Ця іраціональна здібність людської душі і не вміщається в мову понять, її треба вміти вичути. Як слушно каже Шопенгавер, – "волю так само тяжко схопити поняттям (begrifflich), як і останній зміст слів Бог, сила, просторонь". Це є щось, що "переживається, відчувається, але не пізнається". Головною її прикметою є те, що вона є ціль у собі, рух, що не залежить від об'єкту, але шукає його собі. "Новонароджена дитина (читаємо в того самого філософа) бурливо рухається, казиться і кричить: вона страшенно хоче, хоч ще й не знає, чого вона хоче". Новонароджене кричить... Це власне був той крик волі, іраціональної, безмотивної, той перший крик новонародженого, який для римського права був конечною передумовою заіснування особи. Дальше, Шопенгавер зве цю волю, як щось, що, всупереч до інтелекту, "не втомлюється, не старіється". Воля є для нього "das An sich der Natur", первісна сила, qualitas occulta[13-2]. Це вічне стремління, вічний невсипущий гін, що лише хвилево задовольняється, щоби знов стреміти наперед. Це стремління абстрактне, іраціональне, щастя в собі. В нім людське щастя, і лише в нім, в цім переході від бажання до його задоволення, а від нього до нового бажання.
Хочете відчути, що є ця воля? Читайте поетів! Вже Ґете сказав, що "в житті найважніше життя, але не його наслідки". Шіллер відчував свою творчу волю як "почуття без означеного і ясного предмету, який повстає щойно пізніше. Його попереджує певний музичний настрій душі". Жід називає цю волю ferveur, Барес – пропасницею, Ґюйо – "глухим інстинктом". Для Лесі Українки це "потвора, що стала в людей Богом", про яку складаються леґенди "закрашені в густу барву крови", це сфінкс: qualitas occulta. Цю волю до життя відчуває вона як щось, що горить в нашій душі вічним огнем, "наче рожі палкі в оселі". Суть їх існування в тім, що вони "жадібно тремтять і палають", але чи "прагнуть щастя чи смерти" – не знати. В цій жадобі жити, розростатися, змагатися й є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім динамізмі, що не має ні ім'я ні постаті, і який ми усвідомлюємо собі лише тоді, як він вибухає в нас.
Соціяльне значіння цієї душевної здібности величезне, бо вона є тим двигуном людських чинів, вона, ця іраціональна сила, а не розум. Наші провансальці будували свій національний світогляд на припущенні, що розум головний мотор психічного життя. Це похибка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви. "Поступування відбувається... відповідно до різних родів почуття, себто ніяким способом не відповідно до тих чи інших понять... Поступування, врешті решт, іде своїм шляхом незалежно від них (від доводів розуму), переважно не після відірваних, лише після невисказаних правил, яких виразом є ціла людина". Бо "воля діє навіть там, де її не провадить жодне пізнання... Однорічний птах не має жодного уявлення про яйця, для яких він будує своє кубло; молодий павук не знає нічого про рабунок, задля якого він плете свою сітку". Головним двигуном поступків є "сліпа діяльність, яка вправді йде в парі з пізнаванням, але ніколи не ведеться ним". Певно, що закон залежности діє в світі, але "те власне, що каже якійсь причині... діяти, є природна сила, і як така безпричинна, себто лежить цілковито поза ланцюгом причин", є безмотивна[14-2]. Мотиви з'являються потім, і найкраще може до них можна застосувати знані слова Мефіста Ґете: Du glaubst zu schieben, und du wirst geschoben. Та сама думка присвічувала й Шопенгаверові, який говорив про " сліпу діяльність" (blinde T a t і g k е і t). що діє сама з себе, лише в супроводі, але не під проводом розуму, "чин був з початку" (Am Anfang war die Tat), не думка.
Підіймаючи свою тезу про першенство чину, Шопенгавер переносить її з области явищ природи до области людських дій. "Цілком так само (пише він)... є й там, де вже не причини і подражнення викликають наступлення явищ, лише мотиви, отже в діях звірят і людей". В світі природних явищ спостерігає філософ, що "тверде стремить... стати рідким, рідке газом..., жадне тіло не є без стремління..., без жадоби. Ніде нема непорушної точки". Цей рух якраз є суттю життя в світі природи, так само як у світі людських дій, але не причини і мотиви[15-2]. "Свідомість (каже Ґюйо) обіймає досить обмежену частину життя і діяльности (людей). Загально беручи, підставою і первісним джерелом чинів, роблених навіть з повною свідомістю, е глухі інстинкти і відрухи"[16-2]. "Розум – вторував йому Барес, – яка ж то незначна частина нашої душі"! А Суарес писав: "інтелект багато про себе думає, а тимчасом він продукт природи, папуга, що удає орла"[17-2]. На подібній точці погляду стояв і Ніцше: "цей гін (який він називає гоном утримання роду), що володіє однаково найвищою і найпосполитшою людиною, вибухає що певний час як пристрасть духа, а тоді має коло себе чудовий світ узасаднень і каже усіма силами забути, що є в суті своїй чином, інстинктом, шаленством, беззасадністю"[18-2]. Цей гін є причиною всіх зусиль і активностей що оживляють природу. Це є сила в собі; без неї ні розум, ні інтелект не мали б нічого до роботи. Ця воля, (яку Шопенгавер називає ще "сліпою діяльністю", "хотінням", "тугою", "поривом", "жагою", "люттю", "гнівом", "ненавистю") є перша галузка дерева життя. В цій волі немає жодного декартівського "Cogito, ergo sum". Інтелект засада другорядна, підчинена в світі, витвір пізнішого походження.
Та воля до життя – це "те, що вже дальше нічим не дасться пояснити; таке, що, навпаки, треба покласти в основу всякого пояснення". Це "найреальніше в світі ядро дійсности". Вона є "не наслідок пізнання життя, не conclusio ex praemissis..., не другорядне щось..., лише перше і безумовне". Людські вчинки, так само як і те, що він зве Kunsttriebe звірят (будови термітів, павуків) тільки видаються, "немов би вони повстали в наслідок далекосяглої обачности і свідомого розумування, (а тимчасом все це є) діло сліпого гону, себто не підлягаючої проводові пізнання, волі"[19-2]. Те саме каже й мислитель, який – зрештою – так далекий своїми думками від щойно цитованого автора, Спенсер: "Інтелект не є силою (power) лиш знаряддям; не річчю, що сама рухає і творить, лиш річчю, яку рухають і якою творять сили, що стоять поза нею. Сказати, що розум кермує людиною так само немудро, як сказати, що нею кермують її очі. Розум це око, через яке бажання бачить свій шлях, щоб себе заспокоїти" .. . Аналогію волі та інтелекту бачить він у вітрі, що надуває вітрила корабля, в кермі, що провадиться рукою керманича. "Єдина правдива психічна сила це бажання"[20-2].
Після Юма розум ніколи не може бути мотивом наших дій, коли не в'яжеться з якоюсь пасією або афектом. Факти життя ніколи не є мотивом людських учинків, коли вони не збуджують у нас пожадання або огиди. Л. Петражицький називає цю "волю", ці "афекти" емоціями; це пасивноактивні, моторові подражнення. Їх суть, як, напр., в емоції голоду, страху чи відрази є в своєріднім перетерплюванні і в пориві, внутрішній принуці (спонуці), в притягуванні до чогось (pati = movere), або відштовхуванні; емоції репульсивні та авульсивні. Думки про насолоду і щастя, про уникання терпіння, не грають жодної ролі в процесі мотивування, коли не наступають емоційні подражнення. "Що поможуть мені в боротьбі міцні м'язи, острі змисли, здоровий розум, коли я не чую в собі потягу використати їх до мого збереження, коли погляд на поживу, усвідомлення небезпеки лишає мене байдужим, не викликуючи ніякої акції?" – каже Каутський.
Ці емоції – "безцільні" в тім сенсі, що авульсивні чи репульсивні емоції не получені завсіди з користю їх для одиниці. "Люди (пише Юм) часто діють свідомо проти власних інтересів, отже не думка про своє найбільше щастя впливає на них". В численних випадках, пише Спенсер терпіння має доброчинні (для одиниць) наслідки, а насолода – шкідливі; авульсивні емоції часом ведуть людину на смерть. – Чому це так буває? Тому, що людські емоції "мають на цілі" не збереження одиниці, лише – species. "Ненависть і відраза, якою дихає одиниця, це (каже Ґумплович) лише годинниковий механізм, кимсь накручений... Хто той, що тут думає, відчуває, смакує, чи це одиниця? Ні! Це суспільна група... Це її думки, її почування, її смак, її переконання, отже також її наміри і цілі". Кожна емоція, що грає ролю в громадськім житті (каже Дюркгейм) мусить, загально беручи, бути корисною для суспільности, інакше суспільність розклалася б, як це буває там, де мотивами поведення людей стають безпосередня насолода і безпосереднє терпіння. Це називає Bopд (Ward) "пристосуванням почування до функції"[21-2].
На активний вираз цієї афективної здібности, який я назвав волею, можна дивитися з двох точок погляду – біологічного і психологічного. Друга – точка погляду відчування, перша – функції. Мети одиниці і природи різні. Ціль природи – функція (виживлення, репродукція, розріст species), ціль одиниці почування (feeling), заспокоєння емоції. Але вони допасовані одне до другого. Гонена до чину своїми "емоціями", "волею", одиниця, несвідома того, бажаючи осягнути свою "мету" – осягає "мету" природи. Почування пристосоване до функції. З точки погляду природи – афект є засіб для функції. З точки погляду організму – функція засіб для афекту. Втіха, відчувана одиницею при сповненні функцій природи не була намірена, не є конечною складовою частиною природи, але стає одинокою "метою" істот, що живуть. Природі байдуже про їх насолоду чи терпіння, їм – про її велику схему.
Так ці афекти, емоції одиниці стають величезною соціяльною силою, динамічним двигуном суспільности, що втримує її при житті, спричинює її зріст і розвій. В соціяльнім житті ця афектна сила є джерело всякого чину і подій. Інтелект лишається направляючим чинником, силою ж, що діє в напрямку збереження роду є воля, що є синонімом бажання. Ці бажання – самолюбство, любов, ненависть, порив, лють, стремління до підбою – це засада, що оживляє світ. "Сама жадоба діяльности є наймогутнішим стимулом органічної і надорганічноі еволюції"[22-2].
Всяка отже збірна філософія гуртової одиниці (а в першій мірі нації) повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на цій волі до життя, без санкцій, без оправдання, без умотивування; яку не тількищо не треба (як хотіли драгоманівці) гамувати, але навпаки, треба плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація; якою освячується ціла політика нації і всі її засади, і якої тамувати не вільно ніяким "євнухам" відірваних ідей – лібералізму, космополітизму, гуманізму і т.