Але син мій стояв коло костелу. І з ним були Михайло та Павлусь. Син з Михайлом взяли мене попід руки, бо я враз знесилів, аж в очах зароїлись чорні мухи.
— Але ж ви, тату, бліді як мрець! — втішив мене син. — Зараз прийдемо і ляжете собі.
Я не мав сили навіть говорити, а не те, що йти. У голові щось гупало, чи то, може, дзвонили, бо наша служба довша, ніж латинська.
— Хотів би я знати, — бубонів син, — скільки така шуба вартує. Певно, пару тисяч злотих. Ану, хлопче, підбери поли, бо за гілля зачіпається. Тату, потерпіть, вже все скінчилося, тату!
Мені було соромно, що двоє молодиків тягнуть мене, як мішок з попелом, а я сяк-так перебираю ногами. Аж коли завели мене до покою, зняли шубу й шапку, розмотали пояс і дали напитися води, я почав приходити до тями.
— Добре було б розтерти скроні горілкою чи навіть кров пустити, — мовив Михайло, вкладаючи мене в ліжко. — Певно, в костелі було душно, де ж там, скільки людей набилося!
— Не треба, мені вже ліпше. Візьміть шубу, шапку і пояс, віднесіть до покоїв маршалка, хай слуги положать у скриню, бо се мені не належить. А перстень я сам віддам.
Я знов наче кудись провалився, а коли прокинувся, то за вікном було вже зовсім темно. Павлусь хлипав коло мене.
— Ти чого? — спитав я.
— Я думав, що ви вмрете, коли впали у костелі.
— Ти що, там був?
— А я ще перед тим, як ви зайшли до костелу, сховався там, аби все бачити.
— То я прикидався, Павлусю, не насправжки. Такий звичай.
А про себе подумав, що так близько до смерті, як нині, не був ніколи.
— Принеси мені, синку, каші якоїсь та узвару.
— Може, риби, вашмосць?
— Можна й риби. І для себе візьми, пообідаємо разом. Хай мій син і Михайло йдуть поминати, а ми собі удвох посидимо, бо скоро вже не будемо бачитись.
Тут повернулись Михайло з Володимирком, розтерли мене горілкою, і я їх відіслав, хоч вони й пручались. Вже коли я лишився сам, то спало мені на думку, що і з сином я теж, мабуть, вже не побачусь, але чогось не дуже се мені болить. І ось чому. Бо син мій, як і дружина моя небіжка, завше будуть зі мною, не забуду їх ніколи. Де б не був я, згадаю — і оживуть вони перед моїми очима. А бесідувати нам нема про що — наговорились вже. Знаю, що вони мені сказали б і що я скажу їм. Знову неправду, бо правда не щадить, правда немилосердна, світ перевертає, руйнує. І краю свого, де родився і виріс, теж, певно, не побачу. Ні тієї землі, що мав, а тепер більш не маю. Бо не мати вона нам, а мачуха. Тіло сушить, силу забирає. А ще треба кров свою за неї проливати. Не належить вона нам. Та й нема у Божих заповідях нічого про землю. (АК: Пан Северин жив у часи великих битв за землю. Шляхта була найбільшим землевласником і витрачала дуже багато енергії на збереження володінь, а не їх утримання в квітучому стані. Знали, що завтра хтось може забрати землю, спалити ниви, тому намагалися якнайшвидше отримати прибуток. І годі було все це змінити. А такі небагаті шляхтичі, як пан Северин, втративши все, вдавались у подібні смутні розмисли й шукали опори в інших цінностях, хто в яких.)
XXX
Через три дні син мій від’їжджав. Цілував мені руки, плакав. Не був він злою дитиною, зовсім ні. А проте якби лишився зі мною, був би доброю дитиною. Поїхали б ми до Кракова, знайшли йому чи мені службу добру, забрав би потім жінку до себе, все ж таки ліпше, ніж бути під рукою тестя. Прикро мені було дивитись на його марний вид. Тесть здоровий, як бугай, а Володимирко вдався у матір: та всім годила, за всіх дбала. Слуг тоді всіх порятувала, відпустила, а сама до останнього… Недалеко втекла.
Не захотів він, що ж тут вдієш, силою не заберу. Правда, гроші взяв, я так і не сказав, що то не ті гроші. Лишив я собі дещицю — 100 злотих. Віддав йому чоботи, ті, що на мені були на похороні, собі лишив гірші.
З Михайлом було просто. Обдарував я його, а він знав, як йому по житті йти, не пропаде. А Павлуся хотів узяти з собою, але маршалок добромильський, почувши, що той вміє читати й писати, перехопив. Дав хлопця до канцелярії. Теж незле.
Мене забрав до себе маршалок боневицький, відвіз у маєток коло Любліна, щоб я там порядкував, поки він не залагодить всі справи у Боневичах. Обіцяв, як усе скінчиться, повезти мене до Кракова, там у нього небіж вчиться в університеті.
Пані Гербуртова з дітьми хутко поїхала до Мостиськ, разом з паном Максиміліаном Пшерембським, бо не чулася в Добромилі безпечно. (АК: Пшерембський захищав інтереси Єлизавети Гербурт, як лев, хоч не був її родичем. Через рік він одружився з нею, а ще через рік вона померла. Похована в Добромильському монастирі.) Я лишив собі ту хустину, що підібрав тоді за нею. Досі не знаю, зронила вона її зумисне чи ненавмисне.
…Рано-вранці ми мали від’їжджати. Скринька була спакована, з усіма я попрощався, хто вартував того, звісно. Лишилося попрощатись з ясновельможним. Мусив мене врешті відпустити, як-не-як я прожив ще чотири місяці за нього, носив його одежу, навіть перстень. Їв за нього і пив, молився… Ніхто не повірить, але так воно й було. Коли ти стаєш тінню, то часом можеш собі більше дозволити, ніж її господар.
Хтозна, може, я колись розповім про се панові Томашу, коли ми обгородимо свій маленький світ стіною, щоб дожити спокійно віку, а його вже небагато лишилося.
…Гербурт покликав мене через заслони, що тихо коливались від вітру, відгороджуючи сей світ від того. Я відгортав тугі білі полотна, і вони рвалися з тріском, падали на мене, і я мусив звільнюватись від них, як дитя, що намагається позбутись пелюшок.
І що ж — він був не сам. Мав товариство і сидів за круглим столом, п’ючи вино з золотої чаші. Виглядав помолоділим і веселим. Гербурт махнув мені рукою, щоб я підійшов ближче. Однак не для того, щоб я приєднався до застілля. Я й не сподівався на таке. Не про мою честь. Та й вбрані були застільники у білі одежі, які б я зроду не нап’яв, хітони називаються. Жодного з бесідників я не знав, а однак мені здавалось, що десь я їх стрічав. Гербурт щось сказав їм, і вони почали усміхатися й пити до мене. Звідкись у моїй руці опинилась чаша, срібна, і з водою. Але й то була для мене честь.
Як тільки я випив зі своєї чаші, всередині моєї голови відгорнулась ще одна запона, і я почув докірливий голос, що йшов просто з мого серця: "Якби ти прожив своє життя по-іншому, Северине Никловський, то знав би їх усіх".
— Помовч! — підморгнув мені Ян Щасний. — Сей чоловік, може, й не потрафить витлумачити "Бенкет" Платона, але колись опиниться в незгіршому товаристві. Не смію пана затримувати більше. Дороги в наші часи тяжкі й довгі. Прощавай, брате!
Пугар в моїх руках перетворився на ластівку, і вона шугнула блискавицею угору. Погляд мій вперся у сіру стелю, на якій коливалася тінь від свічки. За вікном стояла глуха темрява весняної ночі. І невідомо, чи в ній був Добромиль, чи якесь інше місто. Настане ранок — дізнаюсь.
Прощавай і ти, брате!
Львів, 2012–2013 pp