Хто є мудріший за мене і щасливіший?" А розглянувся той щасливий та побачив: у тогось більше їх — і кіз, і корів, і комопріг, вибалушпи з дива очі і засуєтився: "Як же це? Чому це? Де добути, аби мати стільки ж, і то — негайно?" Були часи, коли усі ходили, прикриті шкурою, спали па шкурі й ніжилися біля жони своєї, прикриті тісю ж шкурою. А нагледіли, що хтось поставив намста з шкур, затамували віддих і заприсяглися: луснемо, а матимемо такни, а то й ліпший. І мали. Не лише для себе, а й для дітей своїх, для всього роду. Ось тільки вдовольнити себе так і не змогли. Ані тоді, ані пізніше. Бо чого, справді, має бути вдоволена людина і чому він, хан Заверган, яко один із людей, має лишатися вдоволений тим, що має на Онгулі, коли бачить і знає: у обрів ліпше, ніж у кутригурів, у антів ліпше, ніж у обрів, у ромеїв ліпше, ніж у всіх? Чи то до лиця привідці племені цуратися ліпшого й вагатися перед можливістю мати ліпше?
— Кутригури! — звівся в стременах і руку високо підніс, аби побачили його і чули, що скаже перед січею. — Усі ви воліли свого часу піти за Дунай, сісти на плодоносних землях Скіфії чи й Мізії. І пішли б, і сіли б там, коли б не зрадливі утигури. В найщасливішу мить злету сили кутригурської сплюндрували вони землю пашу і тим знесилили пас, ввели в ганьбу й накинули підневільні шори. Та все минуще, кутригури! Сталося так, що ми оііишілисьтаки при Дунаї і яко володарі цих пасовиськ, озер і річок. Соузники наші, обрп, пішли за Дупай і сіли за широким Дунаєм, а відтяту в антів, землю уступили нам у довічне і неподільне володіння. Виділи, яка вона, придунайська земля? Втямили, що це і с те, чого ми шукали?
— А так! — дружно відгукнулися тисячі.
— То втямте і іпше: аби всидіти тут і мати вольготпість замість тісноти, мусимо піти на знесилених у січах антів і відкинути їх за Богепь-ріку. З памп, сородіїчі мої, Таїїга і об|)іі також!
Перший оголив меча, приострожив огіїра і, розвертаючись, покликав сородпчів своїх па подвиг і славу. Чув: воин йдуть за ним, і йдуть потужно, всією, що с під його рукою, сіілою. Переймався відчуттям тієї спли, бусстіо огира, що шаленів під ним, а ока не спускав із антів.
Бачив-бо: воііл теж lie ждуть, доки кутрпгури зблизяться і вломлятся в іхні лави. Привиці стали вже на чоли тісяч, зняли, як і він, мечі, кличуть мужів своїх, всю рать іти вперед — лава на лаву, тнсячіа на тисячу.
Силі надавалася сила. Дудніла бита копитами земля, дудніло ііебо, переймаючись тривогами землі, свистів повз вуха потривожоти, і лиш серця людські, малі й беззахисні, німіли від того дудніння в грудях. Викинув кожен поперед себе сулицю, припав огиру до гриви й пре зпетямлено, на всю кінську пору. Страх перед неминучим став повелінням неминучого, а воля привідці — волею всіх. Єдине, що було свого ще в кожному і пульсувало в тім'ї кожного — мисль: як буде і що буде, коли зійдуться з супостатом і вдарять сулицями о щити, а мечами о мечі?
Не міг не думати про те й хан Заверган. Зближався-бо уже з антами і добре видів: попереду антських лав пре на буйногривім огирі витязь із ялівцем на шоломі. Князі,. Невже той самий, з яким так втішно бесідував колись про переправу через Дунай? Іде прямісінько на нього, Завергана. Якою ж нині буде їхня бесіда і чим завершиться? Як і тоді, сердечною згодою чи, може...
Коли постали однії перед одним і націлились один на одного сулицями, Завергап побачив і збагнув нараз: перед ним князь, одначе не той, що вів із ним перетрактації. Схожий на Волота, а все ж не Волот.
"Син" — майнула мисль і, мабуть, примусила схитнутися серце, а серце схитнуло руку: тієї ж миті почув разючий удар під груди, там, де був щит і була сподіванка па надійне прикриття.
— Як же цс? Чому це? — питався, усе ще не вірячи, що він вилетів із сідла, падає на землю уражений, і уражений смертельно.
Десь іржали комопі, чулися гнівні, одначе віддалено приглушені веління і що пріїглушсніші, наче з-за стіни, погрози та прокляття, а хап ловив те кінцем вуха і думав останнім зблиском пам'яті: "Це все. Це кінець. Що ж буде з січею без мене і що — з кутригурами по січі?"
ЧАСТИНА ДРУГА.
ОБРИ
"До тебе йде найбільший і найсильн'іший народ, нездоланне аварське плсл''я; вино спроможне легко відбити, липад ворогів твоїх і знищити їх. Ось чому тобі вигідно укласти а аварами угоду — — матимеш в їхній особі чудових захисників землі своєї. Одначе вони лише в тому разі будуть підтримувати дружні стосунки а римською державою, коли матимуть від тебе дорогоцінні подарунки 1 гроші щорічно, а ще будуть поселені тобою на плодоносній землі".
Менандр Протиктор, заява аварського посла імператорові Юстиніану.
"Володарю! Успадковуючи владу вітця свого, ти зобов'язаний і друзям вітчизни віддячувати так, як віддячував він... Вітцю твоєму, котрий милостиво винагороджував нас подарунками, ми платили тим, що не нападали на римські володіння, хоча й мали таку можливість. Більше того, ми знищили одночасно тих своїх сусідів-варварів, котрі постійно спустошували Фракію.
...Ми певні, ти зробиш стосовно нас лиш ту одлііну, що платитимеш нам більше, ніж платив твій вітець".
Менандр Протиктор, заява аварського посла імператорові Юстину Другому.
"Ви зухвало вимагаєте від нас і разом з тим просите. Гадаєте, цією плутаниною в речах ваших досягнете бажаного? То знайте, сподіванкам вашим не судилося здійснитись. Ви не обманите нас лестощами і не застрахаєте погрозами. Я дам вам більше, ніж вітець мій: примушу вас отямитись, коли ви аж надто вже загордилися. Я ніколи. не потребуватиму союзу з вами. Ви нічого не матимете від нас, окрім хіба того, що вважатимемо за потрібне дати вам у нагороду за службу".
Менандр Протиктор, відповідь імперитора Юстина Другого аварам
І
Бабцю Доброгніво, ласкава моя баянко! Солодкими були ваші слова, ще солодшими мислі про боже повеління — жити у мирі та злагоді, а люд земний інше, бач, велить: хочеш бути вільним, незавериженим, носи при собі меча.
Чому так є? У бабці аж надто древнє розуміння закону і благодаті чи мислі та сподівання добронравних ніколи не були і не будуть сумісні з тим, що є? Щось дуже схоже на це. Он як увірував свого часу в те, що казала його бабця, весь відселенський люд мав намір вести її стезею — знайти не тільки землю-годувальпицю, а й землю-мироносицю, а ба, як обернулося: таки іювів своїх втікичів на січу і раз, і вдруге, і втрете. Більше того, здиміли ось обри, угомонили кутригурів — і ніби не по собі стало. Довкола свій люд, своя земля, є навіть кревні, а серцю незатишно, чогось хоче, кудись поривається. Таки до милого серцю затишку — на Втікич? А втім, схоже, ніби й інший хробак точить серце: пе все зробив він на Тивері, лишившись за вітця свого. Певно, не слід було уповати па вмовляння кутригурів припинити січу, гнати мусив би їх по сам Дунай, доки не зробив би вільною всю Тивер.
"А коли б сталося те, на що патякали кутригури: в противнім разі змушені будуть вдатися за поміччю до обрів? То ж повий розбрат і нова січа! Чи пониззя, в яке відтіснили їх, така волика втрата для Тивері? Зате по сусідитимуть з обрами. І кутригури лишилися вдячні за милосердя. Тії вдячність немало важитиме в будучий!".
Швидше приїлдіпі би князь-чтець. Доповів би, що зробиш без нього в Тиворскій землі, та й знав би вже, чи так зрочин.
Поляни, роси, уліпі встигли податися додому. Певію, ипруюн. по січі, сбавлять богів, собо. Бо такії повернулися з породит, із :лиі гягоіо — такою, що про неї годі було ії мислити. Нсмас :іа Дніпром обрів, пришптіпкнуть, будучи погромленними, утигури і кутригури. А то солодка втіха, тим паче для уличів, полян, та й для пих, втікичів. Лиш Тингрі як ікі Суло, таї; і було супокою. А, під боком підступні ромеї, будуть й жорстокі, схилі.пі до татьби обри. Нараз розчинилися двері і на порозі став челядник:
— Княже, ромейські гості прибули до Черна.
— То й що? Без мене немає кому дати дозвіл на торг?
— Дати е кому, та иавікулярій хоче бачіїти ішязя.
— Ну, то вели, най заходить.
Гість не забарився. Був непоказний із себе — занадто дрібним тілом, зате он який меткий. Рвійно переступив через поріг, зміряв бистрим зором Богданка і вже потім назвався.
— Навікулярій з пристанища Томи Несторій.
— Син княжий Богданко. Челядь доповіла мені: гостю і мужу з ромеїв тра було бачити князя Тивері. Його немає нині в Черні. Я є тут за нього. Коли в навікулярія невідкладне діло, можу вислухати.
Несторій ще раз розглянувся і, завваживши, що челядника немає при бесіді, прибрав довірливішого вигляду.
— У мене приємні для княжича і його вітця новини. Княжни Злата і Милана веліли кланятись володареві Тиверської землі й запевнити його, що вони живі й здорові.
— Правда? — зрадів Богданко і не став приховувати своєї радості; ступив до гостя, взяв за рамена, щасливо й обнадієно зирить йому у вічі. — Де ж вони? Що з ними? Як сталося, що опинилися в ромеях?
Навікулярій відчув себе ніяково, та разом з тим потішено, і те відчуття не забарилося заясніти в його очах.
— Того дня, як лодія з княжнами правилася до Дунаю, задув супротивний вітер — норд-вест. Ваші лодочні не впоралися з вітрилами, і подію понесло у відкрите море. Дякувати богові, на них натрапив драмон, на якому перебував епарх скіфських Томів Віталіан. Він і підібрав потерпілих.
— То вони в Томах?
— Так. Перебувають під надійною охороною епарха Віталіапа. Велів переказати князеві Тивері, аби поспішив прийти й забрати їх, доки не довідалися обри.
Он як: доки по довідалися обри.
— Павікулярі! Несторій тільки з сим прибув у Тивсрсі.ку землю чи має намір провадити й торги?
— Торг — також, та з пістями від спарха передусім.
— Па торги віп матиме дозвіл, як і сприяння княжі, і не тільки інші, а и потім. А за добрі вісті, за достойні мужів і содругів вчинки буде дяка від усієї землі. І тобі, иашкулярію, і епірхиві Віталишу. Тиьер уміє цінувати дружню ир.ихильшс'гь, а соузпицькі чесиити передусім. Одно скажи: як довго будеш у нас? Князь Тивері ось-ось має повернутися до стольного города. Було б бажано, коли б ти зустрівся безпосередньо з ним.
— Мені що, — знизав плечима ромей. — Я не поспішаю. Своїм бажанням негайно поговорити з княжичем хотів сказати: поспішити слід вам. Обри одверто нахабно поводять себе в Скіфії.