Всі внизу дуже здивовані, а інженер Бартків пропонує мені за великі гроші виступати в цирку.
З радости, що я можу літати, чуюсь якось дуже легко, піднесено й упевнено. Що ж значить цей сон? Не розумію точно, але почуваю, що це Щось добре, сприятливе.
Одержав "Нову Україну", число від 27/УІІ — 43 р., в якому почали друкувати мою новелу про Хвильового — "Його таємниця". Радий я, що на Лівобережжі бодай трошки поки що, але правдивих слів почує народ про Миколу. Все ж таки тираж "Н.У." — 50000. Лист від Р. Єндика, співчуття, що Лесик захворів ( малий другий тиждень сильно кашляє), і повідомлення, що він на такий випадок надсилає 500 злотих. Увага й сердечність хвали гідні, але мене вони ставлять в ніяковість. Поверну ці гроші при першій же зустрічі.
1-го був у Львові. Пилюка, задуха, шум, втома Одержав черговий гонорар за "Вертеп", коректи ще не зробив, хоч і сподівався. У в-ві застав листа від редактора "Дозвілля" С. Довгаля — запрошення співробітничати й повідомлення, що висилають 50 рм. за "Останню ніч". В колах громадських страшенна розгубленість і депресія. Вечеря в літ. клубі, де присусідився Г. Стеценко, так неприємний, підозрілий. Характерно для галицької вдачі: П. Кар-манський, перебуваючи в червні у Моршині, висловлювався якось у розмові дуже негативно про цього Стеценка, навіть застерігав мене. Тепер Стеценко розповідає мені, що Карманський жалівся на мене, ніби я не хотів з ним в Моршині товаришувати (я справді уникав його), гримав на нього грубо за Багрянівську (і це правда), волочився увесь час із жінками (це теж до певної міри правда). От і галицька принциповість, щирість, чесність. А Карманський до того ж людина літня, просто старик. Так, стара курва! Ще таке: у Львові скрізь розмови, що я гуляю з дівчатами та жінками, навіть серйозно мене перепитували, чи правда, що я дружусь. Чудаки, дрібненькі люди. Вони звикли задовольнятися малим і не уявляють собі, що то є розмах. Вони й не здібні на справжній розмах. От бачу тутешніх дрібнокаліберних чоловіків, якихось стиснутих, сухуватих, плитких, стереотипних із готовенькими нормами для всієї поведінки, і розумію тутешнє жіноцтво, яке так пожадливо тягнеться до нашої мужньої, широкої, але й суворої, ніжної, але й твердої, винахідливої, сміливої, беручкої, натискливої Наддніпрянщини. Коли б нарешті стався вільний "обмін речовин" між нашим Сходом і Заходом! Скільки це дало б позитивних наслідків!
11/VII — 43 р.
Вчора приїздила Маріяна Миколаївна Лисенко, привезла музику "Енеїди". Зранку продемонструвала — цікаво. Через всю річ іскристим променем звучить національний мотив. Вся річ весела, в сонці, дарма, що місцями є драматичні моменти. Гірше з текстом, сюжет міг би бути і мусів би бути значно пружніший. Оце й є "заковика", з якою мені треба якось упоратись.
Тут тепер відпочиває генерал-хорунжий україн. чорноморського флоту Савченко-Більський, людина культурна, скромна, симпатична. Багато розповідав про події 1918—20 рр. на Чорному морі.
На сході, між Орлом і Білгородом, німці випередили боль-шевиків, які готувались до великого наступу. Йдуть величезні бої з перевагою на нім. боці. Але, здається, це примусовий для німців наступ — большевики хоч-не-хоч втягли їх в акцію.
Кажуть, що під час торішніх боїв у Севастополі чималу роль відіграла в знищенні большевиків у Херсонесі укр. націон. дивізія, що була сформована в Маріуполі. Після того, занепокоївшись через таку боєздатність дивізії, німці її розкидали окремими батальйонами по всьому фронту, а успіх боїв тих приписали румунам, нігде ні разу про дивізію на згадавши. Sic!
17/VII — 43 р.
Субота. Тривожний день. Почалось учора надвечір. Наші "ма-ратонівці" почали збиратися купками, підозріло, напружено шеп-татися. Виявляється: німці одержали наказ негайно спакувати свої дитячі будинки (тут їхніх дітей щось коло 800) і бути готовими до від’їзду. Так само й пакуються дорослі німці. Вдень напрямком на Болехів пройшла військова німецька частина з гарматами (татари якісь чи калмики). До Моршина приїхав нім. військовий загін, виконує посилену патрульну службу. В Моршині на вулиці (центральній) біля пошти бачив розгублених цивільних німців і поляків. В чому ж річ? Сила-силенна чуток, і ні чорта певного: у Болехо-ві минулої ночі заскочили невідомі і забрали 2-х лікарів-жидів, які ще там не були знищені. В Славську (за Гребеневим) цими днями вночі невідомі напали на табір заарештованих укр. хлопців, де їх було понад 150 чол., і, вбивши нім. сторожу та сторожів-поляків, повели звільнених хлопців із собою до лісу. У Корчині, де мав бути Лесик у таборі, об’явились партизани (які саме — невідомо), і тепер батьки спішно дітей звідти забирають. В районі Збаражу, Скалата і Тернополя, як кажуть, скинуто большевиками великий десант, який посувається на захід у гори. Одночасно, як кажуть, Тарас Бульба, уникаючи розірому на Волині, пересувається на Гуцульщину. В усякому разі щось діється серйозне: одна пані з "Маратону" сьогодні вранці поїхала до Станіславова, і від Калуша цей потяг вернув назад, бо далі міст спалений, руху нема. Потяги на Стрий — Львів ідуть з великими запізненнями. Потяги від Калуша йдуть з двома навантаженими платформами попереду паровоза, а паровоз — заднім ходом.
Цілий день було сонячно, душно. По обіді ходив з Галею до топогр. вежі на узлісся — лежали годин зо дві на траві, обпалювались, цікаво, багато говорили. Вона — змістовна дівчина, своєрідної вдачі. Наші жінки називають її гордою, а вона просто — розумніша за них багатьох. Вона багато, напружено думає, дошукується і губиться в "проклятих питаннях". Добре, якщо... не агент.
Було пекуче сонце, а зараз — 7 1/2 вечора — злива з громом і блискавками. Ми якраз встигли прийти додому.
20/VII — 43 р.
Якраз Галя запропонувала йти до лісу. З очей бачу, що вона закохана. Але водночас є таке: цієї ночі вона вернула зі Львова, чогось раптово після першої ж зі мною прогулянки в суботу їздила туди на один день. Може, директиви брала? Може, тепер там на узліссі, куди вона мене знову кличе (саме в те ж місце) є вже на мене большевицька засідка? В ці дні дуже легко мене знищити, бо довкола кипить партизанщина. Вона — якась чудна, сама каже, що життям не дорожить, що почуває, ніби скінчить своє життя ґвалтовно, а живе вже три роки самітньо, покинувши на Волині батьків, які раніше були під царською Росією, залізничними урядовцями в Здолбунові. Все якось чудно і досить підозріло. Тоді я вирішив, що конче піду з цією студенткою. А коли пішов, побачив, що побіч того місця селяни косять сіно. Отже — загроза менша. А коли ми постелились, розляглись, щоб обпалюватися, і лягли, — я помітив в ній з усієї поведінки глибокий внутрішній трепет. Поштовх щирости діткнув моє змучене серце. І я, з протесту до смерти, з протесту до безглуздих жорстоких вибриків життя, почав пристрасно цілувати Галю. Обіймав, стискав, і цілував всю. Вона хилилась, в’янула, ставала зовсім безсилою. Її можна було легко взяти, але я цього не зробив з пошани до Рути. Коли я помирав в Києві, Рута прислала листа, запевняючи, що я буду жити, — тепер сама так несподівано померла і десь там уже гниє. Я стискав Галю, голосно сміявся до сонця і цілував, цілував...
Увечері прийшла газета з повідомленням про смерть. Так. Не забуду тебе ніколи, моя синьоока!
Сьогодні послав матері Рути жалібну телеграму.
4/VIII — 43 р.
Приїхала П. Хопсевич, дружина Гната X. З нею знайомий я ще з 1925 р., коли працював редактором в ДВУ. Довго говорили: багато розповідала про Харків. Вона з Харкова виїхала 16/VII. Була в Харкові, коли його в лютому зайняли большевики. Жалюгідний вигляд має тепер сов. армія, і таке ж безладдя, як і раніше було. Тільки орда величезна, зголодніла, уперта, доведена до відчаю. Нахвалюються, що через рік все одно будуть на Україні. Це — переважно сибіряки, українців ненавидять як найгірших своїх ворогів. Нікого звідси туди не пустили: мовляв, заражені націоналістичним духом, бояться. Англія, виявляється, пропонувала їм зайняти Україну за 2 тижні — вони категорично одмовились, теж бояться, що Англія потім буде претендувати на Україну. Харків сильно знищений. Був там Новиченко, хотів бачитись із П. Хот-кевич, попитував за нього, але не встиг. Готували гуртожиток для письменників-холостяків, але не встигли. Ю. Смолич у Москві редагує якийсь укр. журнал. Г. Хоткевич ніби випущений. Так само О. Вишня, Гжицький і низка інших. По той бік — голод, нужда.
В Харкові тепер діють агітатори й вербувальники від РОА (російська освоб. армія) — єдіная, нєділімая. Проголошують: укр-ці втратили свою інтелігенцію, нема кому їх вести, отже, мусять приєднуватися до РОА, вступати до її лав. Маю[ть] в Харкові чималий успіх. У Полтаві вся міська управа, за винятком 2 чол. — росіяни (sic!). Але туди частіше й частіше пробиваються "вусики".
Вийшло липневе число "Наших днів". В ньому провокаційна стаття якогось Івана Брусного "Розмова про бароко". Грубий напад на Хвильового, що, мовляв, "ніхто не мав такого шкідливого впливу на укр. літературу, як він", що він "ідол" etc. Теж саме про його групу. Але що це? Звідки? Чому? Та навіть під большевиками ніхто ніколи не посмів щось подібного Х-му закинути. Та ж це тепер якраз на руку большевикам, і вони будуть дуже вдячні. Може, большевицька диверсія — але де ж був Гор-динський? Якраз тоді, коли потрібна нам більша консолідація, вноситься замішання. А самі докази обвинувачень проти Хв. такі наївні, безпорадні, що й годі. Як видужаю, зараз же мотнусь до Львова й виясню, в чому річ. Може, доведеться виступити в пресі. Чи це не чергові "галицькі штучки"? Було ж їм однаково, кому служити: УНР, большевикам, денікінцям... Чи просто — бажання ударити по престижу Хв., отже й ваплітян, отже моєму. Кому це треба?
11/УІІІ — 43 р.
Тиждень тому віддано большевикам Орел. Тоді ж ясно було, що виникає беспосередня загроза Білгороду і Харкову — я казав про це в розмові з відпочивальниками. Так воно й сталося: віддано вже Білгород, уперто говорять про падіння Харкова. Галичани уже в тривозі: "А чи не прийдуть сюди большевики?"
Чутки: Ковпак із своєю бандою, досить уже потрощеною, рушив на Коломию до кордонів Румунії — хоче там прорватися.