Запорозьке волелюбство й січові звичаї позначилися й на його мирному житті. Він сам збудував у своєму садку кілька куренів, жив у них, щодня переходячи з одного куреня в інший.
Дмитро Іванович хотів якомога більше розпитати про останнього кошового отамана, але, за словами сина, його батько Йосип Михайлович не любив розповідати про минуле, замовчував свої воєнні подвиги, був людина скромна, а тому мало й залишив у живих свідків спогадів про своє військове життя.
Яворницький перш за все хотів розшукати власні речі кошового отамана Гладкого і придбати їх для музею, їдучи сюди, він думав, що йому пощастить знайти в сина вбрання кошового, зброю, всякий посуд, а знайшов лише шаблю. Він витяг її з піхов, провів рукою по лезу і визнав, що перед ним прецікава знахідка. Шабля була зроблена з добротної сталі, на ній вирізано якийсь напис арабською мовою. Руків'я виготовлене з слонової кості, добре відшліфоване, піхви зовні оздоблені сріблом з чорними візерунками.
Хоч шаблю подарував турецький султан, коли Гладкий ще був кошовим у Січі за Дунаєм, але це не завадило йому обернути її проти турків, ставши на бік російського війська.
Шаблю кошового отамана Гладкого Яворницький забрав з собою і виставив у музеї як коштовний скарб біля великого портрета Гладкого.
Поховано останнього кошового отамана Задунайської Січі в місті Олександрівську. На могилі відважного козацького ватажка поставлено гранітну плиту з таким написом:
"Могила останнього кошового отамана запорозьких козаків Йосипа Михайловича Гладкого, під проводом якого козаки, Що жили за Дунаєм, здійснили в 1828 р. свое давнє прагнення повернутись на батьківщину та подали значну допомогу російському війську у війні 1828 — 1829 pp. з Туреччиною. Помер в м. Олександрівську (Запоріжжя)".
ПОРТРЕТ ЗАПОРОЗЬКОГО ПОЛКОВНИКА.
Одного разу Дмитро Іванович завітав на хутір О. П. Магденка, що причаївся між Січкарівкою і Воскресенівкою. В тихому й просторому будинку поміщика він побачив чималу колекцію запорозької старовини — зброю, одяг тощо. Були тут і портрети. Глянув Яворницький на один із них і завмер. Перед ним в інкрустованій рамі на повний зріст стояв полковник Запорозької Січі Павло Якович Руденко.
Полковника намальовано в сивій хутряній шапці, сукняному жупані й шовковому білому каптані, підперезаному широким смугастим поясом з китицею, у високих чорних чоботях. Обличчя повне, ніс прямий, вуса чорні, густі, коротко підстрижені.
Після скасування Січі в 1775 році полковник Павло Руденко правив за пана-маршалка у Новомосковському повіті, Катеринославської губернії. Потім він був за бурмистра в Полтаві. Напевне, саме в той час відомий художник Володимир Лукич Боровиковський (1757—1825) і написав з нього портрет.
Яким чином історичний портрет потрапив до рук Магденка — невідомо, але господар доводив, що він має з Руденком родинний зв'язок.
— Скажіть, будь ласка, чи є у вас будь-які документи про Павла Руденка? — поцікавився Яворницький.
— Є, можу показати.
Магденко вийняв з надійного сховища папку, перев'язану шовковим шнурком, розв'язав її.
— Прошу...
В руках професора Яворницького був "Атестат з війська Запорозького низового", датований 1771 роком, 17 листопада. З цього та інших документів, що зберігалися у Магденка, історик довідався і про те, що Павло Руденко, колишній запорозький козак, належав до війська Корсунського куреня, був бунчуковим, а потім став жителем м. Полтави. Його батько — Яків, родом з Чигирина, прожив 80 років.
Портрет зроблено в натуральну величину. Його розмір: висота 204 см, ширина 133 см. На портреті зображено людину старішу середніх літ (ліва рука закладена за пояс, у правій — палиця), що стоїть перед невеликим пам'ятником.
Знайдений портрет Руденка не давав Яворницькому спокою. Він весь час мріяв, як би його прибрати до своїх рук, щоб потім виставити в музеї.
— Олексію Петровичу,— звернувся історик до Магденка.— Оце Я відкриваю при музеї запорозький відділ, то чи не подарували б ви портрет Руденка? Це ж була б краса!
— На жаль, Дмитре Івановичу, не можу. Це предок нашого роду, і доки я живий — його портрет буде в моєму будинку.
Тоді Дмитро Іванович підійшов до Магденка з іншого боку.
— Якщо ви не можете назавжди з ним розлучитись, то дайте хоч тимчасово. Річ у тому, що в тисяча дев'ятсот п'ятому році у Катеринославі має відбутися тринадцятий археологічний з'їзд. Сюди прибудуть російські та зарубіжні вчені, і їм буде цікаво глянути на портрет запорозького полковника Руденка.
І Магденко погодився, але з одною умовою: як тільки з'їзд закінчиться, портрет має бути повернений. Закінчився археологічний з'їзд. Сотні цінних експонатів, що були виставлені для огляду вченими, стали назавжди здобутком щойно заснованого музею ім. Поля. Там опинився і портрет полковника Руденка. Пізніше Дмитру Івановичу все-таки вдалося схилити пана Магденка до того, щоб він подарував музею портрет Руденка.
Цінна знахідка майже піввіку була окрасою запорозького відділу Дніпропетровського історичного музею. Вже після Великої Вітчизняної війни портрет Руденка став здобутком Дніпропетровського художнього музею.
ЗНАЙДЕНА КОЛЕКЦІЯ
Майже щороку влітку Дмитро Іванович навідувався в місто Новомосковськ, щоб оглянути цінну пам'ятку української архітектури — запорозький дев'ятикупольний Троїцький собор . Він пильнував за тим, щоб цю рідкісну споруду ніхто не пошкодив, не зруйнував, щоб він зберігся в такому вигляді, яким його збудовано ще в другій половині XVIII сторіччя.
В цей день була неймовірна спека. Після уважного огляду собору професор зняв свого солом'яного бриля, присів під гіллястою акацією. До нього підійшов соборний сторож дід Гнат. Познайомилися, розговорилися про старовину.
Дідові подобався симпатичний гість з Катеринослава. Він підсів поближче до історика й, дивлячись йому в вічі, спитав:
— Чув я від наших попів, що ви людина вчена, багато знаєте. Хотів оце попросити вас, щоб розповіли мені про цей собор і дзвіницю, й то й тут сторожую, а про нього мало що знаю.
— Добре, розкажу,— відповів Дмитро Іванович.— Цей собор споруджено 1779 року. Побудова собору — кращого зразка української дерев'яної архітектури — почалася з того, що козаки одержали дозвіл на купівлю добротного дерева. Запорожці тоді придбали 559 колодок. Будував його великий майстер-умілець, козак з Нової Водолаги Яким Погрібняк. Хоч він був неписьменний, але виконував свою роботу артистично й сумлінно. Поруч з собором, як бачите, споруджено дзвіницю, на ній встановлено годинник. Він чудово зберігся: з точністю показує час на трьох циферблатах, встановлених на південній, західній і північній частинах башти. Там зроблено так, що через кожну чверть години лине мелодія. За будування собору він узяв тільки дев'ятсот карбованців, тоді як за самий ремонт його пізніше правили дванадцять тисяч.
Архітектурний стиль, в якому збудовано новомосковський собор, зветься українське барокко. За велику майстерність Погрібняк одержав 10 січня 1779 року атестат. В ньому — щира подяка за те, що майстер виконав свою роботу "...рачительно, добропорядочно и превосходно".
Основа собору,— продовжив Яворницький,— складалася спочатку з чотирикутника, на який спиралися всі дев'ять церковних бань. Під кожним таким кутом було закопано по 3 величезні дуби діаметром 6 аршин і 15 вершків. Далі через кожні 2 аршини були такі ж дуби, тільки трохи коротші. Оце й був такий фундамент. Та немає нічого в світі вічного. Ці дуби з часом почали підгнивати. Що робити? Церква могла завалитися, бо на них тільки й трималася. Довелося її перебудувати, бо всі бані схилилися до середньої.
І ось 1830 року навкруги собору був підведений новий цегляний фундамент. Тепер стіни вже не сідали, але весь собор почав дедалі більше хилитися.
Підвести під нього новий фундамент взявся підрядчик Кажинков. Та виявилося, що це був п'яниця й пройдисвіт. Що ж він зробив? Замість того щоб повиймати гнилі дуби та покласти новий фундамент, він поверх гнилих дубів поставив невеличку стінку, примазав і гадав, що це шахрайство пройде непомітно. Але про це дізнався міський голова. Він узяв пожежну команду, розкидав ломами примазане гнилля, і як побачив, що гнилі дуби залишилися усередині, то одразу ж вигнав геть Кажинкова та його майстрів. Тоді за реставрацію собору взявся досвідчений майстер, який збудував уже десятки церков. Стояли вони по 150—200 років. Це був Олекса Пахучий. Але реставрувати собор було нелегко. Пахучому треба було дістати документи оригіналу цього собору. Йому пощастило. Він скористався фотографією собору, яка збереглася в одного місцевого протоієрея. Не було б фотографії, мабуть, не було б у Новомосковську й запорозької пам'ятки.
Колись, як Погрібняк збудував собор, в нього всі 96 рам і 6 вихідних дверей та одвірків до них, а також арки були прикрашені вирізьбленими виноградними лозами та всякими квітами. Цього вже після реставрації, як бачите, немає. Дах був тоді з гонту, а тепер — з бляхи. Риштаки й ринви були також дерев'яні, а тепер поставлено залізні. Цвяшки Погрібняк робив дерев'яні, а Пахучий під час ремонту замінив їх на залізні. Оце такі сталися невеличкі зміни. А все інше лишилося таким, як і за Погрібняка.
— А скажіть, чому тоді вживали дерев'яні цвяхи? Хіба залізних не було?
— Як це не було! Були й залізні, але запорожці користувалися дубовими цвяхами, бо вони не іржавіють і довговічніші, ніж залізні. Он що! А ви, діду Гнате, тут давно живете? — поцікавився вчений.
— Та вже давненько. Я родом з Орловщини, та оце на старість літ пішов служити сторожем до собору.
— Скільки ж вам років?
— Та я вже добре підтоптаний: оце вже восьмий десяток!
— Так, прожили ви чимало. А скажіть, діду, чи вам за своє життя не доводилося часом знаходити старовинні речі?
— Які саме?
— Ну, може, глиняну люльку, кам'яні чи бронзові вироби абощо.
— У мене цього немає: воно мені без діла. А от знаю, Що в однієї людини цього добра сила-силенна. Чого тільки немає в його шафі!
Дмитро Іванович аж підскочив, коли почув ці слова. Він підсів до діда ближче й тихо спитав:
— Хто ж то за чоловік?
Дід Гнат покрутив сивого вуса, насторожився, глянув на Допитливу людину, а потім спитав:
— А навіщо це вам?
— Така моя професія.