руду хмару, що стугоніла копитцями по теплому степу.
Біля хутора Граф ще здалеку побачив щось зелене, що стирчало рівненькими рядочками із піску. Зеленого було дуже багато і пахло воно чимсь гіркуватим. Роздумувати було зайвим: хіба можна відмовитися од цих смачних, трошки колючих, віничків?
"Бе-е!" – скомандував Граф і першим забрів у пахучі рядочки.
Чорно-сіро-руда хмара повільно розповзалася по зеленому степу. Після неї залишався тільки розрихлений копитцями пісок...
* * *
– Вода! Вода! – На подвір'я Марини прибіг мокрий як чорт виконроб бурової. – Вода! Є водичка, – уже тихо сказав він і знесилено сів просто на землю.
– Вода! – радісно крикнув Запорожний і вибіг з подвір'я.
Це було наче сигналом. Усі повставали із-за столів і кинулися до бурової. Швидко пішла Марина, а за нею Парамон, Матвій з Ганною і Ольга, Ілько з Танею і Чоботар з Дружиною.
– Вода! – лунало над хутором.
– Тепер врятуємо розсадник! – сміявся Парамон, обнімаючи щасливу Марину.
Із широкої свердловини бив пружний потік води. Пили з відер, з бляшаних консервних банок, просто набирали в жмені... Обливали одне одного, сміялися й плакали.
– Вода!
– Вода-а!
Юрба оточила бурильників, підхопила на руки й підкидала вгору.
– Ура-а!
– Вода-водиченька!
– Запорожного качати!
– Запорожного!
Качали Запорожного і Сторожука, генерала й Карагача...
– Ура-а!
Запорожний вискочив на риштування бурової:
– Спасибі вам, дорогі наші! – дякував бурильника м.
– Пийте на здоров'я! – сміялися хлопці.