Мабуть, їм теж набридло слухати, як "цвітуть каштани", бо Попенченко попрохав музикантів заграти "Ляну"*.
– Не "Ляну", а "Ріоріту" грайте, – кинули від себе Обормоти, яким раптом згадалася далека Арґентина.
– "Ляну"! – крикнули футболісти.
– "Ріоріту"! – крикнули Обормоти.
Оскільки Біба, Банніков і Сабо – це не те, що якісь там Обормоти – оркестра заграла "Ляну". Обормоти встали – всі троє – і підійшли до музикантів.
– Ми, здається, замовили "Ріоріту", – зловісно блиснули всі троє очима.
– "Ріоріта" вже давно фу-фу, – кинув через плече дириґент, – архаїзм.
– А оце бачите? – піднесли йому до очей пачку грошей Обормоти.
– Бачу, – кивнув дириґент, і оркестра заграла "Ріоріту".
Обормоти переможно глянули на футболістів і навіть подражнили:
Адьос, Марікіта!*
Це вже було занадто, і, природньо, таке зухвальство футболісти не могли стерпіти. Попенченко підійшов до Обормотів і сказав лише одне олово:
– Піжони*.
Таке зухвальство, природньо, не могли вже стерпіти Обормоти. І недарма ж в їх очах давно палав огонь. Усі троє раптом зігнулися, потім розігнулися і втелешили у щелепу боксерові знаменитий обормотівський хук. Від цього потрійного блискавичного удару боксер кулею вилетів до вікна, пробив скло і гепнувся на брук біля входу метро "Хрещатик". Обормоти крикнули "віва!" і кинулися на футболістів, у свою чергу ті кинулися на Обормотів. Та близнюки розгорнули шалений наступ, і ворог, відступивши, залишив на полі бою, під столом, футбольний м'яч. Захопивши трофей, Обормоти загаратали м'яча в буфет, а коли буфетниця викинула його, вдарили по буфетові ще раз, перебивши з кільканадцять пляшок. Природньо, у футболістів прокинувся професіональний запал, і вся знаменита трійка кинулася перехоплювати м'яча, причому Банніков, за звичкою, став на захист буфету й буфетниці. З великими труднощами він захопив м'яча і переслав його Сабо, але тільки-но той хотів віддати пас, як вискочила трійка Обормотів, і м'яч знову полетів у буфет. На щастя. Банніков, за звичкою, не пропустив м'яча і тим врятував буфет від цілковитого розгрому. Він перекинув м'яча Бібі, Біба – Сабо, а той лупонув з такою силою, що м'яч збив з ніг контрабасиста і пробив барабан..
Ресторація перетворилася на футбольне поле, а публіка – на болільників. з'явився навіть самозваний суддя, і хтось навіть крикнув "суддю на мило!". Взагалі, невідомо, чим би скінчився матч "Обормоти" – "Динамо", якби в залю не ускочили дружинники і міліціонери. Почалася така колотнеча, що нічого не можна було зрозуміти. Болільники гамселили дружинників, дружинники гамселили болільників. Суддя кричав, що до кінця першого тайму ще десять хвилин, і він не допустить і т.д. Обормоти навіть крикнули щось про демократію. Якась дівчина скочила на стіл і, ні сіло, ні впало, верескнула: "Геть самозваний країдчудесівський уряд!". Цього було досить, щоб по ресторації пронісся шквал: хтось комусь бив морду, хтось на комусь їхав, хтось ліз під стіл, хтось пищав, хтось верещав. Летіли бокали, пляшки, черевики, тарілки, стільці, столи, шніцлі, раки, торти, блюда типу "Метро", чиїсь галоші, – загалом, летіло все, що тільки могло летіти. У розпалі бою дехто біг до буфету, ковтав коньяк і знову кидався в бійку. Загалом, це була в мініятюрі колотнеча на ленінградському стадіоні імени Кірова*, що мала місце кілька місяців тому. Не дивно, що після цього разом з іншими в Ленінському відділку міліції опинилися й Обормоти.
– Хто такі? – спитали близнюків, коли до них дійшла черга.
– Обормоти.
– Ясно. Ще як?
– Що значить – ще як?
– Ну як там – він же Іванов, він же Петров.
– Ви що?
– Спокійно, громадяни, давайте не будемо.
– Ні, ні, давайте все ж будемо. Ми – Обормоти.
– Ну так що?
– Що – що?
– Прошу не щокати, а відповідати на запитання. Хто з вас Обормот?
– Усі троє.
– Чому троє, коли вас двоє?
Обормоти перезирнулися і тут тільки зауважили., що відсутній найменший Обормот – Микола. Це було дивно. Щоб троє були без одного – такого ще не траплялося. Обидва Обормоти хотіли було кинутися на розшуки, але їх затримали.
– Е, ні! не вийде! Таким злісним хуліганам, як ви, місце лише за ґратами. Це ви викинули з вікна ресторації "Метро" громадянина Попенченка?
– Не викинули, а дали в щелепу. Викинувся він уже сам, – уточнили брати.
– Значить, факту бійки ви не заперечуєте?
– Не. заперечуємо.
– Підпишіть протокол.
– Будь ласка. Можна йти?
– Можна, але тільки в камеру.
– Тобто?
– А ось так. Бурмило, забери заарештованих.
– Е, ні! – вигукнули вже собі Обормоти. – Так справа не піде. Дзвоніть голові міськради.
– Нащо?
– Побачите.
Міліціонери знизали плечима, але подзвонили. Удав як почув, що Обормоти в міліції, просто осатанів.
– Ви що?! телепні! бовдури! віслюки! та я вас!.. Негайно! зараз же!. і пробачення попросити! Ясно?
– Єсть попросити пробачення! – гаркнули в телефон міліціонери і, обернувшись до Обормотів, проспівали:
Прости мене, мила,
Що ти мене била...
Після чого накостиляли боксерові по шиї і посадили його замість Обормотів. щоб знав порядок і не вилітав через вікна, коли б'ють.
Обормоти потиснули руки міліціонерам і пішли шукати третього брата.
Тим часом з Миколою Обормотом відбувалися дивні речі. Під час загальної колотнечі двоє підозрілих типів, користуючись моментом, оглушили молодшого Обормота і потягли за собою. Заштовхнувши його при допомозі дружинників в авто, що стояло в пасажі, лиходії дали газу – і тільки їх бачили. Таємниця цього ґанґстерського нападу була дуже простою: двоє темних суб'єктів вже давно стежили за грошовитими близнюками і тільки чекали нагоди, щоб когось із них поцупити. Нагода, як бачимо, трапилась. Викрадення молодшого Обормота не пройшло, однак, повз увагу невсипущого капітана Дзюби. Бачачи, що двох Обормотів забрала міліція, і будучи з цього боку спокійним, Півтораівана кинувся в перше ж таксі і звелів шоферові триматися за синьою "Волгою", що мчала перед ними. І ось по Житомирському шосе почалася гонитва на зразок ґанґстерських фільмів. Капітана не залишала думка, що викрадення молодшого Обормота має під собою політичний ґрунт, а можливо, просто інсценізоване з певною метою. На таких речах Півтораівана вже не одну собаку з'їв. Він ще не знав, як діяти на далі, але вважав, що насамперед не слід випускати з поля зору синю "Волгу". Проте капітанові не повезло. Як на лихо, таксі зупинив автоінспектор за перевищення швидкости; і поки Дзюба показав інспекторові своє посвідчення, "Волги" й слід захолов. Розгніваний капітан показав інспекторові на прощання кулака, і той почухав потилицю.
Микола Обормот очуняв в якійсь хатині, куди його завезли країнчудесівські ґанґстери. Нічого не розуміючи, він тільки кліпав очима.
– Очухався? – пнув його ногою здоровий парубійко. – Може, поговоримо?
Молодший Обормот хотів поворухнутися – та дідька лисого! Його сповили, мов немовля.
– От що, – сів біля нього здоровило, – твої кишені ми потривожили, але то для нас дрібнички. Ти ліпше скажи, де золото? Мовчиш? Ну-ну, мовчи.
– А якщо я хочу пісі? – сказав Обормот.
Ґанґстери вилаялися, але розв'язали Обормотові ноги, вивели надвір і навіть розстібнули ширінку, щоб не звільняти йому рук.
– Ну, довго ти ще будеш дзюрити? – штовхнули вони полоненого, бачачи, що тому кінця не буде. – Бач, як надудлився.
Коли Обормота знову привели до хати, він тепер тільки і думав, як би його втекти.
– Якщо хочеш бути живий, – сказали бандити, – то розв'язуй язика. Як кажуть у романах: баш на баш, життя чи гаманець.
Але молодший Обормот тільки розсміявся.
– Та він глузує з нас! – вигукнули ґанґстери і розпалили в печі.
– Побачимо, що ти заспіваєш, коли голою с... на плиту сядеш.
Та Обормот розсміявся ще дужче. Ми вже знаємо, як у свій час випробовували свою стійкість Обормоти, сидячи на розпеченому залізі.
Коли плита почервоніла, бандити стягли з Обормота штани і підштовхнули до печі. Та, на їх подив, той сам, без допомоги, скочив задом на плиту й сів, ніби то було звичайне крісло. Сів, і навіть весело підморгнув.
Побачивши таке чудодиво, бандити на мить остовпіли. Тим скористався Обормот: він раптово вдарив ногою по відру з окропом, і так влучно, що обварив пики обох ґанґстерів. Поки ті верещали, лазячи навпомацки по хаті, Микола Обормот вискочив на подвір'я і, як був без штанів, кинувся городами навтьоки. Не знаючи, які тут люди і що то за люди, він подався подалі від села, простуючи до лісу. Був ранок, на дорогах сновигали люди, і йти без штанів справа була не абияка приємна. Час од часу доводилося залазити з кущі або ховатися в кукурудзу. Добравшись до лісу, Микола Обормот надибав кам'яну брилу з гострими краями і, скориставшись нею, перетер мотуз, що ним були зв'язані руки. Тепер він міг зайнятися туалетом. Скинувши спідню сорочку, він натяг рукави на ноги, так що вийшло щось подібне до індуського вбрання.
В такому вигляді вже можна було вийти на люди. Біда була ще в тому, що Обормот не мав ні копійки грошей. Але й цьому можна було зарадити, бо арґентинська закваска витягла б його з будь-якого становища.
Насамперед треба було зорієнтуватися, куди саме закинула його нечиста сила. Вийшовши на шосе, Обормот побачив на стовпі табличку з написом: "ДО БЕРДИЧЕВА 10 км". Тепер все було ясно, і він потопав до Бердичева.
Була саме неділя, і Бердичів, як завжди в цей день, гудів, мов вулик. Товчок і базар тут злилися докупи, незважаючи на сувору заборону торгівлі речами вжитку. Проте традиція є традицією, і ніде вона така не живуча, як у Бердичеві. Коли Обормот доплентався до міста, він, природньо, попхався на товчок. Він не знав, що робитиме, але знав одне – тільки товчок і витягне його зі становища, в яке він трапив. Звичайно, на товчку ніхто й уваги не звернув ані на його одежу, ані на босі ноги. Покрутивши носом, бо надто вже смачно пахло їстивним, Обормот порився в кишенях піджака і витяг звідти лише пачку порнографічних карток, подарунок маршала, – грошей не було ані копійки. Покрутивши оту порнографію в руках, він раптом вдарив себе по лобі й побіг на дорогу, по якій сунув на базар народ. Обравши собі місце під деревом поруч з якимось босоногим калікою, Обормот, розклавши картки віялом, зайняв вичікувальну позицію. Як і слід було чекати, скоро біля нього скупчилися чоловіки, головним чином – вояки.