Ксеня Трипільська, кажуть, занедужала.
Потиснув Голосову руку і попрямував до хати.
— Вечір добрий, — хором відповіли на його привітання юнаки й дівчата.
— То не добже, цо пан ся спізнює, — пожартувала Улановська.
— Hєx файна панєнка Евеліна мі пробачить цей нешляхетний фортель, — пожартував і Грабовський — Справді, вибачайте, друзі, затримався в редакції.
— Сідай, сідай, виправдовуватися будеш у городового, — докинула Ліда Лойко, чорнява дівчина, що підписувала конверти. — Ми довго чекали на тебе та й почали самі.
— Що встигли?
— Відгектографували першу відозву, — розповідав Кирило Карпович, — ще раз прочитали і готуємо другу. На, глянь, — подав сірий конверт, на якому чорніли слова:
"Прочитай і передай іншим".
Грабовський витяг з конверта складений удвоє аркуш паперу, розгорнув і прочитав надрукований великим шрифтом заголовок: "Слово до народу".
— Добре вийшло, — сказав, поклавши конверта.
— Вірніше — йде, бо, як вийде, побачимо, — поправив Михайло Рклицький. — Ну, сідай.
Довго писали та редагували другу відозву, а коли її повний текст було остаточно схвалено, Сергій Балабуха, Михайло Рклицький, Лідія Лойко та Кирило Карпович пішли до комірчини, де стояв гектограф.
Павло й Евеліна, залишившись у хаті, продовжували заліплювати конверти.
— Маю для тебе, Павле, новину, — мовила дівчина.
— Яку?
— Сподіваюсь, не забув Ксану, ну, польову русалку?
На юнакових щоках заграв теплий рум'янок.
— Пам'ятаю, — відповів. — Я ж мав від неї три листи, коли жив у селі. Але це було майже два роки тому. Потім припинилося листування. Та й не тільки з нею... Мабуть, осідало воно в кишені почтмейстера. То так і не відаю, де ділася наша русалонька. Знаєш щось?
— Дещо.
— Розкажи. Ти ж з нею, здається, дружила.
— Трохи було, — зітхнула Евеліна. — Дружили, а тепер мені й слова не пише.
— Посварилися? Вона ж така...
— Еге ж, така. Була. Позавчора я стріла одну свою знайому. Вона недавно отримала листа від Ксани з Пінська. Русалка пише, що бачила там твого приятеля по семінарії Петра Цимбалюка. Він, виявляється, утік з тюрми, довго блукав світами, аж поки забрів у Білорусію і пристав до пінської організації народовольців. Там застрелив якогось високого чиновника, був схоплений і завис на шибениці. Нема вже нашого Ціцерона...
— Що-о-о?! — підхопився Павло з стільця. — Загинув?
— Так. Шкода хлопця, славний був, — сумовито закінчила Евеліна.
— Шкода, — після довгої мовчанки тихо мовив Грабовський. — Навіть дуже шкода. В таких, Евеліно, вольових, як Петро, середини не буває. Він мав або щось незвичайне вчинити, або накласти головою. От і сталося непоправне. Інакше й бути не могло. А шкода. З Цимбалюка міг вийти справжній агітатор — розумний, голосистий, запальний... Так, так, помилковий, шкідливий шлях. Терор — то опінія героїв-одинаків, одірваних від народу... А що з Ксаною? Мабуть, і зараз воює?
— Воює... — повторила Улановська з неприхованим роздратуванням. — Гидко й розказувати. Повісилась на шию тамошньому поліцмейстерові і махнула рукою на все те, чим захоплювалася в Харкові.
— Невже?
— Тепер, певно, уже не молиться на Рахметова. Навіщо зараз їй, зірці багатих пінських салонів, напівголодне життя, давні друзі, крилаті мрії? Рідного брата, кажуть, допомогла своєму чоловікові спровадити в Сибір.
— Не може бути!
— Може, Павле, може, не гарячкуй, — піднесла руку Улановська. — Якось я хотіла тобі сказати про це, та все не випадало. Чула від людей, які достеменно знають. Уже, грішним ділом, навіть думаю, чи не її юдина рука завела Петра Цимбалюка під шибеницю.
— Навіть?! — жбурнув Грабовський квачик, яким заліплював конверти. — Це ти тільки так гадаєш чи є якісь докази?
— На жаль, твердих доказів поки що нема, але, мабуть, таки будуть. Багато хто з нас у цьому переконаний. Один симпатичний молодий чоловік з Мінська, Віктор Краніхфельд, що недавно приїздив у Харків, обіцяв розвідати й передати нам. От і чекаємо, а тоді вже...
Евеліна змовкла, не закінчивши думки.
— А що тоді?
— Буде видно. Думаємо, коли все це підтвердиться, то польовій русалці та її поліцмейстерові не уникнути смерті.
— Справді?! — Павлові брови підстрибнули. — Ні, Евеліно, цього не може статися. Знищувати колишніх своїх...
Улановська спалахнула.
— А вона буде й далі видавати наших ворогам, вести на шибеницю! Ех ти, романтик! Тут тобі не вірші...
— Але ж...
— Але ж, — перехопила Евеліна. — Ти сам давав їй роман Чернишевського. А що з того вийшло? Чи пішла вона тим шляхом, яким пішов Рахметов, її тодішній напівбог? Хай би кинулася в обійми самому дияволові, вільному воля... Але зрадити товаришів, велику справу, стати катом...
— Однак, Евеліно, це ж знову терор.
— А смерть Петра — не терор? Ех, Павле, Павле, не впізнаю тебе.
Та Грабовський вже не слухав, нервово крокуючи по хаті, його тортурили гнів, жаль, зненависть і біль. Петро, Петро. Хай ти й помилявся, але поліг буйною головою на страдній дорозі. А вона, Ксана, польова русалка...
— Невже між нами є й такі? — надривно вигукнув, кошлаючи чуприну на голові. — Де ж правда?
Улановська мовчала. Вона, зітхнувши, знову взялася заклеювати конверти.
— Ну, як тут? — спитав Кирило Карпович, поклавши на стіл пачку надрукованих відозв. — Діла, бачу, йдуть. Ой, ідуть, ідуть. Ану оцініть поліграфічну роботу.
Листівки вийшли такими, що годі було й сподіватися від старенького гектографа. Рядки лежали рівно, а літери аж посміхалися.
— Чудово! Пречудове! — зраділа Евеліна. — Дайте, Карповичу, вашу золоту правицю.
— Е-ех, було, дочко, — вдячно посміхнувся Кирило Карпович. — Понад десять років проробив друкарем. Та потім загубив руку, — він пометляв порожнім лівим рукавом, — і пішов, як бачите, в сторожі... Що тут у вас трапилось? — поглянув на Грабовського, потім на Улановську. — Ну?
— Нічого особливого, — відповіла Евеліна. — Тільки й того, що розповіла Павлові про оту пінську, її вчинки, а вона ж колишня близька його знайома, здається, навіть...
— Та шльондра? — здивувався сторож. — Яка ганьба! Фе.
— То ви вже занадто, Павло тут нічим не завинив, — боронила юнака Евеліна. — Він давно її не бачив.
— Та я ж не про нього, а про ту гадину повзучу. А ти, Павле, плюнь на неї, та й годі. Не варта вона й доброго слова. У житті, як на довгій ниві, — стрічаються й бур'яни. Треба їх виривати, скидати на межу і йти ділі. Діла — от що головне для нас!
— Діла, діла, — мрійно повторив Грабовський. — Діла, Кириле Карповичу, без людей не бувають, їх роблять люди. А з людьми он що виходить? Одна зрадила, переметнулась у ворожий стан, другого стратили. А який був хлопець! Ви його знали?
— Він тут у мене не бував.
— Можете пошкодувати. Такі, як Цимбалюк, не часто стрічаються. Тільки не зміг звернути з хибної дороги. Терор...
— Ну годі, — перебила Улановська. — Спогади потім, а зараз берімося за роботу, бо час не стоїть.
Шарудів тонкий папір, і на столі скоро повиростали копички пухких сірих конвертів.
Коли робота була скінчена, Грабовський розподілив конверти між присутніми.
— Та, дивіться, добре заховуйте, — сказав. — Ніхто не забув, які за ким села й волості?
Всі мовчали.
— Ти, Сергію, завтра вирушаєш на своє Поділля? — звернувся до Балабухи.
— Ранковим поїздом.
— Будь обережним. Пам'ятай, на яке діло йдеш. За тобою, Михайле, Полтавщина...
— А як же з відозвою до інтелігенції? — цікавиться Голосов, якого вже підмінили на варті.
— Не встиг повністю опрацювати текст, — відповів Рклицький. — Сьогодні в університеті був такий переполох, що все палахкотіло. Завтра закінчу.
— У нас на залізниці, — докидає Улановська, — також починається завірюха. Начальство насторожене, робітники ходять насуплені, шпигуни понаставили вуха...
— Не краще і в фельдшерському училищі, — скаржиться Ліда Лойко. — Ксені Трипільській учора так перепало, що захворіла й нині не приходила на заняття. Скрізь починається, але з відозвами треба поспішати...
Випровадив Кирило Карпович своїх молодих друзів аж перед ранком. Павло й Евеліна верталися до міста разом, йти було легко й приємно. Тепла ніч п'янила серця.
— Ну, як у тебе справи в редакції? — спитала дівчина, коли зупинилися біля її воріт.
— Можна сказати, закінчені.
— Як-то?
— Звільняюся. Сьогодні й заяву подав,
— Чому?
— Йду до війська.
— Покликали?
— Та...
— Не розумію.
— І покликали, і сам іду, хочу раніш одбути свій строк. Трохи побачу солдатське життя-буття, більше пізнаю людей.
— А як же наша робота? Тікаєш у кущі?
— Хіба в армії не можна провадити ту саму роботу? Можна. Ви тут, а я там, не пориваючи зв'язків. І наших відозв захоплю з собою, може, пощастить розповсюдити їх також і серед солдатів.
— Коли йдеш?
— Десь на тому тижні. Оце завтра поїду в Охтирку, одвезу й туди гостинець, — показав на конверти за пазухою. — Можливо, заскочу до рідних попрощатися.
Дівчина, потиснувши Павлові руку, зникла за хвірткою. Він почекав, доки скрипнули її сінешні двері, і покрокував на Москалівку.
4
Зима не хотіла здаватися. Насуплена й люта, вона ночами виповзала з глибоких яруг, сковувала гомінкі струмочки, що схоплювалися вдень. Брела полями, хапалася задубілими пальцями за землю, гула рвучкими вітрами й морозила. На світанку розпускала сивогриві тумани, жбурляла лапатим снігом, інеєм, дощами.
А березневе сонце, вирвавшись із обіймів ночі, линуло в зеніт — молоде, радісне. Хто його заморозить? Хто спинить?
Сонце...
Минав четвертий місяць відтоді, як Грабовський, скинувши цивільний одяг, "обмундирувався". Сталося те двадцять п'ятого листопада 1885 року. Того дня юнака поставили під аршин, обстригли чуприну, а надвечір новобранці покинули Охтирку.
Містечко Валки, куди прибули вони по обіді наступного дня, зустріло їх густою пеленою туману та дрібною в'їдливою мрякою. Обшарпані містечкові хатки гуртувалися невеличкими черідками і сторонились високих казарм, що, як зголоднілі вовки, дивилися на сірі хмарки диму і внюхувалися в нехитрі запахи борщів, юшок, картоплі.
Кілька годин підряд новобранців не пускали на батальйонне подвір'я, і вони тулилися до високого дерев'яного паркана, намагаючись сховати свої голови від плюти під його вузьким дашком. Уздовж паркана клубочився цигарковий дим. Де-не-де точаться розмови. Мокро, сумно й холодно. Раптом на подвір'ї, десь зовсім недалеко від паркана, бризнула теплою хвилею звуків трирядка, її підхопили людські голоси — і в заплакане небо метнулась пісня:
Ти, машина, ти, залізна,
Куди милого повезла?
Ей-гей, охо-хо-хо,
Куди милого повезла?
Серед густих басів та баритонів виділявся оксамитовий, високий і тонкий, як багнет, тенор.