А "мамочка" — товстий мордатенький здоровань років дванадцяти— одвертає кирпу і кривиться— не хоче.
— Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! — благає тьотя.
А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкільник років шести:
— Мамо, вода! Мамо, Дніпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче ніколи в житті води не бачив і не купався ніколи.
Ми підійшли до самої води і почали роздивлятися, де б його покласти речі, коли роздягнемось. Між іншим, дивлячись на Дніпро, що кишів людьми, я подумав: "От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати..."
То була наша постійна, поки що нездійсненна мрія — когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усі бачили... Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад... Ми б його вмить — раз! — і готово... І у "Вечірньому Києві" на другий день заголовок: "Юні герої з Васюківки".
— З "Вечірнього Києва" якраз цікавилися вчора, — почув я раптом веселий голос. І здригнувся — ніби хтось підслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечків. Один, невисокий, кругловидий, стояв по коліна у воді. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на піску біля самісінької води. Він був уже одягнений (мабуть, ішов додому), тільки босий, черевики тримав у руці.
— Все розпитував про роль царя, — вів далі кругловидий. — Ні, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тоді й приходьте.
— Правильно, — підтримав "гачкуватий". — Ніколи не можна розказувати наперед. Я терпіти не можу, коли ото діляться творчими планами, обіцяють, беруть зобов'язання, а потім... пшик! — і нічого нема. Отож ні пуху, ні пера! Я побіжу, бо вже й так запізнююсь на радіо!.. Бувай! Привіт Галинці. Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
— Так-так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! — весело усміхаючись, гукнув кругловидий, а коли "гачкуватий" одбіг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
— К чорту!
Ми з Явою перезирнулись і усміхнулися. Ми знали, що коли кажуть "ні пуху, ні пера", треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кілька кроків, збираючись пірнути, і раптом спинився, звівши руки догори:
— Ух ти! Годинника забув зняти! Обернувся, побачив нас:
— Хлопчики, будьте друзями, покладіть отам на сірі штани, щоб мені не вертатися. — І простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду і поплив кролем, спінюючи ногами воду, як моторний човен. Класнючо плаває!.. Кілька секунд ми дивилися, як він пливе. І раптом десь ліворуч почувся зойк.
— Ой! Утонув! Утонув!.. Потопельника витягай! — Де?
— Де? — аж підскочили ми. І кинулися туди, куди вже бігли люди.
А що? Коли б при вас кричали "утонув! утонув!", ви б хіба стояли на місці? Ви б, забувши все на світі, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тільки-но думали про те, щоб кого-небудь урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще ніколи в житті не бачили справжнього живого потопельника... Тобто не живого, звичайно... а взагалі... ну, одним словом, потопельника.
— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тісно, і ніякого потопельника не було видно.
Тоді ми кинулися навкарачки — і між ногами, між ногами — як собачата... Нарешті побачили. На піску голічерева лежав хтось великий і довгий, а верхи на ньому сидів худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловік з кущиком сивуватого волосся на грудях і робив йому штучне дихання. Раз! Два! Раз! Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
— Давайте тепер я, — змінив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно підплив на своєму човні. Видно, він почувався доволі ніяково, адже не він врятував потопельника, а звичайний собі чоловік, та ще й такий непоказний...
Ми придивилися до потопельника. Це, безперечно, був один з отих гариків-мариків, бо на шиї в нього висіла на ланцюжку підкова, а на руці було "виколото" серце, пробите стрілою, і під ним текст: "С юных лет счастья нет"...
Двічі мінялися гостроносий з рятувальником, а потопельник усе ще був неживий. У натовпі гомоніли:
— Такий молодий!
— От горе!
— А як же це сталося?
— Кажуть, заплив за буйок і там його чи корчі схопили, чи що!
— Ох, оцей Дніпро, скільки він життів забирає!
І раптом потопельник розплющив очі... У натовпі збуджено загули.
Потопельник підвів голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лікті. ГЬстроносий, що саме робив йому штучне дихання і сидів на ньому втягнув носом повітря, поморщився і вигукнув:
— Та він же п'яний!
Рятувальник теж нахилився до потопельника:
— Авжеж! Тхне, як з бочки!
— Ах ти ж чорт!
— Ну й сучий син!
— І полізло п'яне мурмило у воду, щоб йому!..
— В таку спеку пити — то смерть!
— Ото тобі й корчі.
— Такий молодий! — чулося звідусіль. Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному
"потопельникові", дивився-дивився на нього, а тоді звів руку— ляп, ляп! — його по пиці долонею, аж задзвеніло.
— Правильно!
— Так його!
— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
— Думали, що він нещасна жертва, а він!..
— Ще йому, ще!
— І ми можем додати!
Натовп настроєний був уже весело, напруження спало.
ГЬстроносий більше ляпасів не давав, рвучко підвівся, переступив через "потопельника" і пішов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
— Нічого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, — бадьоро казав кремезний рятувальник, беручи "потопельника" під пахви і ведучи до човна.
— Ти хоч би спасибі сказав людині, що врятувала тебе!
— Хоч би прізвище дізнався.
— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тягти! — тукали люди вслід "потопельнику". Але той лише дурнувато витріщався — видно, ще не прийшов до тями.
Човен одплив. Люди почали розходитися.
— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тільки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руці. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. Аде ж сірі штани? Нема сірих штанів. Може, не тут, може, лівіше... І там нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Миготять перед нашими очима сотні облич і всі незнайомі. Здається, не тут... Далі... Ой, ні! По-моєму, назад!.. Ні-ні, вперед... Ні, я тобі кажу, назад... А може, справді вперед? Бігаємо ми туди-сюди, не можемо знайти ні місця того, ні дядька-артиста, ні сірих його штанів. Та й як же його знайдеш, коли всюди і пісок однаковий, і люди однаково голі, ніяких тобі особливих прикмет!
Ой, нащо ж нам був той фальшивий потопельник?! Що ж тепер буде?!
— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я берегом побігаю.
Роздягнувся Ява — шубовсть у річку.
А я берегом бігаю. Далеко одбігати не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бігаю весь час. І людям в обличчя заглядаю...
За півгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
— Нема...
— Може, він... втопився? — розгублено кажу я.
— А штани? Штанів же нема... А поплив він без штанів... — переконує мене Ява. — Та й плаває він так, що море тобі перепливе і не втопиться.
— Що ж робить?
— А хіба я знаю?
Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловік дав мені годинника. "Будь, — сказав, — другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб мені не вилазити..." А я... друг називається! Забрав годинника і — ф'юіть! — шукай вітра в полі...
— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившись.
Чесний Ява знизав плечима.
Ніколи в житті я ще не був собі таким бридким, як тепер. Звичайно, ні я, ні Ява — не були ми безгрішні. Трусили ми інколи грушу-гниличку в сусідки баби Насті, у Книшихи. Але ж там тих груш стільки, що вони все одно гнили у траві невизбирані. Та й баба Настя була така шкиринда, така вредна, що від неї вся вулиця наша стогнала. І трусили ми грушу не стільки заради отих паршивеньких гниличок, скільки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.
А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тітки пиріжок з маком. Каюся. Але ж то в рідної тітки, і то ж пиріжок! А це в чужої людини, і не пиріжок, а годинника — дорогу річ.
А ми ж збиралися затримувати злодіїв! Як же затримувати, коли я сам злодій!
Мені хотілося стати і, ридаючи, гукнути на весь пляж:
"Товариші міліціонери! Беріть мене за "шкірки" і ведіть мене у район. Я злодій! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повірила в мою чесність. Беріть мене, товариші міліціонери!"
Але я не став і не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного міліціонера. А може, й був — тільки голий. А хіба пізнаєш міліціонера, коли він голий. Та й взагалі голий міліціонер — це не міліціонер. Ніякого трепету перед голим міліціонером нема. От, скажімо, міліціонера Валіґуру що в нашому селі живе, наш сільський п'яниця Бурмило визнає тільки тоді, коли той при всій формі. А коли, бува, порається міліціонер у себе на городі без кашкета і без кітеля, а в самих лише галіфе, і в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, і він прийде в чім був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тільки тьхукає:
— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхаді атсюдова! Пшов! Тьху!
А варто лише Валіґурі піти й надягти міліцейського кітеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вівця, каже: "Звиняйте, пане начальник", — і йде додому спати.
Ні, голий міліціонер — це не міліціонер.
— Знаєш що, — сказав Ява. — Так ми артиста не знайдемо.
— То що — в міліцію? — перебив я його, відчуваючи холодок під серцем.
— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там саме чекають. Іди! Будь ласочка! І передавай привіт збитому міліціонеру.
— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.
— Ми як сюди прийшли? Через міст. А назад люди як ідуть? Теж через міст. Іншої дороги нема. Отак сядемо біля мосту і будемо чекати. Або ми його побачимо, або він нас. А з пляжу він ще не пішов. Точно! Куди він без годинника піде?
Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцільніше, мабуть, біля мосту сидіти, ніж, висолопивши язика, гасати по пляжу. Пішли ми на міст. Посідали біля поруччя: Ява з правого боку, я — з лівого. Сидимо. Вже сонце на вечірній пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щільною стіною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть...