Вона використовуватиметься для енергетичних потреб. Отже, камера разом з експонатом являтимуть собою, так би мовити, проміжну ланку у виготовленні енергетичної антиречовини. Наприклад, перетворюємо свіже повітря, а одержуємо аптиповітря, збагачене антивуглекислотою... Зрештою, мені однаково, що перетворювати на енергетичні потреби — ртуть, залізо чи біфштекси. Ви спитаєте: на якого дідька ми витрачали час, працю і матеріали?.. А хіба вас не захопив би такий науковий експеримент — створити антилюдину!.. Погодьтеся, що це епохально!
Фрад помовчав, чекаючи на відповідь. Артем не ворухнувся.
— Та й нашим дідуганам буде розвага... — пробурмотів Фрад, перезирнувшись з озброєними хлопцями.
Артем не мав про що говорити.
— Для кого все це приготовлено? Однаково. Для людини. В камеру може потрапити будь-хто. Можливо, вам не пощастило, що в останні тижні на нашому острові ніхто не заслужив на смертну кару. Інакше б камера була вже обжита і ми б з вами зараз спостерігали антилюдину. Ну, цій біді можна зарадити...
Фрад сьогодні був багатослівний. Він упивався собою.
— Ви розумієте, що створення такої камери, і всієї системи живлення — чисто інженерне завдання, якщо ви маєте досконально розроблену теорію, необхідну кількість матеріалів і енергії та певний науковий досвід. Дрібні деталі виготовлялися із звичайних матеріалів, потім проходили імпульсне перетворення. Більш складні механізми монтувалися в вакуумі за допомогою механічних рук з програмним управлінням і фотонним живленням. Ці руки, як ви розумієте, теж пройшли перетворення. А тепер прошу сюди...
Вони вийшли в коридор і відразу ж повернули до іншого приміщення. Це була низька зала, через яку простяглася товста, понад два метри діаметром металева труба. Артем упізнав: робоча камера імпульсного генератора, де речовина перетворюється на свою протилежність. Фрад підійшов до пульта управління. Ось у трубі розсунулися дверцята, відчиняючи невелику камеру в формі паралелепіпеда. До неї підкотив легкий електрокар-столик, на якому стояв еластичний посуд з їжею.
— Перший сніданок першої антилюдини, — зауважив Фрад. — У певній мірі історичний момент. А тепер погляньте сюди...
Він узяв у кутку, де труба ховалася в стіні, тонкий довгий рулон і струснув його. Рулон розгорнувся. Це був контейнер з м’якого пластика, на двох тонких металевих жердинах.
— Дивіться уважно, — казав Фрад, ховаючи в контейнер посуд з їжею. Потім посунув його за дверцята. — Ця річ вміщується до робочої камери. Отак-о. Потім натискається кнопка і...
Дверцята на трубі замкнулися. Електрокар від’їхав. Фрад повернув невеликий важілець на пульті. Він пояснював:
— Через кілька секунд у камері утвориться абсолютний вакуум. Контейнер під тиском того повітря, що є в ньому, розгорнеться й набуде форми лялечки. Потім я вмикаю робочі магніти, і контейнер завдяки залізним стрижням відірветься від дна камери й повисне в порожнечі. Потім — ви стежите за мною? — я покладу руку на оцей важілець, і...
Він поклав руку на важілець і рішуче пересунув його. Тонкий жалібний звук сповнив приміщення — так буває від удару гуде металева пилка. Він підвищувався й міцнішав... Артем знав — зараз генератор подасть імпульс.
Звук перейшов у коротке стримане ревіння — і увірвався.
— Вітаю вас, — сказав Фрад. — Перша в світі антиїжа створена. Зараз розчинився приймальний устрій і наша лялечка, підштовхувана магнітами, ковзнула туди. Дверцята зачинилися. Магніти вимкнено. Якби ми з вами зараз були в сусідній кімнаті, ми б побачили крізь екран, як розчинилося чорне віконечко і мішок з їжею опинився на підвіконні. Підемо?
Артем не відповів.
— Не хочете? Ви, мабуть, маєте рацію. Звичайно, всі ці дії, що ви їх зараз бачили, виконуються автоматично. Повітря подається в таких самих контейнерах-лялечках. Нам доведеться прохати експонат, щоб він усі звільнені контейнери подавав на вихідний устрій. Ну от, тепер я вам, Соболь, показав усе, що хотів...
Фрад уперше за сьогодні глянув просто в Артемові очі. І зрозумів, що той його не помічає. В сірих очах Соболя була напружена думка, болюче запитання, впертість... Фрад сказав:
— Ні, виходу з камери немає. Зв’язку з зовнішнім світом, ви ж самі розумієте, ніякого, крім телесистеми. До речі... — він підійшов ближче, і двоє хлопців, що вже поховали в кишені свої пістолети, теж наблизилися до Артема. — До речі, як ви провели сьогоднішню ніч?
— Задовільно.
— Що надумали?
Артем знизав плечима. Фрад кивнув хлопцям.
Втрачаючи свідомість, Артем відчув знайомий запах і встиг подумати: "Терлін..."
Коли опам’ятався, в голові не було ніяких думок і спогадів... Полежав трохи без руху, потім підвів голову. Він був у довгому еластичному мішку, ноги кудись звішувалися... Спробував підвестись на ліктях, ковзнув униз по похилій поверхні і впав на підлогу. Змійка-замок над головою розійшлася, Артем випростався з мішка. Озирнувся. Він був у камері.
Падаючи, скинув з підвіконня лялечку з їжею, і посуд глухо стукнув об підлогу.
Підвівся. В цей час засвітилася і зникла передня стіна. За нею стояв Фрад.
— Скажіть, будь ласка, — чемно мовив, — ви мене добре бачите й чуєте? Я цікавлюсь, як діє телесистема. Ви ж розумієте, до вас з того боку, зсередини, на екран ще не дивився ніхто.
Фрад стояв зовсім близько, за три кроки. І рівень підлоги був однаковий — що в камері, що в кімнаті за екраном. Підкоряючись почуттю, Артем рушив уперед і наткнувся на екран. Телесистема діяла бездоганно.
— Скажіть, а як це — бути антилюдиною? — запитав Фрад. І за хвилину: — Мовчите? Справді, ви можете собі дозволити деяку нечемність. Що ж, бажаю благополучного антиіснування.
Екран знову став стіною. Артем сів на стілець.
Він був знищений. Він був не більше, як цікавий препарат з антиречовини. Фрад мав рацію: це гірше за смерть. Мертва людина залишається там, її останки включаються у вічний кругообіг природи. Його позбавили навіть цього. Залишилось усвідомлювати своє безслідне знищення, свою наглу смерть і каратися нею, аж поки до цієї камери надходитимуть антиповітря та антиїжа.
Кінець.
Існування після власного кінця.
Якби мати силу зруйнувати стіни камери, щоб антиповітря ввірвалося у вакуум, торкнулося магнітів — і тоді вибух, звільнення...
Кінець.
Добре було б відчути злість і зненависть, навіть відчай. Але все це були надто людські, надто потойбічні почуття. Вони можливі — до кінця, але не тепер. У камері
був не Артем, а тільки негативна копія з нього. Комбінація живої матерії, що звалася Артемом Соболем, вибила з порожнечі власну копію і знищилася, розпалась на елементарні частинки. Їх підхопили атомні приймачі й відвели геть...
"Мене немає", — думав Артем. Він сидів у повному заціпенінні й дивився на свої руки. Потім відчув голод і поїв усе, що було в посуді. І знову сидів за столом.
Кілька разів засвічувався екран. Приходили незнайомі старики, дивилися на нього. Деякі раділи й плескали Фра-да по плечу. Той тримався запобігливо, щось пояснював жестикулюючи, і гострий кадик швидко сіпався під маленьким підборіддям. Артему було байдуже.
Одного разу прийшов старий у чорному урочистому костюмі, лисий, згорблений. У нього були великі собачі очі.
Він довго стояв біля екрана, потім Фрад приніс йому стілець. Кілька днів підряд приходив цей старий і годинами споглядав антилюдину.
Артем сидів за столом і дивився на свої руки. Відчуваючи голод, відчиняв черговий контейнер і їв. Потім жодного разу не міг згадати, що і як він їв у перші дні... Так само машинально відправляв використані контейнери і посуд у вихідний устрій.
Великі руки лежать на лискучій поверхні стола. Під блідою шкірою пролягли голубі вени. Зморшки шкіри над суглобами. На великому пальці — білий шрам. Це він колись обпік у лабораторії.
Підніс руку до обличчя, придивився до шраму уважніше. Точна копія! Не тільки шрам, але й думки і відчуття... Хіба? Які в нього думки, коли він взагалі ні про що не думає... Відчуття? Де вони?
Артем підвівся й почав ходити по камері — три кроки в один бік, три в другий. Він думав. "Хто я такий? Матерія... Але ж це зовсім не та матерія, що існувала там, на Землі. Та ні, я не просто матерія. Людський організм невпинно оновлюсться. В дорослій людині немає жодного атома від того немовляти, яким вона колись була. Але ж вона — таки вона.
Я — це моя свідомість, моя психіка, це весь комплекс якостей, що відзначають не вид взагалі, а індивіда. Я — це певна, єдина в своєму роді й цілком неповторна організація матерії. Не просто матерія, а певна її організація.
Але ж... вона збереглася повністю, навіть у стані антиречовини. То я — це все ж таки я? Я — живий?"
Артем спинився. Помітив, що екран світиться. За кілька кроків від нього сидів старий у чорному костюмі. Розумними очима бульдога дивився на антилюдину.
Артем зневажливо всміхнувся:
— Чуєш, ти! Я єсьм Я!..
Старий роздратовано скривився — навколо його безформного рота збіглися дрібні глибокі зморшки. Черепашача шия витягнулася, за нею потягнувся і весь тулуб — старий підійшов до стіни й вимкнув екран.
Отак краще...
Грюкнуло в приймальному вікні, й на підвіконня звалився розпухлий м’який контейнер. Артем уже впізнавав: це було антиповітря. Розгерметизував міх і з задоволенням дихнув на повні груди. Потім увімкнув вентилятор вихідного устрою...
Я живий. Мені тридцять три роки від роду. Це ж я, я а не хтось інший, бігав хлопчиськом вулицями Прогресу на Богодухівщині, і це на мене, а не на когось, гримала мама, коли я залізав надто високо на отой старезний дуб, що росте біля батьківської оселі. Який дуб! Він би нічим не поступився перед тропічними велетнями, що ростуть у сельві, та куди — він міцніший і густіший за будь-яке тутешнє дерево! Цілий ліс у повітрі, а не дуб. Там можна було гратися цілісінький день, щохвилини робити відкриття або просто сидіти на гілляці, дивитися на небо, що проглядає крізь листя, і линути хтозна-куди за хмарками...
Батько й тепер працює головним оператором тваринництва в Прогресі. Не схотіли старі перебиратися до Артема.
— Як же це?.. — розгублено казала мати. — Та ні, Артемку, ні, ми вже якось тут... Небо, ліс...
Він сміявся:
— Хіба в Харкові немає неба й лісу? Чи повітря не таке?
— Таке то воно таке...