Ставши заможним, я достосовуюсь до цих настанов, задовольняюся малим. Бо благодать — у самообмеженні.
"Можеш зламати когось — ламай терпеливістю краще..."
"Звичаїв много, а все ж-терпеливість вінчає чесноту".
Непомітно, ніби поковзом обертав Гречин віще слово й до наших із ним злигоднів.
"Що там задумує Бог, того жеребом ти не вивідуй: як із тобою Йому повестись — без тебе Він знає... Видиш, що пересилять тебе, пережди терпеливо: над переможцем часто бере переможений гору... Духом кріпись, коли на суді ти скараний кривдно: втіха недовга в того, хто суддею здолав тебе кривдним..."
Наші судді порядкували на дворищі, ми чули їх уривчасте гулюкання. То шикувалася варта або підганялися арештанти на "провітрювання". Нас, злісних штрафників, на вигул не водили. Ми, крадькома відв’язавши ланці, міряли кроками свою комору. Гадалося, що я навіки забутий Богом і людьми. Та помилився. Одного гожого дня наші віконниці розчахнули нарозпір, наче припрошували до якогось видовища. Так воно й було. На осонні гурмилася челядь, офіцерство, жони з дітьми. Навпроти до сірої стіни ліпилися зотлілі арештантські свити, а в них тепліли ледве живі мощі.
"Зараз буце ціркус", — сказав мій навчитель.
О, як я ненавиджу це слово! Та направду людський гвалт протяла бойова сурма, а її гук підхопили флояри, вітаючи піший хід псарів із псами і кінного чолового у парадній виправі, в якому я впізнав пана Лойка. Він похитувався в сідлі звільна, лінькувато, як чоловік, що давно знає собі ціну, і це вже його обтяжує. Воїнство гойкнуло якийсь клич, а жінки заплескали в долоні. Коли пікер проминав вежу, я втяг ніздрями воздух, але звичного принадного паху не вчув. Пахло псами. Пан Лойко втратив свій запах. А може, то і був його правдешній запах, не перебитий жіночими пахливками.
За розказом пси вклонилися зібранню, поклавши голови на передні лапи. Жони верескнупи від подиву. Псів вивели за ворота. Пан Лойко попросив удвох паній хусточки і відніс їх до арештантів, запхав котримсь за пазухи. Випустили двох псів, підвели до паній, а тоді відпустили. Скаженими скоками скочили ті до стіни, безпомильно вгадуючи нещасників із прихованими платниками. Зубами й лабами рвали їм груди, видерли хустки й понесли в скривавлених писках панові Лойку. Той підняв шматини над головою й перепросив паній за вимушену шкоду. Як сатисфакцію, двоє інших песиків понесли їм у зубах білі рожі й поклали до ніг. При цьому животини зичливо скривили морди, сміялися. Товпище вирувало від захвату.
Привели "свіжих" в’язнів. Приставили до мура високі лазива-драбини. Засвистіли нагаї, людей штовхали до драбин. Ті полізли і, коли дісталися середини, псарі відстебнули ремені. Пси з розгону рвонули за ними, лаби точно вгадували поперечини, зуби стискалися на людських литках, поверх дірявих чунів. Втікачі скрикували й зривалися на землю в одних живих грудомахах із псами. І вже не піднімалися, щулилися під навісними іклами, плющилися в пилюку.
Були й інші забавки. Нещасникам давали в руки палиці й ножі і примушували захищатися. Ті піднімали зброю, махали нею, і це було їх помилкою. Навчені собаки одним точним стрибом досягали їх і повисали на руках, прокусуючи їх до кісток. Рукави темніли кров’ю, а пси ще більше казилися з цього, рвали одежу на дрантя, оголюючи страм.
"Люди не міняються в своїй дикості, — згіркло мовив Гречин, сіріючи лицем. — Кельти воювали з морем, заходили в воду і рубали мечами хвилі. А ці воюють з напівмерцями, з тліном".
"Добре, що ми не серед тих нещасних", — сказав я.
"Мене б вони не посміли так принизити. А ти, хлопче, теж не учасник, ти — глядач. Глянь, як зазирає сюди верховний псар. Маю здогад, що він похваляється цією виставою перед тобою".
Я справді перехопив протяжний воронячий взір пана Лойка, в його студенистих очах тепер горіли вогники піднесення. Самотився збоку, ніби не причетний, втаємничений, у величавій позі зверхника, що стоїть понад усіма і всім порядкує непоміченим. І людьми, і тваринами, і обставинами. "Ну, що скажеш на це, вошивий собачий пестунчику?"-запитували його очі. Мої очі суворо мовчали.
Посеред майдану забили стовпець із обручем, обмотаним клоччям, що тхнуло нафтою. Вивели Паленого, кудлатого, грізного, з розумними сумними очима. Я вже став забувати його. Подали йому в зуби факлю. Підвели до комендантової лавиці. Його жона простягла до пса запалену скіпку, клоччя спалахнуло. Я розгадав задумку. Палений мав підпалити обруч, а затим скакати у вогняне кільце з вивертами, гасячи в шалених танцях затлілу шерсть... Ось він тюпає до обруча, дим смолоскипа змушує пса скалити зуби й приплющувати очі. Вонюче полум’я шипить збоку, Паленому треба вивернути голову, аби вогонь лизнув обруч, просякнутий нафтою. Двір одностайним зітханням стрічає його потугу.
"Оймег, кутьошко! — завис пронизливий крик над головами. Мій крик. — Стій, песику!" — Я вже забув, на якій мові ліпше розуміє розкази Палений. Та хіба вони, пси, вслухаються в слова, вони чують наш нутряний голос, наш поклик, наш голосовий замір. І він почув, завмер, обкурюючи себе чадним вогнем. Через кіптяву диму знайшов очима мене, присів упокорено й нашорошив чутливі вуха.
"Віссо, кутьошко! Віссо! — дав я тверду команду. — Назад, песику! Назад!"
Сіючи тріскучі іскри, факля метнулася в поважні ряди і вперлася в єдвабну спідницю комендантші. У верещання й грубі прокльони вплівся запах паленого дорогого сукна. Добре, що наша криниця була поряд, на підпалену панію бухнули цебро води і потягли її, зомлілу, в покої.
В дворі все змішалося: і пси, і люди. Та я видів лише двох — Паленого й пана Лойка, що осатаніло сік його залізним шомполом. Двоє псарів ледве здержували пса на ремінних мотузах, а капітан бив, бив, бив, доки не вхляли обидві руки.
А за якусь годину прийшла моя черга. Мене виволокли на верхотуру і прив’язали до лавиці. В пречистій ясності поліття вигрівалося в долині Мукачево. Поки вони ладилися, я жадібно роздивлявся довкола. "Як файно й незвично на волі!" — встиг подумати. Офіцер щось рявкнув, і четверо гонведів підбігли з різками, по двоє обабоки. Ще одна
команда — і палиці обпекли моє тіло. Я пробував рахувати, чому б не повправлятися в численні — така нагода! Один по ліву руку був лінивішим за інших, бив слабше і з запізненням. Я дорахував до сорок, кріпився, щоб міг потім сказати точне число Гречинові, але втратив лік. Коли біль переходить межу терпіння, мозок вимикається. А може, це Ангел-хранитель у такий спосіб оберігає нас від понадмірної муки...
Десь там, на перевалі цього світу, був такий же камінний льох, лише довший і стіни сліпучо світилися; зобіч понуро брели тіні, а з глибини долинав тягучий стогін. Я ступив було крок, та чиїсь невидимі руки, як нерозумну дитину, лагідно потягли мене назад. І я прочумався в рідній пивниці долічерева, бо поверхи все горіло, і я лизав камінь, хапався долонями за спасенну студінь. Я жив. Старець мастив мені плечі, шию і ноги. Для цього топив щурячу солонину і змішував її з попелом, плісенню й павутиною. Гарячка спалила мені губи і язик, і я довго не міг говорити. А коли вернулася бесіда, я видушив із себе: "Нічого не пам’ятаю".
"От і чудово, — сказав мій благодійник. — Людині не належить минуле, а майбутнього може не бути. З нами лише сьогочасне. Про нього й турбуймося. — Він розповів мені про те, що нашептали йому стіни: — Капітана Лойка відправили з Паланку в якусь діру на Словаках. Генерал дуже сердився: "Пси мають не циркусувати, а служити. Офіцери теж. І ви в мене послужите!" Жахливий чоловік, і не лише для псів. Це він прикував тебе до мене? Чи хоч здогадуєшся ти, що це означає? То гірша кара за будь-яку смерть. Людина
— дитина вільного простору, який їй потрібен не менше, ніж воздух і вода. Нещасні, котрим доводиться день і ніч бути в тісній близькості, скоро проймаються ненавистю одне до одного. Вона їх отруює і нищить ізсередини настільки, що вони можуть одне одного загризти, як звірі. Так чинили в темні віки свавільні батьки із залюбленими дітьми, яких не можна було роз’єднати. І в короткий час легко домагалися свого. А в’язні, котрих приковували разом, просто знищували один одного. Ось що приготував той псар для тебе. Він не гідний псів. Бо сам — нікчемна свиня. Коли льоху торкнути, вона починає верещати. Знає, що ні хутра, ні молока з неї не взяти, людей цікавить лишень її м’ясо. От і ховає за товстим жиром своє боягузливе нутро. Майже всі тирани, великі й малі, такої вдачі".
"Мені його шкода", — прохрипів я.
"Он як. Тоді я вітаю тебе дзвоном щита! — погрюкав ложкою об миску — Ти переміг свого напасника остаточно. Але забудьмо про нього. Нас чекають речі цікавіші, — підніс угору пучку з вугликом, що гостро чорнів на тлі незвично білої стіни. — Я переломив свою гордість і вперше подав прохання кастеляну — дати відро вапна для білення стін. Отже, ми продовжимо з тобою науки з чистого аркуша".
Я готовий був, як ніколи, спожити нові порції наук. І попливло своїм тісним руслом наше звичне арештантське життя. Та я був уже іншим. Якась нова затятість до дії вселилася в мені, нова жадоба життя. Гречин пояснював, що це із запеклою кров ’ю, з сукровицею і з гірким потом вийшла з мене недобра сіль.
"Понівечена половина твого тіла вбралася в нову шкіру. Так і змія обновлюється, коли міняє свою".
Слово "змія" примусило мене здригнутися. Наче блимнув знак, що це мати посилає безталанному синові бодай таку обнову. Чи знав я тоді, що Природа, видима й невидима, з усіх сил іде нам на поміч, коли ми на останнім щаблі покори віддаємо себе в її руки?!
Того дня в наш чертог крізь віконну заставку пробився дикий плющ. Що шукав вічнозелений приятель обширу й висоти в нашій затхлій норі?
"Це добрий провісник", — притишено мовив Гречин.
І слова його справдилися другого ж дня. На той час я вже вмів "слухати стіни". Тиша в підземеллі зовсім не мертва. Коли довго в ньому живеш, то, як кріт, учуваєш найменший зуск комашини, порух червака в старому дереві, відлунок людських зітхань чи волань, що передається здалеку шпаринами й дрібними тріщинами. Ця сумна музика темниці звучить безнастанно, і ти просіюєш її чутливими вухами й вибираєш те, що тобі треба. Того дня я почув приглушену бесіду за стіною.