Перегинаючись під вагою, він плутався ногами, а за ним вже гнався особисто начальник караулу, Герой Радянського Союзу, який у вузькому колі випивак хвалився, що сам не знає, хто при форсуванні Дніпра зіштовхнув його у воду, і він став першим із батальйону, що переправився на ворожий берег.
Кулик дістався берега, коли друзяки вже подолали річку. Ящіркою прослизнувши попід парканом, він занурився у болото, а переслідувач — у білому полотняному костюмі і білих парусинових черевиках, густо змащених зубним порошком, — зупинився. Пацан дістався води і, притопивши мідь, виринув уже біля ніг побратимів. Роздратований охоронець двічі випалив із парабелума у синє небо, а зграя неквапно пішла геть: за крамом вони повернуться поночі.
На трьох видних місцях Базарної площі, майже впритул один до одного, стояли три ларьки по заготівлі побутового металобрухту. І хоча всі приймальники мусили працювати за єдиним прейскурантом, ціни вони визначали "на око".
— "Дети, что за мусор вы принесли? Опять ворованное? Хотите, чтобы я сел из-за собственной доброты? Могу дать по рублю десять и ставьте на весы, — зустрів добувачів найближчий до річки приймальник дядько Лейба.
— "Где вы здесь видите медь? Одна грязь! А эта проволока? От неё только сажа и осталась. Девяносто копеек!" — запропонував дядько Арон. Перебираючи крам, він і не помітив, як Куля поцупив із купи вже прийнятого лому чималий шматок мідяної штаби.
— "Вы ещё не устали ходить? Можно подумать, что кто-нибудь платил больше меня! Что вы с меня хотите"? — запитав Соловейчик.
— Рубель двадцять, і товар ваш, — широко посміхнувся Дідок.
Кулик вивалив здобич на ваги. Основну масу потягнули його відро і крадена штаба; у дротовий моток Боцман запхнув чималу чавунну чушку. Дідок перерахував виручку.
— Скільки подужаєш? — запитав він Кулю.
— Та хоч скільки...
— Минулого разу ти обісрався, — нагадав Сеник.
— Тож я влупив п'ять баночок і без хліба.
— Вистачить трьох. Маєш право, заслужив, — Дідок відрахував чотири шістдесят п'ять: — тут і на хліб.
Кулик жив із бабусею, завжди голодував, і шкільний фельдшер призначила йому печінку тріски у маслі.
— Так. Це ми відкладаємо на кіно, а остача — на пензлі, полотно і олію, — підбив витрати Дідок.
Два роки тому вся ватага записалася до художньої студії Дому Піонерів, де фронтовик дядько Серьожа, сам дипломований ліпник, навчив їх копіювати картини маслом "по клітинках". Популярні полотна "Три богатирі" і "Альонушка" Васнєцова, "Ранок у сосновому лісі" і "Корабельний гай" Шишкіна непогано розкуповувалися на базарі, і митцям бракувало фарб. Звичайно, вони на смітнику поза художньою майстернею збирали не до кінця вичавлені тюбики, але там часто бракувало тих чи інших кольорів, і картини виходили у тонах, що розходилися з оригіналами. Одного разу черговий свій "Корабельний гай" Сеник написав майже самою вохрою, і картина вийшла як глиною мазана. Її ніхто не купив, і він повісив її у себе в підвалі.
Розподіливши заробіток, братія попрямувала до кінотеатру. Перед касами вирувала щільна тиснява: крутили італійський фільм "Втрачені марення". В картині йшлося про сільську дівчину, яка приїхала у велике місто за щастям. Показували, як в пошуках роботи красуня тиняється по конторах, а багатії її дурять: хто на дивані, хто на пляжі, а хто в автомобілі. Кульмінацією фільму був момент, коли вона роздягалася на пляжі. В кадрі показувалися стрункі ноги, що оголювалися по мірі того, як на пісок сповзали панчохи, спідниця і трусики. Камера підіймалася вище, вище й вище, та коли здавалося, що вже ось-ось... кадр змінювався. Вважалося, що то чортів кіномеханік за вказівкою міськкому вирізав найцікавіший момент. Але, нарешті, сталося диво!
— Вчора на вечірньому сеансі Повар показав геть усе — від щиколоток до цицьок! — запевняв Кулик, а він був знавцем: по суботах, коли баня за розкладом працювала як жіноча, він вдирався на кучерявий клен і рукоблудствовав, зазираючи у мийний зал крізь незафарбоване віконце.
Збоку кінотеатру за трансформаторною будкою і широкою афішею ховався від нескромного зору захаращений дворик, неприбраний ще з часів окупації. Там на початок сеансу очікували записні гультяї, любителі грати на гроші. З сонячного боку вздовж стіни підлітки у поті лицякували битком дрібняки. Гра мала повсюдну популярність, і монети в загальному обігу були поклепаними до невпізнанності. Славко вирішив ризикнути.
— Привіт, пацани. Приймете?
— Здоров, здоров. Манту маєш? — запитав Вовка Бруль, вибудовуючи на землі монетний стовпчик.
— Ось, розміняй, — Славко зневажливо протягнув пожмаканий рубель.
— Бач, який грошовитий! Отже, менше п'ятака не ставимо! — Бруль додав до стовпчика Славкову монету, і вигукнув: — виждати всіх!
Це слово надавало право кидати биток останнім, вже побачивши результати суперників. Металеве кружальце, вдвічі більше за п'ятак, шпурляли, з восьми кроків, цілячись у монетний стовпчик. Славко, влучив найближче і отримав право клепати першим. Цюкнув, дрібняки розлетілися, і два перевернулися догори орлом. Славко згріб їх у кишеню, уклепав п'ятиалтинник, але той, підскочивши, не перевернувся. Черга бити перейшла до наступного гравця. На третьому кону Славко влучив прямо у стовбець і виграв вісімдесят копійок за раз.
— Так, Боцман, мотай звідси, поки шию не намилив, — пригрозив Бруль.
Трішечки далі Колька Кривий і Твистатвидцятьтви грали у пристінок. Вони по черзі цокали своєю монетою по цеглі, намагаючись влучити нею якнайближче до чужої: якщо гравець, розчепіривши пальці, дотягувався до обох, він вигравав. У дальньому кутку, в тіні старого осокора, п'ятеро дорослих грали в очко. Банкував Чурло. Він роздягнувся до майки і ряхтів наколками. Праворуч від нього, під останню руку, облаштувався Руслан Рогуля — спільник по двох відсидках і не менш татуйований. Хто бував із ним у лазні, захоплювався наколотим на сідниці кочегаром, який при ходьбі то засовував лопату у задній отвір, то виймав її звідти. Під першу руку Чурло підсадив свого вірного партнера, одноногого, однорукого і одноокого каліку Олексія. Підлітком він підірвався на снаряді, що знайшов у городі, і з тих пір пересувався на велосипеді, сидячи на рамі і відштовхуючись цілою ногою. Попри каліцтво, Олексій не пас задніх; куксами вправно перебирав карти, курив і пив нарівні, а в матюччі перевершував самого Рогулю. Трійця чистила двох воєнних музикантів: вусатого старшину, басиста, і рудого сержанта, трубача.
Кожний грав відведену йому роль. Руслан зрізав колоду, так щоб не порушити Чурлів начіс; Олексій поперемінними дрібними виграшами і програшами створював ілюзію чесної гри; музикантам же була відведена незавидна доля зальотних гусаків. Вони щойно відтягли жмура і, щиро його пом'янувши, перебували у піднесеному настрої. Поза спинами у них безневинно крутився Боцман: він підгляда вкарту і подавав маяки.
— Приніс, піонере? — Чурло привітав Павку. Вже навчений шанувати сильніших Павка простягнув дві папіроси, які звечора поцупив із маминої пачки.
— Казбек... — мрійно протягнув ватажок і голосно об'явив: — Якщо хтось образить цього пацана, таких пенделів надаю!
— Так, так, шановний, але, яким би грізним ти не був, я, погодьтеся, розумніший, — заявив рудий трубач на прізвисько Піфагор.
— Та невже? — здивувався Чурло, ретельно начесуючи колоду.
— А ти сам поміркуй: ось я знаю ноти, а ти ні. Що з цього виходить?
— У вас перебір, ваших немає, — Чурло підгріб виграш під коліно і запалив жирний бичок: папіроси він бережливо заклав за вуха. Найжирніші бички йому звичайно постачав Куля, збираючи їх на базарній площі.
— Нумо, пацане, пальни в оту шкарабанку під парканом. Ставлю троячку, що влучить. Хто відповість? — проголосив Чурло.
— Я, — відгукнувся трубач.
Щойно повернувшись з придбаними квитками, за якими діставався по головах чесної публіки, Куля зневажливо розкрутив рогатку, зарядив її каліброваною чавункою, розтягнув від вуха, і продірявлена мішень, підскочивши, весело заторохтіла вздовж паркану.
— Тебе у розвідку можна записувати, — похвалив трубач і сплатив програш.
— Нумо, Боцмане, зачитай отой вірш, — наказав Чурло.
Як у нашому селі
Всі **уться як кролі.
Лише я одна, Маруся,
Ще нікому не даюся.
Якось раз мене Антон
Запросив на самогон.
"Пий, Марусю,— гарна кава",
Я ж повірила, — роззява!
Прокидаюся вранці —
Три карбованці в руці.
Цицьки голі, срака гола,
Чую: грає радіола...
Лап за сраку, — мокра срака...
Мабуть, вимахав собака!
— Гарно ж вас у школі учать. Я й на зоні такого не чув, — похвалив Рогуля.
— Сміх сміхом, а я уловлюю ключовий смисл життя. Нумо, чувачок, повтори. Завтра в оркестрі реготатимуть, — попросив Піфагор.
За поезією картярі проґавили небезпеку: до кругу підкрався дільничний інспектор Карась. Капітан завжди носив воєнний планшет, в якому поміж паперів ховалися дві свинцеві пластини: вже як бабахне по горбу, всякий заспокоювався.
— Дядьку Михайле, ми не на гроші. Так, у "дурня" перекинулися перед сеансом, — виправдався Рогуля.
— Кінотеатр — це громадсько-культурний центр, а не місце босяцьких сходок. Щоб я вас тут не бачив.
— Йдемо, йдемо, вже пішли, — погодився Чурло і розвів перед музикантами руки: відіграєтесь наступного разу.
В тому, що правда в світі є, жителі ближніх дворів переконалися наочно: на Ткаченків нагрянула ревізія. Олексій Васильович якраз був на роботі. Оленка у японському халатику на голе тіло тільки-но вийшла на ґаночок і присіла на верхній сходинці викурити тонісіньку сигаретку, як до парадного входу підкотила чорна "емка", з якої вийшли жінка і двоє чоловіків. Марно покрутивши механічний дзвінок, високий офіцер у блакитному картузі вгледів крізь паркан квітчастий халат господарки. Він гучно відрекомендувався оперуповноваженим і попросився в дім. Понятими до обшуку візитери покликали тьотю Галю і тьотю Дору.
— Картини іноземних художників, чотири штуки, — задиктував оперуповноважений.
Хвилин через п'ятнадцять прилетів Олексій Васильович; ухопився за телефон, але вгамувався і надалі спостерігав за подіями мовчки.
— Неймовірно! З самої Дрезденської галереї! — захоплено прошепотіла Віра Марківна, сусідка Ткаченків через стіну, дружина керуючого банком Івана Васильовича Мокушика.