І так би сталось, ми б дійшли миру, але вороги, ти знаєш про це, нагло вбили його... Що ж, із живим Ярополком я сварився і боровся, нині замирився з його душею... Нехай буде прощен твій муж, а мій брат, нехай душа його заспокоїться у високому небі.
— За це й дякую тобі, княже Володимире.
— Не треба, княгине Юліє, заспокойся, іди до своєї палати, спочинь, ти стомилась після далекої дороги, погребу й тризни. Ходімо, я проведу тебе, княгине.
І він провів її від дверей Золотої палати в кінець переходів, де жила княгиня Юлія.
— Спасибі тобі за всі турботи, княже. — Юлія зупинилась біля світильника, що стояв недалеко від дверей її палати. — Але як я можу заспокоїтись і спочити? — у її голосі чулись затамовані ридання. — Добро тобі, сущу князем, добро мужу моєму Ярополку, бо він уже в раю небесному, а як мені, що не маю тут, у Києві-городі, ні роду свого, ні племені, ні радості, ні щастя? Сама серед множества людей, чужа всім. Тільки одну бачу перед собою дорогу — такожде смерть.
Його дуже вразили ці слова, бо, як повелось з дитинства, так і нині, відчував себе самотнім, одиноким у світі. Але чому про це говорить Юлія?
— Княгине! — сказав їй Володимир. — Як можеш так говорнги! Чому смерть? Ти, я чув про це, знатного, царського роду, ти була жоною брата мого Ярополка, а нині вдова; як він мав честь і славу, так матимеш їх і ти; хочеш — тебе достойно проведуть до Константинополя, до твоєї родини, хочеш — терем на Горі буде довіку твоїм домом.
— Моїм домом? — гірко засміялась Юлія. — Який же це мій дім? Не княгиня я нині, а гірш рабині. О, суєтний і страшний світ! Я боюсь його, боюсь його, княже!
Володимир мовчав. За короткими словами Юлії він відчув і зрозумів велике, справжнє горе цієї жони, що мала отчину, честь, славу в Константинополі, але пішла в іншу землю, була княгинею в Києві, а зараз справді тут усім чужа.
У цю хвилину в промінні світильника він виразно побачив і обличчя грецької царівни: прикрите згори чорною паміткою чоло, темні, рівні, схожі на дві стріли брови, великі очі, на дні яких світилися голубі вогники, рівний ніс, тугі стиснуті уста, а на щоках кілька блискучих перлин сліз.
І, що говорити, його вразила її дивна, неймовірна краса, у душі колихнулась заздрість, що хтось обнімав це молоде, гнучке тіло. Він одразу ж одігнав це почуття — князеві Володимиру хотілось тільки допомогти овдовілій жінці у великому горі, втішити її теплим словом.
— Ти марно про це говориш, княгине! — сказав він їй. — Я знаю, в тебе велика, непоправна втрата — смерть Ярополка, погреб і ця страшна ніч... Завтра все буде позаду, почнеться новий день, я, вір мені, допоможу тобі в усьому. Заспокойся, іди спочинь, Юліє! — тепло закінчив Володимир.
— Так, ти сказав правду, — затремтівши, сказала Юлія. — Минулий день, ця ніч — о, вони дуже страшні! І не втішай, княже, знаю — тяжко, ой, як тяжко буде мені жити. Ти сказав, що допоможеш мені, — спасибі, спасибі за все, княже Володимире... Але що поробиш, я квола жінка, всього нині боюсь, навіть іти й сюди, в палату, там мені ввижаються тіні, там, чуєш, страшно...
— Що ти говориш? — засміявся він. — Які тіні, звідки?
— О так, так... Я боюсь, боюсь, княже... Вона простягла до нього свої руки, він узяв їх і відчув, які холодні в неї пальці. Пальці царівни стиснули його руки, він міцно стиснув їх.
— Княже! Проведи мене, побудь трохи зі мною в палаті. Володимир одірвав від неї погляд, подивився в глибину переходів.
— Тут нікого немає, — зовсім тихо шепотіла вона, — ніхто не почує, не побачить... Благаю, пожалій, проведи мене.
Вона розчинила двері, переступила поріг світлиці. Там у свічнику горіла свіча. Крізь розчинене вікно з Дніпра долітали голоси воїв, в кутку водяний годинник вів лік часу: "Кра-ап... кра-ап".
— Іди, княже, іди!
Володимир зайшов до світлиці, зупинився, Юлія зачинила на засув двері.
— Бачиш, — легко зітхнувши, промовила вона. — Отака моя палата...
— А тіні? — запитав сміючись Володимир.
— Княже Володимире! — ледь посміхнулась і Юлія. — Які можуть бути тіні, коли ти тут?! Тіні залишились там, у переходах... Сідай, княже, — ти мій бажаний гість, шкода тільки, що не маю чим тебе почастувати.
— Я зайшов не вечеряти й пити, ми ж після тризни.
— Так, тризна закінчилась, усе закінчилось тепер, княже... — На її очах заблищали сльози.
— Не говори так, Юліє! І не плач! Закінчилося все зле, недобре, кожен з нас має якісь втрати, в кожного болить серце, але нам живим, тільки жити й жити...
— Спасибі тобі, княже! Я вже не плачу й не буду плакати! Як добре, що ти зайшов нині до мене!
Обоє замовкають. Настає тиша. Горить свічка. У палаті спокійно, тіні зникли. Є таке просте, звичайне життя.
— Спи, княгине!
— Прощавай, княже! Але не забувай про мене. Я дуже самітна тут, на Горі.
...Наступного дня князь Володимир їде з дружиною в Білгород над рікою Ірпенем, оглядає там древню фортецю, радиться з воєводами, як слід її перебудувати, де воздвигнути нові стіни, де покопати вали, щоб до Києва ніхто не міг підступити із заходу.
Але не тільки через це їхав Володимир до Білгорода. Після всього, що сталось, перед великими справами, які слід було звершити, він хотів бодай один день побувати на самоті, в полі, над Ірпенем-рікою, що струмувала серед зелених лук на схід, до Дніпра.
Він думав навіть заночувати в Білгороді, в палатах, де під стелями лунко одбивались кроки, дерев'яні стіни терпко пахли живицею й воском, у підземеллях однозвучне падали краплі.
Проте Володимир так і не заночував тут. Увечері, вийшовши на стіну, він довго дивився, як червоне закочувалось, падало в небесну прірву сонце, а над Ірпенем і луками почали вставати, клубочитись схожі на вершників, що, нахилившись у сідлах, поганяють коней, білясті тумани, як шзидко посиніло небо, а в ньому запалилась зоря-вечірниця, як слідом за нею на півночі й сході озвались-запалахкотіли великі й дрібні зірки.
Чого ж князеві Володимиру стало так неспокійно й тривожно в цю годину? Ні, це не були неспокій і тривога. Дивлячись на небо й зорі, він зрозумів, що йому важко ночувати в цій древній фортеці. Їхавши сюди, він хотів побути на самоті, відчувши тепер свою самотність, боявся вже її.
Рівним шляхом, що тягнувся між високими стінами лісу, чорні вершники гнали коней; за якусь годину вдалині заблимало кілька вогників — то був Київ; стишивши коней, вершники проїхали Подол, передграддя, проминули ворота Гори.
У теремі було порожньо й тихо, внизу, в сінях, горіли два світильники, в промінні яких окреслювались темні постаті гриднів, попрощавшись з ними, князь Володимир пішов сходами на верх терема.
Там у кінці переходів горіла одним одна свіча. Жінка в темному платні, загледівши князя, хотіла начебто зникнути в глибині переходів, але зупинилась, обернулась.
— Княгине Юліє! Уже пізно. Чому ти не спиш? У неї було надзвичайно бліде обличчя, в миготливому промінні очі здавались зляканими й розгубленими, уста стиснуті, немов вона затамувала крик.
— Ти приїхав, княже? О, як це добре... Я знала, вірила, молилась, аби ти був тут...
— Почекай, Юліє! Чого ти молилась?
— Мені страшно, княже...
— Чому?
Вона рушила переходами. Князь Володимир пішов за нею. На мить біля дверей своєї палати Юлія зупинилась.
— Ти зайдеш до мене, княже?
— Так, зайду.
У палаті Юлії все було як і напередодні. Втім, ні, цієї ночі вікно, що виходило до Дніпра, було завішене, на столі стояла корчага з вином, два келихи, страви.
— Нині ти повечеряєш і вип'єш.
— Я вечеряв у Білгороді.
— Невже ж ти не вип'єш за добру пам'ять брата Ярополка?
— За добру пам'ять брата вип'ю. Налий!
— Отак і буде, — промовила вона іншим, сміливішим голосом. — Я сяду тут, біля тебе, княже... Ти дозволиш?
— А чому ж ні? Сідай. Та чому ти тремтиш?
— Мені холодно, княже...
— Холодно? — він зкяв з себе корзно й прикрив її плечі. — Але тут, у тебе, так тепло.
— Спасибі, княже! У мене був холод у душі... Ти випив? Зараз і я вип'ю! Це добре вино, грецьке... Ось я ще раз наллю келихи. Вип'ємо! Я хочу випити за тебе, Володимире, а ти п'єш за кого?
— Мушу пити за тебе!
— Мусиш?
— Ні, хочу!
— Спасибі, Володимире! О, як мені стало тепер тепло, спокійно. Це тому, що я з тобою. Тільки чому темніє?
— Це догорає свіча. Дай іншу, нову.
— Я тебе ждала дуже довго, от і згоріли всі свічі. Я піду пошукаю.
— Ні, не треба. Нехай згасає. Посидимо так. Втім, я скоро вже й піду.
Свіча блимнула ще раз і згасла. У цю мить, останню мить, коли спалахнула свіча, Володимир побачив очі Юлії — великі, темні, жагучі. Стало темно, а вони все стояли перед ним.
— Темно й тихо, — сказав Володимир.
— Невже ж ти залишиш мене? — почувся в темноті її голос. — Княже, чуєш, мені буде страшно...
Вона шукала його рук, він відчув її пальці на плечі, шиї.
— Отак добре, — чути було зовсім близько пристрасний голос. — Мені з тобою так спокійно, тихо... Ти хороший, дуже добрий, княже...
— Чому ж я хороший? Ти знаєш усе про мене... Син рабині, — тобі Ярополк, либонь, не раз говорив це.
— Говорив, — згодилась Юлія. — Проте його вже немає, ти не син рабині, а великий князь.
— Все одно, тінь мого брата стоїть між мною й тобою.
— Ні, Володимире, зараз уже немає й тіні. Признайся, ти любиш іншу...
— У городі Полотську я нарік жоною княжну Рогніду і, мабуть, люблю її.
— Мабуть?! Ні, ти її не любиш, коли сказав так. Ти ніколи нікого не полюбиш. Твоя наречена далеко, ми одні... Може, ти ніколи не переступиш порога моєї кімнати, я тобі ніколи не нагадаю про себе... але побудь зі мною цю ніч...
Князь Володимир не знав, що з ним робиться. Він боявся цієї жінки — і дуже бажав її. Він знав, що недавно братові руки обнімали її, а проте нічого не міг зробити — у дужих обіймах трепетало тіло Юлії...
7
У княжому теремі тихо, мовчазна сторожа стоїть у сінях, на верху не чути ні голосу, ні звуку, все там спочиває, мовчить.
Не спить тільки ключниця Пракседа, до пізньої години прибирає вона стравницю, виходить потім у сіни, піднімається сходами вгору. Сторожа не звертає на неї уваги, така вже в ключниці робота: коли князі сплять, вона мусить думати про день грядущий.
І Пракседа, наче привид, іде з палати в палату, оглядає засуви в коморах, де переховується одяг княжий, ступає в переходах так тихо, що найгостріше вухо не почуло б її кроків.
Вона доходить аж до покоїв, де живе княгиня Юлія.