Він тільки покрутив головою і сказав, що вперше бачить таку дивну квітку.
— Тоді я назву її, — мовила Леся, — ломикамінь. Як, підходить?
— Справді, вона таки варта цього наймення.
— Поставлю її в себе на столі — як символ нескоримості, твердості... Хай нагадує і цю подорож, і вашу
увагу-Леся не докінчила думки: Сергій Костянтинович
узяв її руку, поцілував сухими, спраглими устами.
— Спасибі, Лесю. Я теж не забуду. Мов оцей ломикамінь, пробиватимусь до сонця, до світла. — Він стиснув її слабеньку долоню і так тримав у своїй — теплій та ніжній.
Назустріч їм пливла дорога, за тернами — дуби, явори, а там знову горді, непорушні кипариси, духмяні магнолії, пишні лаври, в'юнкий та міцний своїми обіймами плющ...
XIII
Майже рік, як вона в цьому добровільному і водночас вимушеному засланні. Промайнули літо і осінь, схо дить зима. Природа знову розкриває свої незліченні скарби, знову манить, знов розпалює в душі вогонь неспокою, творіння, шукань.
Леся переглядала один за одним щойно одержані листи.
В Києві — масові арешти. Аж в астраханські степи заслали Кривинюка, їхнього доброго приятеля. Що ж, це все-таки ліпше Лук'янівки. От тільки Ліля — вони, здається, кохаються — так і не бачилася з ним: не встигла повернутися з Криму.
Мама турбується про її "Блакитну троянду", пише, ніби Заньковецька збирається грати в ній Любу. Це було б дуже добре, кращої од неї української артистки зараз і не знайти...
А це, чий же це лист? Із Львова? Невже Франко?.. Він! Сповіщає про заснування "Літературно-наукового вісника" і запрошує до співробітництва. Отже, він на неї не гнівається за ту коротку публіцистичну суперечку з приводу українців Желябова і Кибальчича в російському революційному русі! Звичайно, вона має рацію: тільки спільною боротьбою можна добитися волі і правди... Іван Якович це зрозумів, вона певна. І ніхто із львівських літераторів не симпатичніший їй од Франка. Хіба що Павлик? Ні скоріше обидва однаково їй рідні по духові... А жаль усе-таки "Життя і слова". У "Віснику", напевне, Грушевський навряд чи допустить друкування матеріалів про робітничий рух. Та й автура там буде, з усього видно, не та.
Але ж спасибі — не забув Іван Якович. Треба негайно йому одписати, подякувати.
Леся відклала коротке Франкове послання і взяла інший конверт. Вона ніколи не читала кореспонденцію вибірково, кожен лист цінний, за кожним — близька їй людина.
Цей був із Мінська, од Мержинського. Всього-на-всього третій, відколи поїхав Сергій отоді, восени. Що там у нього, як?
Лариса Петрівна швидко розірвала конверт, пробігла нерозбірливо написані рядки. Він знову хворий, скаржиться на кляту недугу, що під'їдає здоров'я, не дозволяє (і в такий час!) віддатись роботі. Вона уявляє його стан, його муки — душевні й фізичні. Він же спокійно ані долежить" ані посидить.
Скаржиться, що пишуть мало. Тож і вона в тому винна.
Леся дістала аркушик паперу, вмокнула перо і на хвилину задумалась. Чи не занадто сухо: "Вельмишановний Сергію Костянтиновичу!" — як зверталася вона раніше? Адже йому, хворому, самотньому, так бракує ласки, лагідних, слів. А скільки їх у її серці! Скільки щодня на устах — звернених до нього, далекого, рідного.
"Мій милий друже!" — рука, ніби сама, мимоволі вивела ці слова.
Леся дивилася на них, перечитувала, як перечитувала сотні рядків своїх творів. У цю мить і він, цей коротенький рядок, був голосом її душі, її зраненого серця.
"Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть мені зов'ялими трояндами. Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію..."
Так-так. То була ніби мрія, немов сон.
"...І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі; тонко, але невід-мінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує..."
А може, не треба цих слів? Хай серце його не вражає неспокій. Ні, скаже" напише, бо не може далі стримувати голосу серця.
"...Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в бажанні згинути, зникнути з цього світу, де щастя і горе так божевільне сплелись..."
Чи так він її зрозуміє? Чи не осудить за цей розпачливий тон? Зрештою, хай буде, як буде. Може ж вона висловити свої почуття, свої болі і жалі? Вони не перешкодять їй, коли треба, знову сказати: "Убий, не здамся!" — вони лиш гартують та вигострюють її зброю.
"Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я їду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки. О друже! Я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків. Тілько з тобою я не сама, тілько з тобою я не на чужині. Тілько ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона все тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем своїх блискучих очей..."
Цих слів вона не казала і, мабуть, не скаже йому ніколи. Тож нехай хоч прочитав, хоч побачить.
"Мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зов'ялі троянди? Чому я не можу, коли так, облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже! Я ж для тебе почала нову мрію життя. Пи шеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою. Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згуби мось обоє помалу... А на тім місці, де ми були колись у житті, нехай троянди в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже. Я простягаю до тебе руки, я благаю:
візьми! І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди..."
Леся докінчила писати і, безсила, відкинулась на стільці.
Може, не варто відправляти цього листа, може, він не застане його! Ні, швидше! Швидше послати. Сергій почув її слова, вловить їх серед людського гомону — так, як і вона чує його тихий, як шелест осіннього листя, голос, навіть бачить його — зажуреного, з холодним блиском палаючих очей...
Леся швидко накинула пальто, взяла паличку і вийшла.
Здавши листа, вона довго, до втоми, ходила набережною, гамувала свої розбурхані почуття. Хиталися розгойдані вітром кипариси, шуміло море, спалахували блискавки, і десь далеко-далеко вчувалися перекати першого весняного грому.
Скоро вона розпрощається з усім оцим і тільки в згадках буде вертатися до далеких берегів, до цих духмяних ночей, що принесли їй стільки доброго і лихого.
XIV
Ще в Ялті Мержинський обіцяв Лесі познайомити її з працівниками щойно заснованого в Петербурзі журналу "Жизнь", а не минуло й півроку, як до неї звернулися з офіційним запрошенням співробітничати в цьому виданні. Листування, що зав'язалося, посилило бажання якнайшвидше зустрітися з невідомими друзями, а надто — з авторами, котрі друкувалися в "Жизни", — Ульяновим, Горьким, Чеховим, Скитальцем. їхні політичні й літературні твори захоплювали Лесю, допомагали глибокому пізнанню й розумінню життя. До того ж це була нагода заїхати до Мінська, до Сергія Костянтиновича, а в самім Петербурзі — відвідати Лілю, яка вчилася там на Вищих жіночих курсах.
Тож, відпочивши після Берліна, куди їздила на лікування, Леся знову вирушила в дорогу.
Поїзд приходить до Петербурга о шостій вечора. Тільки-но встиг він зупинитися, як до вагона, випереджаючи носіїв, влетіла Ліля.
— Та обережніше ти... задушиш, — відмагалася од її палких обіймів Леся. — Сили в тебе — як у доброго парубка.
Вони стояли в тіснім, погано освітленім купе і милувалися одна одною.
— Видно, балують вас на тих курсах.
— Як кого, — лукаво посміхнулася Ліля.
— Гаразд, гаразд. Ось я роздивлюся, розпитаюся, і коли що, такого задам тобі перцю...
— Овва! — Ліля знову міцно обхопила за плечі та пригорнула сестру. — Не вдавай із себе, будь ласка, тирана.
— Облиш, — розсміялася і Леся. Вагон тим часом спорожнів, сестри зібрали речі і вийшли.
— Ти ліпше закутайся, — поправляла Ліля на Лесі хустку. — Це тобі не Волинь.
Надворі справді було холодно. Палючий вітер обпікав лице, забирався в рукава, за комір, неприємно холодив плечі. В білому світлі ліхтарів кружляли поодинокі сніжинки.
— Шукай хутчіше візника, нехай їй грець, цій півночі. В нас уже весною пахне, а тут... хай бог боронить, можна дуба дати.
Дорога втомила Лесю. І не так їзда, як думки — важкі, нерозрадні, невідступні. Гадала — хоч трохи розвіє їх, розгубить у подорожі, а виходить зовсім по-іншому. Видно, не втекти їй від себе, від свого смутку, не сховатись ніде. Лізе в голову, свердлить мозок усяка всячина.
— Як там Шура, Михайлик? — спитала Ліля, як тільки вони всілися в сани і візник накинув їм на плечі важкого, що, незважаючи на давність, ще тхнув овечим потом, кожуха. — Певне, марить своїми дослідами.
— А я його й не бачила. Сестра різко повернулася до неї.
— Як так, чому?
— Не заїздила в Тарту. Буду повертатися — тоді. В Мінську довелося затриматись.
— У Сергія Костянтиновича?
Леся ствердно кивнула головою.
— У нього. Пробула там три дні. Одне, що себе почувала не зовсім добре, а друге — Сергій просив залишитись, і мені не хотілось робити йому прикрості.
— Йому зле?
— Коли б хоч зле, а то ж... не знаю, як тобі й сказати... Він настільки кволий, що не може навіть вільно триматися на ногах. Лікарі пророкують — звичайно, не при ньому — швидкий кінець, а він бадьориться, запевняє, що поправляється...
Леся примовкла.
— Скоро й наш монастир, — заговорила Ліля. — Це ми так називаємо житло своє.
— Багато у вас дівчат? — байдуже, аби не дати смутку повністю оволодіти собою, запитала Леся.
— Певне, з двісті.
— Ти б мені хоч розповіла, де ми їдемо і що тут цікавого?
— Таж зараз нічого не видко, нехай завтра вдень. Правду кажучи, я ще й сама тут як слід не роздивилася. Знаю Невський — разів зо три там ходила... Мідного вершника бачила. Ермітаж... Оце й усе, де встигла побувати. Правда, ще на Сенатській площі, де розстрілювали декабристів, була... А їдемо ми вже Петербурзькою стороною — найстарішою частиною міста. Незабаром Архієрейська вулиця — там і домівка.
Санки летіли попід високими, що бовваніли в розрідженій ліхтарями темряві, будинками, черкали, аж повискували, кутими полозками об тротуари, губилися в завихрених вузеньких провулках.
...Кімнатка в Лілі невелика, проте затишна.