Проте, допитавши полонених і довідавшись, що на Босфорі скупчені грізні сили, Сагайдачний відмовився від свого плану і знов повернувся до гирла Ріону.
Тут чекали його вірменські, перські та грузинські купці, і знов пустинний берег перетворився на кипучий строкатий ярмарок. Але недовго тривав цей торг: на третю ніч козацькі чайки несподівано підняли якорі, і на ранок тільки попіл від вогнищ, кавунові лушпайки та різний мотлох нагадували грузинам про недовгих гостей.
Сагайдачний рушив на Січ Азовським морем. Рікою Молочною піднявся він до місця, де вона наближається до притоки Дніпра — Кінських Вод. Тут козаки вивантажили байдаки і потягли їх волоком у Кінські Води.
Важка була це робота.
— Ану, разом!.. Ану-ну! — хрипіли нетяги, налягаючи на тягла.
— Ану-ну, соколята! Наддайте ще! Ось так! Ще трошечки, — вигукував Бородавка і метушливо кидався від човна до човна. — А ви, хлопці, підкопайте узбіччя, щоб не так стрімко було.
— Та ти б нам, батьку, трошечки підсобив, — захекано відповідали нетяги, — бо з нас вже кишки лізуть від напруги.
Бородавка підставляє плече, але за мить знаходиться в нього негайна справа, і він знов мчить уперед або назад, де вивантажують байдаки. І далеко лунає степом його хриплий голос.
Попереду йшли розвідувачі і чатові, потім загін, що рубав бур'ян і чагарник і вирівнював дорогу. Але шлях був далекий — не менш як шість миль. Козаки надсаджувалися. Жили у них понабрякали, потилиці і обличчя ставали червоно-синіми, а піт рясно виступав на чолах, наче буйна роса. Бачачи, як їм важко, навіть звільнені бранки-козачки кинулися на допомогу, але козаки не дозволили.
— Це не баб'яча справа. Тягніть клунки та різний припас, а до човнів — зась. І знов налягали на тягла, хропли й викочували очманілі від напруги очі.
Строкатою смугою тяглося степом козацьке військо. Турки та звільнені бранці котили діжки хліба, соломахи, солонини, тягли лантухи, тюки й різне мореплавне приладдя. Тільки колишні галерники йшли вільно, бо і самі ледве трималися на ногах.
Танцюра метушився більше за всіх. Він не відходив від своїх байдаків і вимагав, щоб під них підкладали катки, бо кіль стирався об землю. Він готовий був бити нетяг, як худобу, коли байдак валився набік.
— Стійте, чорти! Хіба так можна?! — репетував він і оздоблював свою мову добірною лайкою. — Це вам не хура сіна!
— Ну, то й впряжись в нього сам, коли погано, — огризнувся нарешті Тимко. — Що нам, здохнути під твоєю чайкою?! Зламаємо — полагодиш.
— Що?! Ах ти ж, стерво, — накинувся на нього Танцюра. — Тобі, певно, однаково! А хто мені сплатить збиток?!
— Відома річ, хто, — буркнув Савка. — Так вже здавна ведеться: нетяга і в бій іде, і чайки волоком тягне, і рибу ловить, а ваш брат тільки зиск підраховує та бере собі кращий шматок.
Танцюра удав глухого і кинувся до другого човна, а нетяги знов налягли на тягла, кленучи і Танцюру, і човни, і самих себе, що взялися за таке важке діло.
Турецькі бранці задихалися під в'юками. На батьківщині вони, мабуть, несли б їх сяк-так, та вбивала свідомість, що з кожним кроком рідна земля все далі й далі, а спереду — образи, туга, важка, надмірна, нескінченна робота.
Медже ледве йшла. Під час переходу Азовським морем настали перші холоди. Вона застудилася в шторм, що кидав чайку, як пір'ячко. Сухий глибокий кашель рвав її опалені холодом груди, і вона марно запинала подерту шаль, а другою рукою ледве втримувала на плечі важкий лантух. Він відтягував їй плече, вислизав з рук, обдирав шкіру з долонь, і Медже з розпачем хапала його обома руками, відчуваючи, що ось-ось впаде він додолу — і тоді шаль на грудях розкривалася, і пронизливий вітер охоплював її застуджені груди. В горлі дерло, наче насипали туди піску. Медже спинилася, лантух упав на землю, а Терешко наскочив на неї ззаду і огрів її нагаєм, але враз присів на землю від важкого стусана.
Максим Бабій стояв над ним з піднесеною рукою.
— Ти що? Здурів? — витріщився на нього Терешко.
— Сам здурів, наволоч! Допомогти треба, а не битися. Ач який пан знайшовся! Не гірший від старого Повчанського.
Від несподіванки і здивування Терешко розреготався.
— Тю, дурню! Чули ви таке! За погану татарку заступається. Тільки бабів і бачить на білому світі, а в голові — самий кізяк.
Кров кинулася Максимові у голову, і він з несподіваною силою накинувся на Терешка:
— Відколи вона стала тобі поганою?! Адже ж у старого Повчанського ми не цуралися татар. А тепер дісталися ми Січі, та почали нам голови дурити різними цяцьками, звати нас "славним лицарством", так ми вже й кирпу гнемо. Та яке ми, на бога, лицарство, коли кожен чорт їздить на нашій спині?! Танцюри! Ничипоренки! Свиридовичі та Байбузи! "Хліб козацький молотимо", — перекривив він Терешка. — Та хіба в нас рук немає здобути собі чого їсти по-чесному?! Коли б справжня воля була та не позабирали б собі наші дуки козацький степ, сиділи б ми на ланах, хліб від сохи заробляли. "Погана!", "Татарка!" — знов перекривив Терешка Максим. — Та, мабуть, в цієї татарки втроє більше сумління, ніж у нас усіх разом. А він знущається!.. Радіє з дурних очей, що є над ким владу виказати.
Гаряче й щире слово долинула нетягам до серця, та й невимовно важкий день на волоку, коли старшина тільки наказувала, а нетяги тягли їх човни, знов розбуркав колишню неприязнь, притамовану в поході, і Максимові слова були якраз до речі.
— Вірно, Максимко! — ляснув його Тимко по плечу. — Оце по-нашому! І зовсім ти не дурень, а ми самі пошилися у дурні! Правда, хлопці?
— Правда, — ніяково відгукнулися парубки. — Скільки нас тут на волоку загине! А на чию користь?
А довгастий Куцан підхопив лантух Медже і кинув його на плечі Терешкові:
— Неси, братіку, хрест свій. Се аз накладаю на тя єпітимію, понеже согрішив єси, образивши вдовицю сію.
— Ану, хлопці! Ночувати нам тут, чи що? — налетів на них Бородавка. — Чого регочете? Чекаєте, щоб тaтapва наскочила? Вдома реготатимете.
Справа була серйозна. Розтягнуте на кілька миль військо дійсно могло потрапити у пастку ногайцям. Навіть дрібний загін міг розбити його по частках. Ось чому козаки не сперечалися і знов налягли на тягла.
— Ану, разик! Ану-ну! — захрипіли вони, упираючись п'ятами в землю.
Але хоч як надсаджувалися козаки, чотири дні пішло на переправу. То тут, то там падав козак, і далі доводилося нести його разом з пораненими на кобеняках або на ношах з лози, а були й такі, що померли, не витримавши нелюдського напруження сил. Нашвидку поховали їх на березі Кінських Вод і рушили човнами до Базавлуку.
Купи вугілля, обгорілі сволоки, закурена цегла та непоховані трупи без слів розповіли Сагайдачному, що сталося на Січі. А другого дня приїхали човнами недобитки-козаки, що два тижні ховалися в плавнях. Вони чудом уціліли від полону і нетерпляче очікували своїх.
— Ще три дні тому крутилася тут татарва, — розповідав кошовий Кобиленко-Бурдило. — Все шукали, де наша скарбниця, та нічого не знайшли.
— Скільки ж вас тут було? — гнівно розпитував Сагайдачний.
— Та сотні зо три, а мо, й менше. Адже ж осінь... Порозходилися усі на волость. Хіба втримаєш тепер козаків?!
— Падлюки! — люто гримнув Сагайдачний. — Що я наказував? Пам'ятаєш чи ні, собако?
Але не легко було збентежити старого Бурдила.
— Чути, батьку, чув, — почухався він. — Та хіба ж вони тебе послухають позаочно? Два роки тому ти сам наказував їм стояти під Житомиром, поки пани скликали комісію, і нixто тебе і тоді не послухав.
Так воно й було. Сагайдачний мимоволі проковтнув язика, а Бурдило спокійно вів далі:
— Пани і зараз ладяться проти нас з військом. Тільки й крику по соймиках [142], що про козацьке свавілля. Руйнують, мовляв, наші маєтки своєю стацією. А турки знов загрожують війною через твої походи у Чорне море. Ну, й магнати теж залляли султану сала за шкуру, бо поки палив ти Каффу з Трапезундом, вибрався знов Вишневецький з Корецьким у Волощину вигнати господаря Томжу і посадити замість нього Олександра Могилу. Ну, і нашого брата поналізало з ними до чорта... Набрали вони там стільки здобичі, що коні падали. Султан і розлютів. Ось і прийшов Іскандер-баша бити нам порожні казани... А до справжньої війни тепер — один крок.
Бурдило не брехав. В такі хвилини треба міцно тримати зброю в руках, щоб не загинути від несподіваного нападу. Сагайдачний нервово ходив з кутка в куток тісної комори, де колись ховали конячі ронди й сідла, а тепер жив гетьман з старшиною, бо всі інші будівлі згоріли.
— І ти не втлумачив їм, що треба діяти? — зупинився він перед Бурдилом. — Що я казав тобі перед походом? Бачиш, чуєш, що тут закручується? Та турки розчавлять нас, як черву, як гусінь!
Бурдило вийняв з рота люльку і засміявся.
— Не розчавлять. Ось коли б усі сиділи на Базавлуку — тоді б, мабуть, і розчавили б. А коли гусінь порозлізається лісами... Та ти, батьку, не гримай, а вислухай. Казав я, наказував, дозори ставив, щоб їх вертати. Та хіба вдержиш руками дніпрову воду?!
Сагайдачний мовчки смикнув плечима, а Бурдило вів далі спокійно й хитро:
— Але як пригріє весняне сонечко, знов стане перед тобою козацька сила, наче в полі пшениця. І кликати не доведеться. А тепер добре, що вони порозходилися: менш здобичі потрапило Іскандеру-баші, менше роботи буде й царгородським катам.
Кажучи це, Бурдило тихенько посміювався. В його вузьких очах, захованих у павутинні зморшок, бігали лукаві іскорки. Він весь час чухав свою ріденьку борідку, схожу на наліплений на підборіддя жмуток спрацьованої мачулки. Чимало бачив на світі Бурдило, і запал Сагайдачного розважав його, як буйний опір коня, якого вперше загнуздали людські руки. Він шанував Конашевича за розум, спритність і бойовий хист, але життя давно остудило Бурдила і перетворило його на спокійного спостерігача. Всьому знав ціну старий козак, і ніщо не лякало і не дивувало його.
— А що чути за коронного гетьмана? — урвав Сагайдачний його міркування.
— А крутиться, — підморгнув одним оком Бурдило. — З сімома сотнями не розкокошишся... Закликає магнатство назустріч тypeцькому війську. Хитрує старий. Листується з башами, а в самого душа не в п'яти, а в підбори під остроги тікає, як подумає, що воно буде, коли турки дійсно перейдуть кордон.
Спокійно-насмішкуватий тон старого заспокоїв Сагайдачного, і він весело розреготався.
— Ну, а голота? Замовкла? Не прагне йти бити панів?
— Де там!..