— Стримай характер, прошу тебе від усіх нас. Сам відаєш і без мене — не люблять дубового кия венеди. А попереду ж віче. Хочемо кричати тебе на володаря. Чи ж погодиться старшина?
Іломер круто осадив коня.
— Мислиш, владарства бажаю? Царювання. Золотого начільника та пишних шат? Я хочу зробити струга і попливти Рай-рікою, де чекає мене моя Лада, — чорні очі пекли чорною тугою. — Венеди — вільний нарід... — передражнив сердито. — Спати вільний. Бомки бити? На всю Венедію одна ливарня. За зброю платимо втридорога грекам. Вали ціле літо збиралися підсипати. Зібралися? Розповідав нам Гість про величні міста і храми, кам'яні фортеці. А ми що, не можемо? Пиками не вийшли? Руки слабенькі? Голови порожні? Іди з очей, Лебедю. Не трави душу, не влада мені в голові. Ой брате, не влада.
Ворота були відчинені навстіж. До загону з лементом бігли жінки, дибуляли старці, з радісним вереском мчали діти. Іломер почужілими очима дивився на людську крутіж перед валами.
— Та тут, — замислено проговорив кудись вбік, — оте військо, що залягло у Ведмежому, виставило би засідку і перебило би нас до ноги, як куріпок. Хто дозволив відчиняти ворота? Хто випустив людей за вали? — Лебідь винувато закрутився у сідлі. — Тож-бо й воно...
Вирвався з гурту і не відповідаючи на слова привіту і ушанування, на розложисте "Юра!", поскакав на своєму вороному до відчинених воріт посаду. Сам. Один. Стрімка, доладна постава злютована з чорним, гривастим скакуном, жодної подряпини після жорстокої січі. Всі рани в серці.
Глава 5 ТРИЗНА
Перед погребальною учтою вчинили требу. Сього уже не могли заборонити ані Велика Мати, ані всі духи земні та небесні. Таке було законання предків. Один за одним підводили до Нав'їного жертовника полоненців і кам'яним біяком проламували голови. Чужинці жерґотіли щось незнайомою ріжучою мовою, перелякано крутили білками очищ. До них ні у кого не було жалощів. Кров щедрою рікою лилася до жертовника Наві і Чорнобога. Венеди мовчазливо спостерігали за кривавим дійством, мовчки відтягали тіла до розритої ями, скидали їх туди без вогню, закляття, прощення. Закидали землею. Поночі. При світлі смолоскипів, аби не осквернити очей Ясновида ворожою кров'ю.
А на світанку спалахнули погребальні вогнища. Душі венедів по першому сонячному променю летіли у Вирай — сонячну країну, де немає горя, смерти, де всі люди браття і де живуть всі проминулі покоління венедів.
Лунали молитви, пісні, голосні прощальні крики проводжали душі володаря Овсія, воєводу Сокола, чотника Білку за небокрай земного життя. Померхла Ярина тулила до себе двійко зарюмсаних синків, намагалася стулити уста у подобу усмішки, але стріла, яка убила її мужа, влучила і її в саме серце. Жінка тихо, болісно стогнала, й од тих звуків усім ставало моторошно та неспокійно. Старійшини племені ніяк не могли спрямувати погребальну учту звичаєвим руслом. Ритуальні дійства вражали урочистістю та пишнотою, все йшло віками заведеним порядком, та щось в самій середині венедійського натовпу зламалася, надто багато живої крови витекло з неї, і знекровлене плем'я ніяк не могло погамувати в собі відчуття страшного, непоправного лиха. Так, — думали венеди, — родаки зачерпнули повним серцем манливого спокою та побільшили клопоти живих. Бо повільно росте народ, коли так знагла уривається сув'язь батьків і дітей. Тяжко переборює він власну малість, приниженість, дитячі страхи невідомого.
Замислені, зосереджені поверталися венеди до Священного дуба, де мали відбутися вибори нового володаря. Апостол з ними не пішов. Опустившись на коліна перед недбало впорядкованою могилою вандалів, молився за упокій їхніх душ. Ще учора вони були песиголовцями, татями, розбійниками, вбійниками, які прийшли з мечем, громом, вогнем, охоплені гріховним колом ненависти, але ось лежать вони — міцні, дужі чоловіки — у теплому, лагідному ложі землі Венедії, і тепер лише безмежний жаль відчував Апостол Андрій до сих заблуканих, впокорених смертю людей, які, народившись у темряві, прожили в темряві і пішли у вічний морок.
Та, може... Може, вічна круговерть народжень, смертей все ж витягне їхні душі із вічної непритомности духу і молитви їхніх помудрілих нащадків порятують їх для світла, добра, а отже для нового життя.
Апостол молився. Побіч нього кулилися сиротливі постаті Марії, Птахи, знерухомілої Ярини. Янек, зіщулившись сірим горобчиком за могильним пагорбом, шукав Слово для свого нового Бога, та, розгублений, знічений, ніяк не знаходив його. Се — чужинці, вороги! Він здивовано подивлявся обличчя свого дивного Учителя, воно світилося спокоєм, добротою, мудрістю, якимось несказанним стражданням. Апостол нічого не пояснював, вірив — його маленька паства все збагне без слів. Якщо не тепер, то колись, потім. Якщо не вони, то їхні діти... Він давав їм ключа, котрим одчиняють двері найвищих земних премудростей і найбільших таємниць...
Апостол молився за ворогів Венедії.
— Людоньки! — прорізав тишу лемент старої жінки. — Людоньки! Гляньте! Дивіться!!! Чужинець колінкує перед могильником наших ворогів. Він молиться за них. Він сам єси наш ворог, бо накликає на нас мсту чужих богів!..
Апостол, посмутнівши, спостерігав за венедами. Люди були ті ж. Знайомі обличчя, постави. Перевернувся піщаний годинник. Те що було дном — темним, хитливим — стало верхом. Перевернувся час. Полетіло перше каміння.
...Полетіло перше каміння, і Андрій вперше зрозумів, що за все потрібно платити. За миті просвітленої радости спілкування з Учителем, тим, Хто називав себе Сином Людським, хто був сином землі, рожденним земною жінкою з Назарета, але від якого струмувало небесне світло. Андрій метався вулицями Єрусалима, сіпаючи за огорожі, позираючи у вікна будинків. Куди ж Його повели? Неподалік на високих терасах світився біло-золотий Храм. Таємничий і грізний земний осідок Предвічного. Там метушилися люди, у жіночому притворі гомоніли жінки, курився жертовний димок. Було відчинено навстіж усі дванадцять брам, в які впливали нескінченні потоки прочан. Андрій знав, що нині, напередодні свят, у пишному залі кам'яних плит засідає Верховна Рада — сенедріон. Одягнуті в розкішні шати, первосвященики вершать суд на життям і смертю злочинців. Шум і гамір вказував на те, що там щось діялося. Але ж Він не міг бути там... Туди тягнуть лише грішників, нечестивців. Усе ж ноги самі вели до цього судного місця. Перехожі сахалися знавіснілого, майже безумного сивого чоловіка з старечими очима і молодою шкірою, молодою статурою. Тоді його плоть ще змагалася з тим страшним тягарем, котрий зсунувся на неї. Андрій біг до Храму і умовляв себе, що він надаремно прямує туди: його Учитель давно уже на волі й нічого не трапилося на Оливковій горі. Лихий сон ось зараз минеться, розвіється. Зараз за цим закрутом, за цим деревом, за цим колодязем йому назустріч ступить Він — равві, усміхнеться до нього самовито і мудро, покладе йому долоню на голову, і він притихне, як мала дитина, яка нарешті опісля безмежно довгих блукань повернулася додому, до вогню, до затишку.
Але полетіло перше каміння і гігантське павутиння обплутало своїми цупкими волокнами єрусалимську невелику торгову площу, померх небозвід, рудою іржею покрилися стіни будинків, гидка каламуть заступила простір. Це був присмерк часу, далі мала бути вічна темінь, вічний морок. І мовби у півсні бачив Андрій юрбу лихих, оскаженілих людей, які стискали у своїх руках каміння.
— Се також один з лиходіїв, які ходили за тим богохульником. Диявольське поріддя! Грішник!!! За нашим Законом — смерть йому!
Крики наростали, але юрба поки що лише насторожено спостерігала за ним, не починаючи ніяких дій. Вона була ще в тому стані, коли щось чи хтось могли перемкнути її увагу на інше. Та уже десь у самому осерді цього утворення повільно почав розкручуватися людський коловорот, аби захопити і задавити його смертельною петлею. Драглиста людська гуща повільно злютовувалася єдиним духом ненависти, нетерпимости, по ній уже розходилися судомні брижі криків, піднятих кулаків, насуплених брів. І він якось одразу забув, що це не його ненавидять, не його гонять, не йому погрожують. Це не його убивають... Його руки зринули вперед, благаючи милосердя, але з ревінням високо скинулися хвилі і його затопили напливи людської злоби, а плоть збунтувалася проти незворотного, що насувалося на неї.
У нього летіло каміння, й тіло спалахувало густими згустками болю, розпачу. Не було кого благати, куди тікати. Він не бачив людей, велетенська багатоголова потвора сунула на нього, шкірячи гнилі зуби, обвіваючи смердючим диханням. Він тонув у кривавих водах, ще мить, ще камінь... Заволав, закриваючи голову скривавленими долонями, ще встигши подумати: ось воно наздогнало його знову, і що супроти цього безпорадна маленька істота, її душа, її слово? Істина, ще недавно така близька, знову недосяжна, за сімома морями, за сімома замками. І воля знову неможлива.
Тиша...
Відвів руки: люди розтікалися, на ходу припасовуючи на голові пов'язки, поправляючи перев'язи на халатах. Що зупинило цей смертельний скип люті?
Дорогою йшов тендітний чоловік, тягнучи на зігнутій спині велетенського, грубо збитого дерев'яного хреста.
Римські легіонери, покрикуючи, розмахуючи мечами, пробивали в густому натовпі вузький прозір, але не могли захистити від пльовків, улюлюкання, гострих патериць. Та навіть вселюдське навіженство не могло стерти з Його лиця виразу безмежного спокою, доброти і жалости. Не до себе... Сумирно роззирався довкруж. Прощався і прощав. Плакав кривавими сльозами й ними благословляв своїх мучителів.
Господи всього сущого! Чому ти не взяв для себе могутній людський торс, залізні мускули, крем'яні суглоби, щоб якщо й не розметати цих вертлявих земних черв'яків, то хоча б мати силу для цієї і майбутньої муки.
Щоб мати силу бодай тягнути цього ганебного важкого хреста...
Андрій, витираючи липку, теплу кров з очей, кинувся навперейми людському потокові, вгрузаючи в нього, пробиваючись до дороги.
— Равві!!! Равві!!! Я тут, я з тобою, равві!
Його недавні мучителі оглядалися на нього і, упізнавши, відкидали на обочу з реготом, злорадними криками.
— Куди Його повели? — плакав Андрій, струшуючись усім зболілим тілом.
Куди Ти йдеш, Господи? Заради кого?
Він чвалав за людською рікою, дорога вивищувалася, сонце знову клало чорну пекучу десницю на голови, плечі, просто під ноги, в куряву, а йому усе здавалося, що смеркає, що час з незворотною швидкістю витікає, висипається крізь пробите днище цього світу.