Маруся заливається: це ж чудовий матеріал для поеми. Але...
— Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розсипи, і, може, далекий Індійський океан, і, можливо,— нарешті! — невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему "Лі-лю-лі".
...Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
— Що ж тут смішного?
— Що ж тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Огре!
Потім вискочила з трамвая й крикнула:
— До побачення, Огре! До вечора! Буду і я на пародії... Хай живе Пупишкін — голова пролеткульту і його заступник — Мамочка! О-о, як стрінемо Новий Рік!.. До побачення, Огре!
...Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову!
...І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям.
І здавалось, що тротуаром бредуть надхненні мінестрелі. Здавалось...
...І раптом — здалось:
— в шумі трамвая хтось розплющив сентиментальні очі й скрикнув нечутно — в розпуці, в божевіллі — невідомо:
...— о мій прекрасний загоризонтний
краю!
Вірю! Вірю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степові бур'яни. Вірю!.. Бо бачу — і Дафніса, і Хлою, і молоде кохання, а далі Боккаччо "Аmeto", а далі ідилія на обніжках духмяних степів. Отари золоторунних і зелена пісня, мов хміль, тиха, мов пух на скроню...
...І дрижить підо мною земля, мов полонянка з диких озер! І пливе мій радісний біль у столітні далі, і мій біль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою...
ПУПИШКІН І МАМОЧКА
(Цей фрагмент вставлено,
мабуть, для контрасту)
...Товариш Огре,зиркнув у вікно.
— Хто це?
...Ну, да, товариш Пупишкін. Він поспішає до Тагайського мосту до товариша Огре в такій справі, у справі сьогоднішньої пародії на "Лілюлі".
...— І справді: хіба такий поганий товариш Пупишкін?
Безперечно, хороший! Живе він, значить, на такій-то вулиці, такий-то №...
— Живе?
— Живе!
— Ну і Бог з ним!
Але хтось не вгомоняється.
Тоді це:
— Товариш Пупишкін, голова пролеткульту — не просто голова: і письменник. Оповідання його починається фатально так: "Галя внесла самовар і розставила чашки. Петро допіру прийшов із заводу й приніс із собою декілька прокламацій еtс". Пише товариш Пупишкін свої оповідання за чашкою чаю; говорить: "Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумієте?" І дійсно: як не розуміти? Навіть тульський акцент чути!
...— Це який? Це той, що йде!
— Ну да, той, що йде: товариш Пупишкін. Він же ще не прийшов — не підійшов до Тайгайського мосту. Він розминувся з товаришем Огре.
...товариш Пупишкін
має "чотирьох ребятьонков" і щиро стоїть на посту. Він дуже задоволений із балетної студії. Там такі еластичні дівчата (учаться), що "антік маре з шоколадом". Правда, хтось каже, що це міські міщаночки...— Ну, то вільному воля! Знаємо цих архінитиків! Все їм не так!
...— А як же так?
— А так, значить, "вопче".
І от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
...Товариш Пупишкін любить говорити, як він захищав Петроград: "Ми захищали Петроград... А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкін питає:
— Так як по-твоєму: битіє не опредєляєт сознаніє?
— Нє!
— Дурак! Битіє завше опредєляєт сознаніє. От тобі приклад і доказ: що таке битіє?
— Сознаніє!
— Дурак!.. А що таке сознаніє?
Товариш Мамочка хилиться на канапу:
— Душенька! Яке може бути сознаніє, коли сплошна безсознательність.
Тоді товариш Пупишкін розгортає книгу й рішуче парирує удар:
— От тобі й Бухарін сказав... нарешті й я тобі кажу!
—Нє!
— Дурак... ти, мабуть, і сьогодні підпив?
Тоді Мамочка в обійми:
— А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, під пресом авторитарности. А я от кажу: "Геть усяку авторитарність і да здраствуєт колективнеє творчествої". Понімаєш? От де собака зарита: пролеткульт!
Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, і товариш Пупишкін трохи того...
— Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
Мамочка:
— Я? Спати? Потомствений пролетарій? Ні за які коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплі крові... Понімаєш?
І т.д. і т.п., ets.
...Здається, товариш Пупишкін підходить до будинку?
— Ну да!
...Тайгайський міст залишився позаду. Знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються сині тачанки.
...І знову на далеких пустирях тоскує трамвай.
III
Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур'є.
Мадам Фур'є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала — куплять. Удень давала уроки, а ввечері грала на віолончелі, її вважали за "іскопаємоє", бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила "бож'їм духом" і віолончелею, музикою, що сама творила.
Француженка — породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.
Фур'є каже:
— Колего, товар хороший. Може, купите?
"Колега" усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:
— Колего, товар хороший.
Фур'є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор — це логіка її любови.
...А Льоля підвелась і зідхнула.
Тоді в кімнату входить горбун.
Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона "забула" віддати й тепер хоче комусь продати.
...— Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?
— Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
— А я от знаю...— І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.
...А музика така:
— на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
...І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ...
— Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але віолончель бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів... І знову гриміла зоря на далеких шляхах....— Хеопс-Хуфу!..
...— Льольо!
— Я.
— Ти слухаєш?
— Слухаю.
Француженка не стихала.
...І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
— Савойя!
І думає, що савояри — убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
...Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:
— Гу-гу!..— довго, спроволока.
І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя,
...І знову зажурно сказав Альоша.
— Савойя!
МАДАМ ФУР'Є
..Льоля пішла й сказала:
— Драстуйте, мадам Фур'є!
— А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рік. Це радісно... А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік — це радісно... Я буду святкувати і ваш.
Льоля сказала:
— Ви хорошая, мадам Фур'є, і я вас люблю за вашу щирість. Мадам Фур'є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки.
— Ви, Льольо, мене так схвилювали — і мені соромно, бо я забула про ласку.
Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.
Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:
ще не зібралась студія, щоб готовитись — генеральне — до постановки пародії на "Лілюлі". Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:
— Я люблю Карузе за теплоту в його голосі.
І Льоля тоді подумала, що він сказав:
— Я люблю тебе, моя кохана.
Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.
...Мадам Фур'є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.
...Проходив трамвай повз будинок — це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
...У мадам Фур'є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родимка й три волосики на ній. ...Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і "Лілюлі". А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції. Коли віолончель стихла, Льоля сказала:
— Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
Мадам Фур'є сказала:
— Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
Льоля сказала:
— Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель — жива істота, і в ній жодного дисонансу... А от у моїй душі не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
— Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба...