Так я ту панянку лупцював, поки вона не просила в мене пощади і не закохувалась. Я ставав господарем фільварку і роздавав усе майно людям. Правда, й собі трохи лишав.
— У недолітків одне на умі. Я примушував бути добрими.
— А ви боялися? Мене років до сімнадцяти переслідували страхи. Спершу боявся темряви і мерців, потім — духів. Але спав завсіди сам, на горищі. Зціплював зуби і одбивався від видінь. Потім ледве зведешся, та побігаєш — забудеться втома. Так само в мене було з голодом. Брати опухали, а я кину до рота, кілька черешень — і все гаразд. Черешні їв з кісточками. Я не стільки виносливий, як терпеливий. Я терпів з жорстокістю де себе. І одного просив у господа: щоб нещастя, які мені відпущені на все життя, спіткали мене до двадцяти п'яти років. Я боявся стати жебраком на старість. І ось мені минуло двадцять дев'ять...
— У мене було інакше,— сказав я, побачивши, що він не збирається продовжувати.— Я все хотів сам зрозуміти, соромився питати в старших. Почую уривок якоїсь розмови — і домислюю, що далі. Незабаром я всіх вражав здогадливістю. І треба так статися, якась дурна тітка прохопилась при мені: "У Грушівці вмер п'ятирічний хлопчик. Такий уже розумник був!.. Чогось бог забирає до себе розумних дітей". Після цього й почалось. Я не хотів до бога. Мати похвалить: "Ти в мене розумник, синку",— я чекаю смерті. Днями і ночами чекаю. Згодом я став пустувати, аби мене не хвалили. В селі захоплювались моїм батьком: "Боже! Як вам не страшно вилазити на ті височенні комини в ґуральнях?" Батько посміхався: "Я не боюсь смерті". Відтоді я придумував собі небезпечні випробування. Ходив по кризі, стрибав зі скель, забирався далеко в ліс. Словом, я кинув смерті виклик, і вона відступила... За чотири роки на фронті я бачив тисячі смертей, та я не тремтів: "Уб'ють чи не вб'ють?" Так-так, дитячий вік — це велика смуга в житті. Мої ось скритні. Чого?..
— Не знають, чому старші так дивно живуть,— сказав Криж, дивлячись кудись у порожнечу. Раптом він запропонував: — Називай мене. Прокопе, Ардатієм.— І журно додав: — Сумно ми, мабуть, виглядаємо. І всі, хто намагається зберегти в собі людину.
— Що ваша інформація сповіщає про Павлюка? — запитав я, думаючи про Миколу, у якого на всі випадки життя вистачає мірила.
Ардатій здивовано окинув мене очима:
— Ховається.— Помовчавши, сказав якось наче замріяно:— Павлюк — це не Мельник. Якби всі комуністи... Давай побалакаємо про щось інше.
Та до самого Залісся ми не перекинулися жодним словом. На вулицях було безлюдне, крамниці тупилися жовтими більмами віконниць. Під мурами сиділи з протягнутими руками інваліди — ще одне повоєнне нещастя. Ардатій сіпнув віжки, і коні пішли підтюпцем.
Біля костьолу ми повернули на торговицю. Під дзвінницею стояв, нерухомо дивлячись перед себе, згорблений бородатий чоловік з набряклим обличчям і опухлими, відкритими до ліктів руками. Коли ми поминули його, він раптом кричав пронизливим, скрипучим голосом:
— Повсю-ууу-до! Гей!..
Ардатій нерішуче зупинив коней, я сплигнув з двоколки і підступив до жебрака. Він дивився на мене блискучий нерухомими очима.
— Іван Крутій, Прокопе. З Мокирця. Ми разом училися в Покутського. Львів...
Я закивав головою, не впізнаючи його, і доторкнувся до його м'якої, гарячої руки. Видно, він по-своєму розцінив моє замішання і зітхнув:
— Що ж! Іди. Тебе ждуть.
— Почекає,— сказав я.
— А я — бачиш?..— у Крутієвих очах виступили сльози.— Доживаю під мурами... Сухоти. Пенсії не дали... Став непотребом.
— Давно так?
— Заразний уже...— Голос його затремтів і обірвався.
— Родина де?
— Ат!..—скривився він.
— Ну, не відчаюйся,— сказав я.— Ти кудись у село переберись. Що ж тут?.. Місто голодує.
— Та я вже скоро помру. Чую смерть...
— Ну, ні. Дивлячись на тебе, цього не скажеш. Поправишся. Ось почнуться жнива, на новому хлібі одійдеш за тиждень.
Крутій насуплено глядів під ноги, опустивши червоні, закислі повіки. Дихав він з перебоями, схлипуючи, через рот. Опухлі губи безвладно звисли у якійсь насмішкуватій міні.
— Іди, Прокопе,— сказав він тихо.— Дожидають...
На мить у його очах блимнула здорова, ясна іскорка, та вона не довго могла втриматися в палаючих зіницях і розповзлась, мов її спопелило.
— Хто такий?— спитав Ардатій.
Я коротко розповів про Крутія, закінчивши:
— Першокласний фахівець. І що ти скажеш! Коли держава розкидається такими людьми, то що це означає?
— Залиш ти її, Прокопе,— невдоволено мовив Криж.
— Дай йому хліба,— не здавався я,— і він...
— Усім неба не прихилиш,— пробурчав Криж, опускаючи ноги з двоколки.— Словами цей вузол не розв'яжеш,— додав він скоромовкою, з якимось винуватим виглядом.
Ми пройшли вздовж лавок. Незважаючи на розруху, тут дещо можна було придбати. Я купив Марині гаптований лейбичок з гранатового оксамиту, вовняну шалю, шеврові черевики-румунки, собі й дітям — матерії на костюми, взяв три пушкові шапки, на мене знайшлися юхтові чоботи. На Левадишине щастя, трапилися запаска і хустина. Виторгував ще сувій льняного полотна.
Під парканом дідок розклав на землі вкриті голубою окалиною молотки, зубила, щипці, барди, долота. Все було зроблено на совість, і я купив собі трохи інструментів на заробок.
Назад ми рушили надвечір. Крутія вже не було під дзвіницею. Небо очистилося від хмар, і сонце ласкавило теплом поля. Дорога хутко збігла до круч над Дністром і запетляла між чагарниками — ми їхали понад рікою, бо в лісі дорога ще не встигла просохнути. Навпроти Грушівки наздогнали Івана Крутія. Він стомлено волочив босі ноги, звісивши велику голову на груди і тримаючи через плече порожній мішок. Криж допоміг йому вилізти на двоколку.
— Піду десь на села,— сказав Крутій, віддихавшись. Чого тільки не витворяє з нами надія!..
— Ти правильно вирішив,— сказав я.
Ардатій мовчки озирнувся на Крутія і дав коням по батогу.
Грушівка лишилась позаду. Проскочивши краєм лісу, ми під'їхали до замка. Криж передав коней вартовому, а ординарцеві звелів нагріти води. На хвилину покинувши нас, він повернувся з парою натільної білизни і із зв'язаними шнурівкою черевиками. Поклавши це перед Іваном, він подав йому бритву і дзеркало.
— Поки приготують воду,— сказав він,— спробуйте, пане Крутій, поголитися.
Іван почав знімати густо полатаний сардак. Розвівши позад себе руки, закашлявся, на чолі виступили краплини поту, щоки налились кров'ю.
— Дозволь, я допоможу,— схопився я.
Він судорожне закивав і захлинувся, впавши немічним снопом на канапу. Посинілі нігті вгризлися в дерево. По бороді текла кров. Я підняв йому голову; схлипуючи, він дихнув, знову закашлявся, але цього разу приступ був слабший. Крутій відкрив наповнені сльозами очі і безтямним поглядом обвів кімнату. Він довго мовчки дивився на мене, потім на Ардатія і застережливо помахав пальцем, мовляв, не торкайтесь до мене.
Звечоріло. Ординарець приніс засвічену лампу.
— Піду,— сказав Крутій, беручи на руку сардак.
— Сідайте, пане Крутій, і не рипайтесь,— сказав Криж. Я сам сухотний і знаю, що це означає.
Крутій недовірливо зиркнув на Ардатія, але сів. Через якийсь час йому стало легше. Ардатій розповів про десятки випадків, коли видужували хворі на туберкульоз. Іван пошамкував товстими, пересохлими, потрісканими губами. Потім узяв бритву, потримав секунду, заніс вістря над щокок Стрільці внесли цебер з водою. Ардатій поманив мене з двері.
— Нема підходящої одежі,— сказав він.— Але тут Павлюк дещо з себе полишив. Хочеш — принеси.
Крутій уже поголився. Верхня губа по-старечому зібгана, нижня одвисла, підстроюючи засмученим очам огидну гримасу. Масивний, схожий на шматок кишки ніс то роздувався, то тулився до обличчя.
— Тепер ти більш-менш нагадуєш Крутія,— сказав я. Іван майже не їв. Відпив кілька ковтків липового чаю, поклавши до рота грудочку хлібної м'якушки, довго пережовував її, нарешті подякував, чужакувато відсторонився. По шибах бурхавицею вдарив дощ. На толоці заіржали коні.
— Відпочинете, пане Крутій,— сказав Ардатій,— тоді я попрошу вас перекувати в сотні коней.
Іван глипнув на Крижа з якоюсь безтямною, острашною надією.
Черевний тиф звалив одного за одним Лисюка, Хруща, Івана Тимоша. Ілля Гордій посвистує, добиваючи дах, ми з Мариною викладаємо мачульцями стелю.
— Агов, Прокопе! — кричить Ілля.
— Чого?
— Звели жінці не вертітись піді мною. Весь час кручу головою, так і звалитись не тяжко.
— А ти на Марину не задивляйся.
— Бо що?
— Що? Ніяка партія тебе не перекувала, а я це зроблю в одну мить.
— Ким же я тоді стану? — сміється Ілля.
— Півнем.
— А диви!
— Будеш кукурікати перед сходками всім партіям.
— Е, пощади, брате. Пощади, відрікаюсь від політики. Ці дурні почали вибивати один одному вікна. Щось вони не довіряють Крижеві і перестали стріляти. Зате щоночі вікна дзеленькотять. Вчора Іванчукові вибили. Катерина десь живцем доїдав Гривастюка. "Який ти верховод! — пищить по-бабськи Ілля.— Який? Га? Нема ладу в селі! Нема в Колобродах ві-і-ійта!.."
— Невже вона з Іванчуком?..
— Аякже. Гафія —— викапаний Іванчук.
— Викапаний.
— Вилитий,—сміється Ілля.
Я іду з відрами до Дністра. Жовтаво-зелені дощові води швидко минають. Отак і життя: нап'ється зла — і тече каламутною повінню. Коли я йду назад, мене перестріває Василько з конвертом. Я із здивуванням дивлюся на дату. За штемпелем виходило, що лист прийшов у листопаді минулого року.
— Хто приніс?
— Стінковий,— каже Василько,— Гривастюк просив його, щоб тобі передати.
Лист був заадресований на Гривастюка, конверт розпечатаний. Йосип писав коротко, великим, розмашистим почерком. Дорікав Гривастюкові, чому він не повідомить, що сталося з Повсюдами.
Порвавши листа, я біжу до Левадихи і напихаю конверт гербовими аркушами.
— Що сталось, Прокопе? — задихано питає Марина.
— Нічого,—.сміюсь я.— Ми з Гривастюком влаштували переписку. Сьогодні з нашого кута ніхто не їде до Залісся?
— Молотковський, але він уже, здається, поїхав.
— Мариночко,— прошу я,— побіжи довідайся, може, він ще дома. Але ні. Почекай, я заклею.— Розвівши клейстер, я густо намазав дашок конверта.— Біжи, Маринко. Нехай вкине до поштової скриньки.
— Але що це? — стоїть вона мов укопана.
— Швиденько, Маринко. Потім розкажу...
О, бестія! Що ж він собі подумав, отримавши два майже однакові листи від Йосипа, причому написані різними почерками? Збагнув.