У фуражира Ілька Дзюньки чоловічий суворий голос обернувся на м'який жіночий, звабливий, так що в нічних сутінках не один яблунівський залицяльник обманувся тим голосом, хапонувши добрячого ляща від фуражира, в якого була дуже груба рука від грубих кормів для скотини. Авжеж, не без того, щоб у якоїсь баби на старість після тривалого лікування голодуванням та й не зажебонів із грудей дівочий голос, але, але, але...
Забігаючи наперед, іще додамо, що голоси в яблунівських дівчат завжди звучали закличними золотими сурмоньками, проте кутю медом не зіпсуєш, отож після голодування в їхніх голосах і справді немов побільшало того меду, тепер кожна щебетала якщо не ластівкою, то озивалась лебідкою, а парубки їм відповідали якщо не солов'ями, то лебедями. Тепер у Яблунівці вечорами не можна було людського голосу почути, такий стояв пташиний ярмарок: тьох-тьох-тьох, курли-курли-курли, фіть-фіть-фіть, цвірінь, кар-р-р!..
Поголодувавши, яблунівський люд став зіркіше бачити, бо й очі почистились від зайвих шлаків. І коли вже хтось клав коло чужої жінки кілок — тепер цей кілок бачили, могли б ним і печінки перебити кому слід. Бачили тих, що роблять — як собі на лихо, й тих синів, що ростуть хоч дурні, зате великі, й тих, що надолужували як не на спанні, то на взуванні.
Гріх не сказати, що голодування прислужилось також і лисим. У кого волосся падало з голови, наче листя з осіннього дерева, — тепер не випадало, а стало рости густою щіткою. В кого волосся сивіло — тому повертався його природний колір: чорний, рудий чи білий. У кого взагалі не було жодної волосинки — тепер теж пішов у ріст густий поріст. Свідки бачили, що дід Бенеря поламав пластмасового гребінця на своїй недавній лисині, яка заврунилась гусячим пушком, хоч досі такий пластмасовий гребінець ламався тільки від доторку пучкою!
Яблунівці, що хропли уві сні так, аж вібрували вікна в сусідів, перестали зовсім хропти і тепер спали, як після маківки.
Разючі зміни відбулися з почерком: він став рівний і прямий навіть у тих, хто мав за плечима один чи два класи церковноприходської школи, навіть у тих, хто не знав ніякої грамоти і взагалі не вмів розписуватись. Голова тепер не боліла не тільки в тих, у кого вона раніше ні за що не боліла, а й у тих, у кого б вона повинна боліти за адміністративним становищем. Хто по ночах мерзнув і не міг угрітись під ковдрою, хто часто простуджувався, — тепер спав без ковдри, міг босоніж ходити по снігу без шкоди для здоров'я. Зуби з жовтих обернулись на білі — здається, навіть у тих, у кого від старості давно повипадали. Тепер вони стали тверді й міцні, що вгризли б не тільки дерево, а й залізо. Директор школи Діодор Дормидонтович Кастильський нормалізував свій підвищений тиск крові. Любителі тютюну так зненавиділи цигарки, сигарети й люльки, що тепер за версту оббігали будь-якого стрічного курця.
Дуже зросла чоловіча й жіноча снага. Авжеж, і раніше в яблунівських чоловіків та жінок ця снага була не маленька (принагідно згадаймо грибка маслючка, що зажив слави по світах), але ж після голодування вона зросла неабияк. Отож у Яблунівці й закипіло оте кохання, що, неначе добрий кінь, носило людей. Той дядько, дивишся, ходить, немов пожежа, ніякою водою не погасиш. А ген тому чубатому шоферюзі, либонь, уп'ялись чорні брови, як п'явки, в душу. А на оту тітку подивишся й подумаєш, що якби в її серці та були дверці, то всі люди його бачили б. А отому юному механізатору, видно, хоч до дівки далеко, та ходить легко, а до сусідки близько, та ходить слизько.
Завжди знайдеться скептик, який із кривою усмішкою прочитає, як то Яблунівка добровільно голодує, виводить із організму всяке сміття й шлаки, іржу та плісняву, мотлох та попіл, що накопичилися за довге життя пращурів і нині сущих поколінь, та й каже: "Ви й під столом не вибрешетесь! Щоб ото Яблунівка нічогісінько не вкинула до свого пащекуватого рота? І це в той час, коли у кожного таке багатство, що вітер хату мете, сонечко хліб пече, вода сама ллється — все гаразд ведеться? ! Та це могло бути тільки в отієї голоти, що ночувала біля болота, що мотузком хліб різали, бо ножа не мали, до кого чужа воша як не залазила, то вони й не багатіли. А яблунівці щось-таки мали споживати, бо позвикали і пишно, й затишно!"
Знаєте, отой скептик таки має рацію, коли звикнеш жити, як нирка в салі, коли ото хіба пташиного молока нема, то вже потім не дуже кортить жити на зелах-лободах, або — як сорока на тину. Авжеж, яблунівці харчувались! По-перше, після спазм підшлункова залоза та інші залози виливали свій сік у шлунок, так що не скажеш, наче кругом було чуже, а всередині не наше. А ще Яблунівка під час голодування ох і любила поласувати! І не чимось там, а найсмачнішим делікатесом — повітрям!
Коли ідеш на день, то харчів бери на три дні, а тут у всіх повелось так славно, що краще й не придумаєш, бо харчів повнісінько, не переводяться. Й не треба сіном чи комбікормами запасатись, й не треба землю орати й засівати, й не треба вудкою чи ятером ловити. А ще не треба варити чи смажити, солити чи в'ялити, тушкувати чи пряжити. Й не треба ложку брати чи виделку, ножа чи чашку. Й ніхто в рота не заглядає, наче ти їси чуже повітря, а не своє, й ніхто з рук не видирає. Харчуєшся собі повітрям удень і вночі, в полі і в лузі, на роботі й на безділлі. Сам ситий, жінка сита, діти ситі. Лишенько, й чому раніше Яблунівка не бралась до голодування і не навчилася харчуватися з повітря?
Яблунівські гурмани так призвичаїлись харчуватися з повітря, що, здавалось, назавжди занехають дідівські секрети української кухні. Авжеж, нащо берегти секрети кулінарії, коли, скажімо, вийшов у садочок, дихнув разочок — і вже ти такий ситий, наче змегелив макітру вареників із сиром та в сметані. А коло ставка подихав — і вже наче вустрицями наївся, а дихнув у байраці — і вже ніякі краби не замінять тобі тих подихів. Дехто з дядьків-пияків навіть ухитрявся п'яніти від повітря так, як від мелясівки чи цукрівки, від хлібної та бурячихи, а дехто, демонструючи витончений смак, — наче від грузинських вин, інші — немов од бургундського, ще інші — наче від токаю, а вже найзатятіші пияки таким чином добирались навіть до вірменських коньяків. Директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський у своїх запоях перевершив геть-чисто всіх: споживаючи алкоголь із повітря, ходив під добрячою мухою, проте ця муха була дуже високого польоту, пахла французьким коньяком "Наполеон", бо яблунівський директор міг дозволити собі таку розкіш, чи не так?
Після сорокаденного голодування старший куди пошлють у відставці вранці пожував трохи хліба, випив морквяного соку навпіл із молоком, до якого додав ложку меду. Потім злизав блюдечко манної каші. За обідом їв юшку, зварену з цибулини, спеченої без олії просто на сковороді, а також із морквини, кількох корінчиків петрушки, сельдерею, картоплинки, солі. Ще не встигла та юшка зваритись, Хома вже з'їв гарячу страву, додавши лимонного соку. За вечерею обережненько пожував свіжого картопляного пюре з молоком, додавши кілька пелюсточок дрібно посіченого часнику, випив яблучного соку, потім гарячої води з молоком та медом.
На другий день після голодування грибок-маслючок жував не тільки хліб, а й помідори, не відмовив собі в гречаній каші, в салаті зі свіжої капусти, редиски й цибулі. За обідом — салат із сирих овочів, юшку, варену картоплю з помідорною підливою, смакував груші та яблука, пив молоко з медом.
На третій день уже мав більше сили, щоб їсти, отож не відмовив собі в тому, що їв у перший та другий дні, а ще додав сиру з часником, картоплі смаженої та соняшниковій олії, салату з печених буряків, макаронів у томатній підливі, усяких фруктів і всякого питва. І хай ніхто не дивується, коли почує, що грибок маслючок уникав споживати м'ясо, коров'яче масло, сіль, оцет; замість цукру їв мед; на перець і не дивився. Бо Хома невірний і лукавий знав, що зловживання сіллю може призвести до туберкульозу, коров'яче масло — до подагри, цукор — до кислотності шлунка й неврастенії, оцет — до хвороб печінки й нирок. Та й не дійшла ще черга до м'яса...
Щоб не погрішити проти правди, скажемо, що після голодування грибок маслючок, як і вся Яблунівка, їв не гала та бала, себто без резону, а навпаки — з дуже великим резоном. Коли вже кидав до рота щось, то жував і пережовував так, наче цвяхи залізні гриз.
— Правду кажуть, що коли багацько знатимеш — менше спатимеш, — гомонів після голодування старший куди пошлють у відставці. — Коли голодував, Мартохо, то звідав таке блаженство, якого раніше ніколи не відав. Але як-бо я чудно зшитий-збитий, що якби не поголодував, то й не втямив би...
— Не тільки, ти Хомо, порозумнішав, а й Яблунівка, з тобою голодуючи, теж набралась тями. Ось Хома таки винуват, таки не можна Хому минувать! — підхвалювала Мартоха, що вміла пошуткувати, але знала, коли перестати. — Ми з тобою не дурні і в дурного не зимували! Бачиш, поголодував — і маєш велику користь аж в обидві руки.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ,
у якому йдеться про те, що Хомі рішенням правління колгоспу нарешті повернуто статус дійсного старшого куди пошлють, а також мовлено про рясні плоди науково-технічної революції, котра не оминула корівника
Незабаром після тих подій відбулось екстрене засідання правління колгоспу "Барвінок". Правління скликано на прохання ветерана праці довгожителя Гапличка, який поклопотався про те, щоб Хомі відлученому повернути статус дійсного старшого куди пошлють. Мовляв, грибка маслючка покарано з усією адміністративною строгістю, він глибоко пережив, глибоко усвідомив, глибоко визнав і перевиховався, попутно омолодившись і подбавши про довголіття. Отож чи не пора переглянути рішення?
Правліня колгоспу, визнавши слушність клопотання ветерана праці довгожителя Гапличка, що колись ударно трудився коло артільних бугаїв, одноголосно повернуло Хомі статус дійсного старшого куди пошлють. Почувши цю новину, грибок-маслючок запишався так, наче на ногах сап'ян рипить, а в кишені трясця кипить.
— Тепер ти, Хомо, й десятому закажеш загризатися з отим Йоною Ісайовичем Корогли, — гомоніла Мартоха.