Сподіваюсь, що цього разу ви завітали до мене не лише для того, щоб милуватися моїми чорними тюльпанами, такими рідкісними в нашому Місті.
Джо хитнувся і, щоб встояти, ширше розставив ноги.
— Що з вами — стурбовано вигукнув професор. — І що з вашою рукою? Ви її, здається, трохи підкоротили? Невже задовга була, га?
— Про своє здоров’я, професоре, я розповім вам якось іншим разом. А зараз мене цікавить одне: де Дженні?
Хоча на рожевому обличчі професора і згущалися тіні, але говорив він спокійно, добре володіючи собою.
— Де Дженні, ви знаєте не гірше мене. Як у давнину казали: на тому світі. Які ще будуть запитання? Зізнаюсь, ви вже мені добряче набридли, детективе.
— Я знаю, що Дженні Стівенс на тім світі. І втрапила вона туди не без вашої допомоги. Точніше, з допомогою одного з ваших маленьких роботів.
— Навряд чи у вас знайдуться докази, детективе. А буйна фантазія ще ніколи і нікого не переконувала.
— Знайдуться чи ні — це інша річ. А зараз я повторюю своє запитання: де Дженні Ленгдон, сестра покійної Дженні Стівенс, — у правій руці Джо тримав пістолет. — Не ворушіться, професоре. Не змушуйте мене вдаватися до пострілу, він може виявитись для вас останнім. Найнятий вами убивця схибив, але я постараюсь не промахнутися. Та спершу, щоб освіжити вашу пам’ять, нагадую: де Дженні Ленгдон, у якої ви купили за тисячу доларів свій лист до Дженні Стівенс?
Професор мовчав, злегка ворушачи губами.
— Я бачу, що ви закохалися в неї, детективе?
— На цей раз ви чудово бачите, професоре. Так, Дженні мені дорога і... і тим гірше для вас, професоре, чи хто там ви є насправді. Я зважусь на все, щоб врятувати дорогу мені людину. На все! — повторив він, зводячи пістолет. — У мене обмаль часу на дискусії, ван Гофф з двома "ф" наприкінці. Або Дженні, або ваше життя, професоре!
Джо хитнувся.
— Вам погано? — вигукнув ван Гофф. — У вас н"а бинтах кров. Може, викликати "швидку допомогу"?
— Я безмежно зворушений вашим прагненням, професоре, мені допомогти. Скажу прямо: мені й справді погано, і тому застерігаю — не тягніть час, ван Гофф! Як тільки я відчую, що можу знепритомніти, я знищу вас, професоре. Знищу, бо іншого виходу в мене не буде. Інакше ви те саме зробите зі мною. То краще — я.
— Розумію вас і... і я згоден. Які ваші умови?
— Умов ніяких! Ведіть мене до Дженні.
— Гаразд, ідіть за мною.
— Одну хвилинку, — спинив його Джо. — Мушу вас застерегти, професоре: при першій же спробі напасти на мене я всаджу у вас увесь свій заряд — десять куль. Половина з них — розривні. Уявляєте, що залишиться від вашого омолодженого тіла? Більше того, якщо мені здасться, тільки здасться підозрілим який-небудь ваш рух, я натискую на гашетку без застереження.
Ван Гофф скрива посміхнувся.
— Я постараюсь триматися надзвичайно делікатно,
— Ведіть мене, професоре!
І ван Гофф рушив оранжереєю, Джо за ним, тримаючи в руці пістолет із пальцем на гашетці.
З кожним кроком Джордж Лі відчував, як вогонь охоплює руку, а перед очима почали пурхати чорні метелики над чорними тюльпанами. Невже і чорних метеликів вирощує професор?..
В кінці оранжереї ван Гофф натис кнопку на стовпі, скляна стіна розсунулась, і з чорної порожнечі війнуло вогкістю. Десь ізнизу почувся шум. І ось перед ними з’явилась кабіна ліфта. Двері відчинилися.
— Прошу, — жестом запросив ван Гофф.
— Ідіть першим!
Професор знизав плечима (мені, мовляв, усе одно) і зробив крок. За ним зайшов і Джордж Лі.
— Один ваш рух, професоре...
— Розумію... — Ван Гофф натис кнопку, двері зачинилися, ліфт м’яко поїхав униз.
У Джо почала паморочитись голова, здавалося, що ліфт провалюється занадто швидко.
Ван Гофф, іронічно посміхаючись тонкими сухими губами, спостерігав за детективом.
Та ось кабіна зупинилася, двері відчинилися.
— Прошу, містере Лі, — галантно кивнув із свого кутка професор.
Та містер Лі у відповідь мовчки повів пістолетом, і господар, скоса позираючи на чорну цяточку дула, вийшов першим.
Перед ними зникав у напівтемряві вузький коридор, стіни якого були викладені з дикого каменю. Задушно, вогко. Десь ніби крапає вода. Джо відчув, що йому хочеться спати. Йдучи за професором на нетвердих ногах, переборював важку втому у всьому тілі... Так недоречно хочеться спати, впав би оце і — спав, спав!.. Та він долає сонливість (це, очевидно, від втрати крові) і намагається не відставати від господаря, навіюючи собі: не спати, не спати, не спа...
В кінці коридора ван Гофф шарудить рукою по стіні, щось там натискає — і стіна безшумно розсувається. За нею знову коридор, але вже чистий, сухий і теплий. Під стелею горять лампочки. Глухо, жоден, звук не долітає сюди іззовні.
В кінці коридора ван Гофф знову помацав рукою по стіні, стіна розсунулась, і вони опинились в просторій кімнаті, де горіли плафони денного світла, а підлога була заслана килимами. Під стіною стояла Дженні.
Дженні Ленгдон, жива і неушкоджена.
— Джо?! — обернувшись, крикнула вона так дзвінко і так радісно, що в нього аж подих перехопило від щастя: є на світі людина, яка так радіє зустрічі з ним. — Любий мій, ти?!.
— Ти жива, Дженні??? — забувши про обережність, захмелівши від радощів, що вона знайшлася і жива стоїть за кілька кроків від нього, Джо кинувся до неї. І тієї ж миті за його спиною безшумно зачинилися важкі броньові двері, закамуфльовані під стіну.
Це була пастка.
Капкан, у який детектив вскочив із власної необачності. Але радість зустрічі була такою великою, що в першу мить Джо не звернув на те уваги.
— Ти жива, Дженні-маленька? — Він жадібно вдивлявся в її таке миле, але змарніле лице, відзначивши, що в куточках уст у неї з’явилися зморшки. — Ти здорова? Він нічого не вичнив тобі лихого?
— І жива, і здорова, а ти? — Вона схопила його ліву руку, підняла, і світлі очі її наповнилися слізьми: — Ти... який жах...
— Але інакше я не міг позбутися свого електронного охоронця.
— Що ти наробив? — вона притулила його забинтовану руку до своїх грудей. — Ти божевільний, мій любий... Такою ціною...
— Я дуже хотів тебе бачити, Дженні, — прошепотів він. — Так хотів... І боявся, щоб з тобою не трапилось лихо.
— Тобі потрібна допомога. — Вона кинулась до дверей і затарабнила щосили: — Ей, ви!!! Так званий професоре! Негайно відчиніть!
— Дженні, ван Гофф не з тих, кого можна розчулити" Розкажи, як ти опинилася тут і що взагалі з тобою вчора трапилось?
— Про мене потім, спершу тебе треба рятувати. — Вона кинулась до нього, припала йому до грудей і заплакала.
— Заспокойся, мила моя, сльозами тут не зарадиш. — Він гладив її здоровою рукою. — Що він від тебе вимагає?
— Я вийшла з вілли, щоб заплатити за житло, — почала розповідати Дженні, — але не зробила й кількох кроків, як відчула легкий укол в руку. І відразу ж у мене підломилися ноги і мені захотілося спати. Вже падаючи, я побачила, що до мене біжать двоє. А отямилася вже тут... у цьому жахливому підземеллі...
— Як він до тебе ставиться?
— Поки що надзвичайно делікатно і ввічливо, але від того не легше... — Дженні схлипувала, поглядаючи на закривавлену куксу Джо. — Ввічливість його садистська, гангстерська. Вимагає, щоб я сказала, які ще листи його до Дженні Стівенс є у мене. Радив мені не квапитись, добре подумати, бо інакше я, мовляв, звідси не вийду. Що-що, а погрожувати він уміє.
— На жаль, не тільки погрожувати.
— Це так. — Вона помовчала. — Дідуган жахав, що запроториз мене в таке підземелля, де ніхто в світі мене не знайде... А я слухала його і думала: кажи, кажи, ти не знаєш мого Джорджа! Немає такого підземелля, де б він мене не знайшов. — Вона притулилась до нього. — Я вірила, що ти мене знайдеш.
— Все б закінчилося добре, аби я не припустився похибки, — сказав з гіркотою він. — Як наївне теля, вскочив у пастку, ніколи цього собі не пробачу! Але я так зрадів, побачивши тебе, що забув про присутність ван Гоффа.
— Любий мій, тобі потрібна негайна медична допомога. Що нам робити, що робити?..
— Допомога, гадаю, вам уже не буде потрібна, — почувся із стелі насмішкуватий голос. — Ви раді, що зустрілися, тож і утіштесь цією радістю. Вона прикрасить ваш кінець.
— Професоре, ви не маєте права! — крикнула Дженні до стелі. — Джордж потребує допомоги. Він стікає кров’ю.
— Утіште себе тим, симпатична міс, що приватний детектив заради вас відрубав собі руку. Але навіть така самопожертва уже ні до чого. Обох вас чекає один кінець.
— Професоре, ви помилилися, — звертаючись до стелі, спокійно озвався Джо. — Згадайте афоризм Честертона: "Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові". А нашу любов навіть вам, професоре, ні в якому підземеллі не здолати.
Під стелею якийсь час було тихо, потім почувся старечий голос:
— Не кваптесь, детективе. Жінка є жінка. А путі жіночі, як і господні, невідомі. Бо коли жінка відчує близький кінець, то... Ви чуєте мене, міс Ленгдон? Вас іще я можу порятувати. Ви так схожі на свою покійну сестру, що я навіть згоден у вас закохатися. Як у мене трапиться вільний... кгм-кгм... час. І якщо ви відповісте мені палкою взаємністю.
— Мерзотник! — крикнув Джо. — Омолоджений маніяк!
— Подумайте над моєю пропозицією, вона, їй же богу, слушна, — не звертаючи уваги на вигук Джорджа, вів далі професор, і голос його зробився вкрадливим, наче він вистежував здобич. — Послухайте, симпатична Дженні... Ми поїдемо з вами на чарівні Гаваї і будемо там насолоджуватися життям... насолоджуватися... насолоджуватися... Я зроблю вас королевою, і ви забудете й думати, де дістати долари. А щодо того супермена, котрий зараз із вами, то він мені, даруйте, не потрібний. Його доведеться...
— Ви не зробите цього, професоре! — у відчаї закричала Дженні. — Я люблю Джорджа і не віддам його нікому!
— А він мені й не потрібний, — пролунало насмішкувато із стелі. — Хіба я забираю його у вас? Ви просто кинете його у тім підземеллі, де зараз знаходитесь, а сама, рятуючи своє життя, вийдете до мене. Тільки й того.
— Ні!
— Як захочеш жити — згодишся! — вже брутальніше озвався ван Гофф. — Адже я пропоную не просто життя, а — сите життя, про яке колись казали одним словом: райське. Подумайте, міс Ленгдон, гарно подумайте і зважте всі "за" і всі "проти". Ви молода і вродлива, вам жити та жити. То навіщо гинути заради якогось там детектива? Чи мало у світі чоловіків? Не повторіть помилки своєї покійної сестри!
— Маніяк! Ви її убили!
— Це вже не має тепер аніякого значення.