її кілька дерев тяжко було назвати садом, тулилися на десяти сотках садиби, але той аґрус, що викохала в донбасівському підсонні, прищепився по околиці незгірше від вихованця інституту садівництва, а гіркувата черешня, породичена з дикою вишнею, дала ягоди для варення й запіканок, без яких не обходилися найвибагливіші господині.
Лукеря Павлівна тримала бджіл, бо, на її думку, сади без бджоли відгонять пусткою. Домашні господарки часто одвідували Кривохижин садок, сідали з Лукерею Павлівною десь під улюбленою грушею чи коло паколів, по яких вився виноград, звисали важкі грона,— і обов'язково записувались до "садоманів", як прозвав цей стан душі один толова шахткому, загнаний на слизьке поборниками садів.
Вони не розмахувались на велике, але вимагали, щоб скрізь насадити сади,— для початку в дворах і перед будинками по вулиці, потім — навкруги всіх громадських будов, і нахабство їхнє (як казав дехто) дійшло до того, що вимагали засадити яблунями навіть шахтне подвір'я. Годі нам оглядатися на білу акацію,— казали жінки, напучені Лукерею Павлівною,— тільки через те, що акація самосійна, та на бузок, бо він гарно пахне! Вони для своїх дітей воліли справжніх садів і жорстоко карали тих же дітей, що видирали з коренем мамині щепи, а чоловіки, сини й батьки, стрівшися в чоловічій кумпаиії, хвалилися, скільки кому перепало по садовому ділі.
Які жінки знову стали горласті, наче й німця не було на шиї! Колишні фронтовики чи ті, що приїхали з евакуації, а також усі інші жартома казали: "Живуча шахтарська кістка,— уже скоро бити нас почнуть! Даймо їм ті сади, все одно спокою не буде, нехай краще яблуні смичуть, аніж нас. І де в них та сила береться?!"
За добрий місяць до початку зими випав білий і наче аж не холодний сніг. Перележав два дні й розтав. Лукеря Павлівна вибігла до саду, щоб прикопати трохи снігу під вишню, яка була її улюбленою і завжди перша зацвітала. Був рік, коли отак .теж захолодало, а потім сонце пригріло, її первісточка вирішила, що вже весна, та як зацвіте восени. Щоб такого не трапилося знову, нехай коріння вишні відчує на собі холод, доки прийде пора справжньої зими. Яка ж вона була гарна, коли вбиралася по весні в білий цвіт і стояла, мов наречена, в весняній тиші серед голого ще саду! Лукеря Павлівна поверх снігу постелила трохи гною й присипала землі. "Ага,— сказала до вишні,— тепер не будеш невчасно радіти!"
Дарина вийшла допомогти старій порати сад, доки знову не впала зима.'Вона мовчки згрібала листя, підпушувала землю коло кущів смородини й аґрусу, принесла кілька відер гною під яблуні, поставила сторчма солом'яні мати, щоб протряхли, потім зупинилася, опустивши руки, й довго стояла нерухомо. "Болить, дочко?" — запитала Лукеря Павлівна. "Серце болить".— "Це в тебе перша дитина?" Дарина замісто відповіді обняла стару й заплакала. Лукеря Павлівна зрозуміла її сльози як страх перед першою вагітністю, крім того, їй здалося, що Дарина, надто журиться від самотності. "Пробач мені,— сказала стара,— що я тебе так довго не розуміла. Як принесла ти щастя нам у хату, то хай же й тебе не минає..." Прибрали сад, як лялечку, й узялися до хати, щоб приймати на вечір гостей, і вже Дарина поглядала па все, як на станцію, з якої поїзд швидко помчить її в інші краї.
Але тут їй защеміло серце, і все, що здавалося досі набридлим, незрозумілим, бідним у трудовій повсякденності,— раптом повернулося, як непомітне скельце перед оком і засяло, заграло веселкою, засліпило зір. Варто було подумати про розлуку, як почали діяти колективні сили, про які ніколи не уявляла, що існують на світі. І заводський гурт, про який гадала, що нічого спільного з ним не має,— при самій згадці про розлуку, ось бере та й смиче за якусь нитку в її серці, і все набуває іншого смаку, і вперше Дарина відчуває солодкість праці. Доки що — не цілком усвідомлену, не зовсім бажану й жадану, ще незвичну й незручну, як і те нове життя, що зачалося в її лоні й геть змінює всю істоту.
Надвечір прийшли гості. Хата ще була повна чаду від смаженої картоплі, коли завітало двоє молодих жінок — найближчі господарчий друзі. Вони принесли яблук, груін і горіхів, кілька пляшок з Наливайками — абрикосовою, сливовою, на рожевих черешнях,— їхні здобутки від власного саду. Господаря й Дем'яна не було,— вони, переконструювавши трохи врубівку й підготувавши довгу лаву, забезпечивши себе транспортером, порожняком, кріпильниками, спустилися в шахту, щоб показати, чого варті "брати Кривохижі".
Те, що Лукеря Павлівна звала гостинами, насправді було зборами активу, присвяченими садам. Прийшов культ-відділ шахткому, голова райради, парторг шахти,— всі з дружинами, і одразу три кімнати стали повні людей. Пили яблучне вино, варенуху грушеву, куштували виноград місцевого врожаю й слухали Лукерю Павлівну. її можна було слухати без ліку, бо кожне дерево жило в її уяві, як людина, мало уподобання й характер, здорову чи кволу натуру, і певно, що кожне посідало окрему душу: вишневу чи там райськояблучну.
Було внесено щільники меду власного бджолиного надбання, гості загомоніли охітніше і все чомусь поглядали на Дарину, навіть часом їй здавалося, що підморгують. Довго не сперечалися, бо чоловіки перебували в такому безвихідному жіночому оточенні, що мусили одразу здавати позиції й навіть ставати перекинчиками, вступаючи самі до садової партії. Лукеря Павлівна намалювала таку картину вседонбасівського саду, що навіть скептичний культвідділ виявив ознаки зацікавлення, налив собі позачергову чашку смородинівки й несподівано розчулився: "Правильно! Природа мусить відповідати красі шахтарської душі!"
Це всім сподобалося, і парторг попросив дружину голови райради, яка працювала в газеті, написати такий лозунг. Далі садова нарада проспівала кілька пісень — "Славное море, священный Байкал", "Реве та стогне Дніпр широкий", "Заповіт" та "Когда б имел златые горы и реки, полные вина",— після чого чоловіки стали поглядати на годинники, а одна жіночка, схвильована промовами й напоями, вилізла на стілець, повісила хустку на хазяйського годинника, івдб не розхолоджував гостей, сама жяк стій прочитала вірш власного виробу, чутий не раз усіма присутніми під час оглядів самодіяльності. І'тут хтось постукав у двері. "Можна! — загукали всі хором, наче дочекавшися найголовнішого номера в програмі.— Будь ласка! Заходьте!" :
Василь Іванович увійшов під радісні вигуки незнайомих людей, які близько до серця приймали його особисте життя. Всі, крім Дарини, знали, що він привіз до шахти нове колгоспне поповнення, розмістив людей у гуртожитку, хлопці дістали окрему кімнату, дівчата оселилися до землячок — Люби й Варвари, було домовлено, що веселокам'янчанами опікуватимуть шахта й колгосп разом, щоб було певніше. Це значить, що новоприбулі пришлють на весну делегата до земляків доповісти, як підносять донбасівську славу, а колгоспники — приїдуть на шахту похвалитися своїм, привезуть подарунки, все, як належить бути в порядному товаристві. "Це вже ніби шефство?" — запитав хтось. І тут же вирішили в шахткомі, що не трапиться гріха, як сьогодні ж оформлять усе, допоможуть колгоспові інструментом до майстерні, дадуть одного слюсаря на місяць, зберуть підручників для сільської школи й виділять паперу по змозі,— як-не-як, а злиднів на шахті ще всіх не вивели після гітлерівської чуми.
Василь Іванович підійшов упрост до Дарили,— вона здивувалася, як він вправно вже ходить,— взяв її руку й поцілував. Потім привітався до всіх присутніх, йому звільнили місце поруч дружини, налили яблучного вина такого бурштиново-золотого кольору, що він не втримався й поцілував чарку, а всі гості вимагали одразу налити другу, щоб армія не пасла задніх.
Армія випила другу чарку, і гості вдалися до нового заохочення: гуртом заспівали кант — "Василь Іванович, ай да молодець, раді ми, раді, що з нами наконець..." Тоді жертва попросила слова і запевнила присутніх, що яблучною росою армія не впивається, призвичаєна до гарячіших трунків, і запропонувала тоста за господарів дому, яких щойно одвідав у забої, здалеку привітав, бо ближче підійти не було змоги через величезні купи добутого вугілля.
Лукеря Павлівна в подяку за сина й чоловіка підійшла до полковника, цокнулася з ним і поцілувалася. "А я вип'ю,— сказала вона,—? за щастя в родинному житті, за потомство!.." І так виразно глянула на Дарину й полковника, що всі бурхливо чомусь ізраділи й пустилися гукати "гірко!". Дарина заплющила очі, їй здалося, що у неї розірветься серце від якогось дужого почуття, до свідомості нарешті дійшло, що Вдсилик поруч. Тепер ніколи не розлучатимуться, Дарина подумала — "хоч би не заревти",— і тут же голосно й на всю душу щасливо заридала...
На вулицю вийшли гуртом, землю трохи підморозило, пахло несподівано весняним духом, над шахтою горіла зірка — знак виконання плану. Обидва Кривохижі — батько й син — стрілися по дорозі. Вони вертали після зміни, нарубавши ешелон вугілля, і тому їх супроводив почет ентузіастів да один музичний інструмент — бубон. Бригада йшла попереду, обнявшися по-парубоцькому, і молодші члени бригади по черзі вискакували наперед і шкварили одчайдушного гопака.
"Од Києва до Лубен насіяла конопель,— вигукував хор,— дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам!" Як птах, летів навприсядки шахтар, бубон клацав, гудів, захлинався, пісня, народжена серед широкого простору степу, здавалося, сама йде навприсядки на честь геройської донбасівської праці. "Од Києва до Прилуки та побила закаблуки! Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам! Од Києва до Хорола черевички попорола! Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, достанеться й передам!"
XLII
Горпина Бойко перша подала думку, що вісімдесят кілометрів — дрібниці, і коли вже вони забилися аж до моря на одвідини грузинського.колгоспу, то гріх буде, як не заїдуть до Дорки.
Голова правління колгоспу Міхако наказав приготувати мандаринів, персиків і винограду, щоб Дорка поласувала грузинськими гостинцями, бо не годиться до хворої їхати з порожніми руками, хоч би й до санаторію, де, як відомо, всього є доволі. А коли згадати, яка дорога особа там перебуває, то Міхако був незадоволений, що досі цього не знав.