Вирішила взяти ситуацію у свої руки. Насамперед попросила всіх зайвих вийти. У хаті було душно, темно – десь у закутку блимав каганець, на великому дерев'яному ліжку, серед лахів, в одежі і навіть запнута хусткою стогнала породілля.
Провітрила хату. З відчинених дверей одразу надійшов приємний запах тайги. Наказала запалити гасову лампу і вичистити закіптявіле скло, яке, мабуть, півроку не протиралося. Попросила поміняти постіль, викинути з ліжка всі лахи, роздягти і хоч трохи помити породіллю. Одягли їй чисту сорочку, причесали і виявилася вона симпатичною 20-річною дівчиною Машею. Народжувала вперше, боялася. Коли починалися перейми, голосно примовляла:
– Ох, придайте смерті! Ох, придайте смерті!
На чисте простирадло (бачила, як не хотіли його стелити – замаститься ж) поклала білу медичну клейонку. Вимила руки щіткою, милом, протерла спиртом, одягнула медичний халат і шапочку. Принесли ще одну лампу, і в хаті стало світліше, а у мене на душі спокійніше. Оглянула Машу. Намагалася згадати все, що читала, і малюнки, які бачила в підручниках Едуарда Івановича. Положення дитини нормальне, тони серця ритмічні, у матері тахікардія, перейми ще рідкі. Маша пообіцяла слухатися, виконувати всі мої накази. І поступово у мене з'явилася впевненість у правильності моїх дій.
Мати і чоловік породіллі були вражені моїм "академічним" виглядом і поведінкою: білосніжним накрохмаленим халатом і шапочкою, блискучим біксом, стето— і фонендоскопами, звертанням до них на "ви". Такого вони ще ніколи не бачили і не чули. Мати породіллі, зрозумівши, очевидно, що чисто – це гарно, спитала, чи можна помити підлогу; я дозволила, тільки наказала зробити це обережно.
Світало. Вимита підлога сяяла чистими дошками, хропів на лаві чоловік, цокав годинник на стіні. Перейми почастішали. Маша тужилась і дихала правильно, слухалася мене. Голівка плоду вже опустилася, була в малому тазу. Мати ж, точніше свекруха, не спала. Я спитала, чому Маша кричить "придайте смерті", невже їй так погано жити у них? Виявилось, що всі породіллі у них так кричать, тут так було прийнято.
Я вихваляла Машу – і розумна вона, і гарна, і все робить правильно, і все у нас буде добре. Упіймала себе на тому, що цими словами заспокоюю і себе.
Йшов час. Вже був день на дворі, скоро мало звечоріти. Перейми частішали. Нарешті показалася голівка дитини. Та чомусь я засумнівалася: раптом це не голівка, а пузир? Від цієї здогадки мене одразу охопив жах, кинуло в жар. Я ніяк не могла допитатися Маші, чи відійшли у неї води. Як не пояснювала, що це таке, як не розпитувала, чула одне:
– Не знаю, не пам'ятаю.
А я ж читала в акушерстві, що коли води не відійшли, а показується цілий пузир, то треба його проколоти або легенько надрізати, і вийдуть води, а за ними голівка дитини. Що ж переді мною – голівка чи цілий пузир? Чим на вигляд вони відрізняються один від одного? І тут же здогадалась: на голівці будуть помітні набряклі вени, якщо ж вен немає – це пузир.
Не поспішай, думай, думай, казала сама собі. Ніби вен не видно. Проколоти, розрізати? А може це голівка, і я пошкоджу її? Ножиці і скальпель лежать на столі у біксі, не буду поспішати. Але скільки ж чекати?
Знову сильні перейми.
– Тужися, тужися з усієї сили! – не своїм голосом наказала Маші.
І тут показалась більша частина голівки, на якій побачила вени. Ура! Не поспішала, не проколювала, молодець. Ще дві-три сильні перейми, відчайдушний крик породіллі "придайте смерті", і я правою рукою вже тримала голівку, а лівою вивільняла тільце. Мабуть, допоміг ще й інстинкт, який передається жінці від праматерів. Дитина. У мене в руках була дитинка! Хлопчик. Поплескала його по задку, і тут же на всю кімнату залунав плач – образливий такий, жалісний. Оглянула новонародженого – гарненький, все в нормі. Перев'язала пуповину, перерізала і обробила. У дерев'яному коритці з теплою водою обережно обмила малого, завернула в нагріті праскою пелюшки і поклала на груди матері. Та мене розбирала цікавість – якої ж ваги новонароджений? Попросила безмін і обережно в пелюшці зважила – 3 кілограми 200 грам!
Тепер можна було і порадіти. Перша дитина у матері і перша в моїй акушерській роботі. Тихенько перехрестила хлопчину і про себе прочитала "Отче наш".
Рости, малий, здоровим і щасливим!
-3-
Збуджена, горда і радісна після вдало проведених пологів, втомлена вкрай, бо майже дві ночі не спала, я ніяк не могла прилягти відпочити. Звістка про роди, які приймала нова лікарка, рознеслася по селу зі швидкістю світла. Всім негайно захотілось мене побачити.
Заходили, знайомилися, розглядали, розпитували. І всі в один голос вмовляли не жити при ФАПі.
– Чому? – дивувалась я.
– В цій хаті живе привид. Так, справжнісінький привид. Не віриш? Ось слухай.
Усі розсілися на східцях ґанку й на траві і, перебиваючи та доповнюючи одне одного, почали розповідати.
Раніше в центрі села стояла церква. Невеличка, дерев'яна, з намальованими всередині богами й іконами. Навіть піп був, а старі люди ще знали молитви. В хаті, де зараз був мій ФАП, жила сім'я, в якій старий батько був дуже богомільний, допомагав батюшці в церкві, співав разом з ним. Хороший був чоловік, чесний, добрий. Мав одного сина. Коли прийшла радянська влада, його син першим запропонував знести церкву, першим же і скинув хреста з купола. Церкву зруйнували, а ікони спалили. Віруючий батько за це прилюдно прокляв сина. А через кілька днів син пропав. Довго шукали, та марно. Потім селом пішла чутка, що це кара Божа за заподіяний гріх. Ті, хто руйнував церкву, злякалися, притихли. Та все якось обійшлося, більше покараних не було. Лише перед смертю старий батько, щоб не помирати з гріхом на душі, зізнався, що сам вбив сина і закопав тіло під стіною своєї хати. От ночами і блукає привид, шукає батька, щоб помститися. З того часу в хаті ніхто не жив, стояла порожня. Згодом в ній відкрили ФАП. Два медики, що працювали тут раніше, селились у людей по хатах. Останній, напившись, якось заночував у ФАПі, а потім клявся, що бачив привид і навіть розмовляв з ним. Та п'яничці не дуже повірили. Але троє молодих хлопців вирішили спеціально заночувати в цій хаті, щоб побачити привида. Бачити не бачили, але чули. Він голосно дихав, ходив, стукав дверима, лунали якісь дивні звуки. Отже наявність привиду підтвердилась. Більше охочих ночувати у ФАПі не знаходилось.
Я ж, по-перше, у привиди не вірила, а по-друге, після всього пережитого вже нічого не боялася – хай буде привид, аби не опер.
Перші дві ночі провела, приймаючи роди, третю ніч, втомившись, спала мов убита. На четверту вирішила не спати, а вияснити, що ж це за привид. Ближче до опівночі все ж задрімала і крізь сон чула якісь кроки-не кроки, рух, дивні, ні на що не схожі звуки, які лунали ніби й не в самій хаті. Ага, мабуть у підпіллі, здогадалася я, повернулася на другий бік і міцно заснула.
Вранці прибігла Ніна з переляканими очима, дивувалася, що я ще жива.
Ну, вже наступної ночі вирішила нізащо не спати, бо щось таки є; потрібно ж було з цим привидом врешті решт покінчити.
Звечора небо затягло хмарами, пролунав грім і пішов рясний весняний дощ. Я приготувала лампу, свічку, сірники і досить велику й міцну але незграбну палицю. Та вирівняти й обрубати з неї зайві гілляки не було чим. Вирішила, що для захисту згодиться і така.
Лежала, слухала дощ. Прогриміло ще кілька разів, але вже тихіше; гроза віддалялася і дощ переставав. Відчинила кватирку. Щоб не заснути, вирішила читати вірші, та подумала, що своїм голосом можу злякати привида. Подумки почала чомусь згадувати всі кості черепа на латині: os occipitale, os temporale, os nasale та інші. Сумно посміхнулася – ач як пам'ятаю, любила вчитися та чи буду коли-небудь знову? І раптом наче щось почула, якийсь звук незвичайний. Підійшла до вікна, та за ним – темна ніч. Відчинила раму, виставила руку, дощу вже не було. Раптом знову почула ті ж звуки, але ясніші, голосніші. Ага, так вони доносяться знадвору! Значить і привид мусить бути там.
Схопила свічку, сірники й палку. Боса, в одній сорочці вискочила в сіни. Двері були зачинені на клямку, а обидві руки зайняті. Поки вовтузилася в темноті з клямкою, впустила сірники зі свічкою. Відчинила двері, вийшла. У правій руці міцно стискала величезну палицю. Темінь непроглядна, нічогісінько не бачила. Поспішила витягти поперед себе палку, перечепилась за її необрізані гілляки і полетіла сторч головою з ґанку. Відчула різкий біль в коліні й пекучий на обличчі та руках. Перелякалася. Що це? Кропива?! Очевидно, я потрапила в зарослі кропиви, що розрослися навколо занедбаної лікарні.
Так, але чому ж мокра моя сорочка? Кров? Ні, це ж щойно був дощ. Лежала в бур'янах тихенько з заплющеними очима, боялася піднятися. Що страшніше за кропиву на мене чекало? Може ще щось не так – зламала ногу, вдарила голову? Покрутила головою на всі боки, поворушила ногами – ніби все в порядку, лише боліло розбите коліно та немилосердно пекло обпечене кропивою обличчя. Тихенько відкрила одне око – темінь. Раптом почула, ніби хтось біля мене ходить, переступає з ноги на ногу. Сіла, широко розплющила обидва ока, стала вдивлятися в темряву. О, Боже! Переді мною вимальовувався якийсь предмет на двох палицях чи підпірках. Ні, на ногах, бо пересувався. Чи мені ввижалося, чи це справді був привид? Рвучко схопилася на ноги, намацала палку, що валялась поряд та, не довго думаючи, з силою штрикнула нею в цей привид… У відповідь почула образливе:
– Му-у-у-у!
Тут, наче насміхаючись, визирнув з-за хмар місяць, і я побачила, що переді мною стояла звичайнісінька корова! Далі, біля самого рогу хати, ще одна, а трохи оддалік пересувався важкими скачками стриножений кінь.
На радощах кинулася до тварини, яка продовжувала мирно пастися, обійняла її за шию і попросила пробачення за свою поведінку. Я ж мало не повірила в наявність привиду. Тепер мені стало все зрозуміло. Навколо ФАПу не було ні двору, ні городу, ні паркану. Все заросло бур'яном. У тайгу худобу не випускали – боялися вовків, от і паслися коні з коровами, де доведеться. Бродили навколо порожньої хати, чесали боки об дерев'яні зруби, голосно дихали, фиркали, жували траву, а коні ще й гупали стриноженими ногами.