Привіз він звідти саджанці — яблуні, груші, сливи, малину завіз. Скільки від Києва до того розсадника — ну, найбільше, двісті — двісті п'ятдесят кілометрів, південніше, правда. Покорчував старий сад — геть уже вигибав, посадив нове. Три роки трималися дерева, плоди дали — диво-яблука, груші як мед, малинник розрісся такий, що вовки могли ховатися. А потім — як епідемія пройшла: всі дерева, всі до одного загинули, страшно було дивитися. Не витримали. Інша земля. Не те небо. Не таке повітря. Тільки малинник вижив, але ж то кущі, що не кажи. Ну чого б їм не рости, тим саджанцям? Що вже про людину говорити — живуча порода загалом, але ризик великий. Як, не дай і не приведи, туга проросте в душі — пропало все. Не знаю…
— Може, ускладнюєте? Люди — не щепи… Не в своє поліз — ще раз даруйте.
— Чого там, Іване Пимоновичу, не дівиця.
— Ну, коли так, іще одне. Як раптом надумаєте продавати авто — я на черзі перший. Ціна без торгівлі.
Михайло засміявся.
— Наш чоловік… Добре. Домовились. Може, й ударимо по руках. Спершу я на ній поганяю трохи.
— А права? Техпаспорт?
— Все десь є, подивлюся.
Тепер засміявся Іван Пимонович.
— А ви не подумали, скільки тим папірцям? Затримає ДАІ — подумають бозна-що. Воскресіння Ісуса Христа. От що: я поїду, домовлюся, а вранці ми до знайомого — щось та порадить. Кум, як-не-як. І техогляд пройти треба. Не забули, як воно в нас робиться?
Іван Пимонович поїхав, а Михайло, поніжившись під душем, зібрався пообідати десь у ресторації на Подолі. Тільки подався до хвіртки — назустріч Євдокія Пилипівна. Дізнавшись про плани сусіда, розсердились: "У мене і наварено, і насмажено, і напечено, а він — як чужак-чужаниця".
Довелося піти на борщ, карасі, пиріжки з капустою і грибами. Від чарки Михайло відмовився: "Завтра за кермо, вже потім якось, коли призвичаюсь".
Добре Михайлові було за столом, затишно, спокійно.
— Не заходила, часом, Галина?
Михайло не відразу збагнув, про кого йдеться.
— Галина Яківна, певно? Ні.
— Побережися з нею, зайвого не кажи. Треба до юристів, і то не тягни. Тут на Подолі, не дуже далеко, є нотаріат — ото туди.
— Може, завтра, справді, я ж тут не навіки.
— Невже тягне? Хоча… Стільки літ…
— Не в тому річ. Син. Жінка.
— Вродлива, певно, га, Михайле? Через такі гони перейти і абикого собі взяти — не повірю.
Михайло дістав бумажник. На кольоровому фото красувалася Ванда з малим ще Іванком.
— Ну, голубе, таку залишати надовго не можна. Хто вона в тебе? Тамтешня? Американка?
— Полячка. Ну й американка. Штати — країна емігрантів.
— Не така я темна, знаю. 1 завжди дивуюся: понаїхало туди з усіх усюд, і чорні, і жовті, а, бач, стали під прапор — і всі смугасті. І країна як країна. Чим ми гірші? Ну чого ми такі недолугі, що свого докупи не зберемо?
— Євдокіє Пилипівно, спитайте про щось інше. Такий був смачний борщ, а десерт — гіркий.
— Та я ж просто так, Михайле. Звіддаля видніше, думала, скажеш щось.
— Давайте ліпше вийдемо на повітря, курити схотілося.
— Кури, кури тут, хоч мужиком війне по хаті. Як ото війна скінчилася, то, вважай, тут суцільне жіноче царство. Тетянині штаноносці нашу Никодимівську вулицю десятою дорогою обходили. Приведе котрогось, законного, звісно, а він за столом сидить, а подумки — аж за Дніпром.
— То, може, ви їх так приймали?
— Не кажи зайвого. Оце як тебе, клянусь Богом, — з усім шануванням.
— Зі мною легше — я ж сусіда, без претензій.
— Ти, Михайле, якби народився раніше від Тетяни, то не сусідом був би. Забув, як упадав коло неї?
Михайло всміхнувся:
— Куди було мені братися — не протовпився б, аби й старший був.
— Е, не кажи. Жив би як у Христа за пазухою, і нащо тобі здалася б та Америка… Від жінки багато залежить… Ти вже вибач, що питаю: не знаєш, як твоя колишня тут поживає? Лариса, здається?
— Ні, не знаю.
— А згадував там?
— Ну й запитаннячка у вас сьогодні… Спершу згадував, брехати не буду, а потім — ні.
— Тетянка такого б тобі не зробила…
— Що, сватаєте?
Євдокія Пилипівна тільки рукою махнула:
— Скажеш таке, совість май. Я до того веду, що пам'ять людська коротка. Добра не пам'ятає людина, тобто забуває швидко, а зло впам'ятку на все життя. Вже скільки літ минуло, а Григорія Онисимовича забути не можу. Скільки ж він, негідник, у дім горя приніс, а не йде з ума. Давно вже простити мала, а не можу.
Сигарета давно догоріла, тільки сизий димок потягнувся до вікон, пасма його переплелися і потроху розтавали. Що міг сказати літній жінці Михайло? Втішати, закликати до всепрощення? Яке він мав право судити чи милувати? Як на нього, створювати про себе міф як про борця за свободу, ще й віршики при тому пописувати патріотичні у випадку Григорія Шудри було блюзнірством, з якого боку не візьми. А втім — дряхліти за сто світлових літ від Батьківщини, нехай спершу вона зрадила його, а вже потім він її? Не дуже комфортний фінал, мимоволі почнеш шукати хоч якесь виправдання собі.
— Піду, — підвівся Михайло. — За обід — спасибі. Ви не забули, що в мене треба похазяйнувати — там же всякого повно, пропаде.
— От Тетянка буде — зайдемо. Відпочивай.
Вдома Михайло знайшов документи на машину, свої древні водійські права — все акуратно лежало в шухляді батькового стола. А з думки все не йшла розмова з Пилипівною. Хоча, здавалося, він давно "закрив" цю тему, все ж остаточно позбутися її не міг. Там, у Штатах, після катаклізму, що стався на одній шостій частині суші, — радянська синоніміка завжди була помпезно-криклива, — дехто радив йому стати активістом діаспори, а може, й повернутися в Україну, аби й собі вхопитися за держално синьо-жовтого прапора, піднести його ще вище. "Ти тепер правитимеш за взірець для молодших, для нації, чорт забирай, нічого боятися високих слів. Ти пішов проти течії, коли всі опустили весла, ти — людина вчинку, а не рефлексій, то чому б не повернутися до дії?"
Михайло не дуже приставав на подібні розмови, а коли відмовчуватись було важко, дозволяв собі трохи заспокоїти гарячі голови патріотів — нащадків емігрантів першої, трудової, хвилі, другої, післяреволюційної, і особливо третьої, голоси яких лунали найпатетичніше. Старше покоління — принаймні ті, кого знав Михайло, — зберігало олімпійський спокій і філософську рівновагу: хай вляжеться пил після того, як упав і розбився Колосе, а ми подивимося, що буде зліплено рабами з уламків — нове капище, нову тюрму, а чи пам'ятник Свободі.
Слухали Михайла не дуже охоче, однак мусили. "Я ніколи не був дисидентом у тому розумінні, що не сидів у тюрмі чи в таборі, за мною не ходили нишпорки. Я не пережив того, що ті люди. Я не боровся разом з ними. Мій вчинок — то був лише мій особистий протест, він визрів незалежно ні від кого. Мої моральні імперативи — ніщо порівняно з тортурами, диявольською вівісекцією, через які пройшли люди, що мають право нині говорити на мітингах зі своїм народом. А що скажу я, якщо з'явлюся перед людьми? Покажу свої роботи, які навряд чи будуть зрозумілі? Говоритиму слова, яким навряд чи повірять, — мовляв, одсидівся у затишку і прибув на все готове? Ні, добродії, якщо їхати — то вибачатись, хоча — хіба вибачається людина за те, що вижила?" Михайлові аргументи, на його думку, невідпорні, кимось поділялися, дехто вважав їх ухилянням від розбудови української справи, але прямо заявити про це Джмелю означало наразитися на цілком логічне контрзапитання: а ти чого сидиш тут, патріоте?
Єдине, про що Михайло не говорив у гурті, лише Ванді міг сказати, — це сумніви щодо спромоги вічно керованого, упослідженого і задуреного громадянства не схибити на новому шляху. Не треба було вдаватися до досвіду історії — після революції неминучий відкат до контрреволюції, явної чи прихованої. Уже те позірно, що незалежну країну очолив партійний функціонер, і це не давало приводу для ентузіазму.
Михайло сидів при батьковому столі, в рідній домівці, дихав тим повітрям, про яке мріяв стільки літ. "А думаєш казна про що", — розізлився він на себе, коли згадав пику молодого митника у Борисполі, в очах якого світилося по долару, що її ладен був ототожнити з усією нинішньою Батьківщиною, хоча не мав на це жодного права.
Треба було думати про прості житейські речі — пам'ятник батькові, несподівані поклади монет, що їм треба дати раду, але яким чином? Треба оформляти нотаріальні папери, документи на машину.
І ще. Шукати чи не шукати Ларису? Десятки літ, вважай, прошелестіли над головою. Майже жодних емоцій не викликала та давня історія. Навіть без "майже". її могло — так, чого там, — не бути вже серед живих. Що примушує думати про неї? Звичайна людська цікавість? Що іще — бажання побачити збентеження чи каяття на її обличчі? Постати таким собі переможцем, людиною духу перед літньою — куди ж подінешся — жінкою, стомленою і засмиканою життям?
Михайло знав — після розлучення до нього доходили чутки, — що Лариса вийшла заміж за бравого курсанта, котрого бачив тоді біля неї, а потім дійшло і те, що Лариса народила дитину. Здається, хлопчика.
Все те нині не мало жодного значення, одначе сидить він при столі у задумі і не може вирішити, варто чи не варто аж так глибоко копирсатися у скрині пам'яті. І, як переважна більшість людей, перед якими постають не дуже прості, але не життєво важливі питання, Михайло вирішив відкласти зайвий клопітна потім, а там — на що вийде.
Було дуже пізно. Час би й відпочивати, але відчував, що не засне. Вийшов у серпневу темінь і тишу о тій порі, коли повітря прохололо — не так різко, як у кінці вересня, але все ж відчутно, і дихав тим повітрям, мов киснем, таке було цілюще, озонове, настояне на ледь відчутному запаху падалиць і сухого листя, що не витримало спеки і до часу позалишало гілки, даючи ще трохи живильного соку плодам. Упало підточене хробачком чи подзьобане птахами яблуко, і глухий звук у смоляній тиші відгукнувся таким же глухим ударом серця.
Іван Пимонович підкотив на двійнику Михайлової "Волги" як і обіцяв, рано. Думали, їхати двома машинами чи не ризикувати.
— Не забули керма?
— Тиждень тому Нью-Йорком крутився.
— Тоді паняймо. За мною будете.
— Куди ми?
— Та не так далеко. За мотозаводом. Кум у курсі.
— Чекайте. Не з порожніми ж руками…
Пимонович усміхнувся. Зуби в нього були рівні і білі, схожі на протези.
— Не забули наших звичаїв? І у вас там — так?
— Там — не так, але ж я — тут.
— От що, ви вчора мені заплатили не по-людськи, а по-царськи, тож не турбуйтесь.