В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і — тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей.
— Аз воєнного боку, — почав Горленко, — ще гірше. Залишиться таких двох визначних старшин, як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, счиниться нова домашня війна. Годі милувати їх.
— Не знаю, — відповів гетьман, — чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить, тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь.
— Отож-то і є! — підхопив Ломиковський. — Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: "Можна доносити на гетьмана. Не карає".
Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки.
— А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування прохав, — як гадаєте, панове?
Ломиковський стояв на своїм:
— Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що.
— Це правда, є тепер що зізнавати, — притакували старшини.
— А винен же Кочубей чи ні? — спитав нараз гетьман.
— Перед царем — ні, перед Україною — так.
— Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни.
— Свого гетьмана продавав.
— Давнього товариша й добродія.
— Що дякуючи йому дійшов до маєтків і значіння.
— Треба раз покінчити це діло.
— Треба.
— Треба.
Всі притакували, один Орлик мовчав.
— А твоя гадка яка? — спитав його гетьман.
— Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші. Гетьман глянув на свого писаря з-під ока.
— Молися, Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт.
Орлик очі спустив.
Гетьман відпустив старшин і лишився сам. "Значиться, треба покарати. Важко". Нараз пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати його.
— Ти не жінка, а козак. Не потрібую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий-то жорстокий. Бог ласкав.
Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на його і продовжав:
— Тесть твій завинив. Не переді мною, а перед справою.
Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання.
— Міг, — потвердив Чуйкевич.
— Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і спочуваю тобі.
Гетьман подав Чуйкевичеві руку.
— Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її самою в такому горі оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи. Скажи, що гетьман жалує Мотрю Василівну і спочуває її горю, але, бачить Бог, — для загального добра треба завдати ґвалт своїм почуттям особистим.
Чуйкевич поклонився.
— Їдь тоді зараз, таки нині. Возьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе. А помовчавши хвилину:
— В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!
— Слухаю милості вашої.
— Батурин — резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можкна добре в землю зарити або замурувати — зарий і замуруй, що ні — приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе.
Гетьман пригорнув Чуйкевича до груді. Цей чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах.
Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.
Гетьман прозожав його очима.
"Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив, — Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?"
Гетьман подзвонив на чуру.
— Подати мені коня!
— Хто поїде ще?
— Двох дежурних старшин і ти. Більше ніхто.
Гетьман об'їхав табор і повернув на полеву дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура.
Хвилювала степова трава, пахли цвіти, сонце пекло.
Гетьман довго не вертав до табору.
В БАТУРИНІ
Чуйкевич їхав і думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощі і з хутора переїхала в Батурик у батьків двір, на котрому декілька світлиць відведено для молодого подружжя. В другому дворі жила Любов Федорівна, відокремлено, як покутниця.
Біля неї була лиш одна людина з прислуги, варта не допускає нікого, можна собі уявити, що діється в душі тієї гордої жінки.
Чуйкевич не жалував тещі. Багато нагрішила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого.
"Що робить Мотря?"
Не так-то давно розлучився з нею, а здається — роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а він віддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе.
"Що робить Мотря?" І на тую згадку принаглював коня.
Козаки-батуринці насилу поспішали за ним. Нігде не спинялися довго. Спочивали стільки, щоб не заїхати коней. Добрий кінь — річ дорога. А ще в час війни.
На останньому нічлігу снилася Чуйкевичеві Мотря. Нищим роздавала гроші. З піднесеною головою, горда.
Такою, на своє превелике диво, він і застав її. Стрінулися в городі, як тоді, в Ковалівці, коли з листом від гетьмана приїхав.
Не дзвонили пильні дзвінки, не цвіла дівина, стара няня не шкандибала в покої, підпираючися костуром. Мотря, почувши тупіт кінських копит, пустилася до брами.
Зіскочив з сідла, підбіг, пригорнув до себе.
Усміхнулася усміхом сумовитим.
— Ти звідки тут узявся?
— Гетьман прислав.
— Гетьман? Пощо?
— Невже ж не рада, що приїхав?
— Рада, але пощо він тебе прислав? В канцелярії тепер багато роботи.
— Більше, ніж сил і часу. Але і в Батурині не сидітиму даром.
— Сподіваюся.
Прямували до оброслого виноградом ґанку, і Чуйкевич розказував своїй дружині, пощо його гетьман прислав.
— Видно, нічого доброго Батуринові сподіватися.
— Звичайно, — війна, а це столиця.
— Так я собі й гадала. Знаєш, батуринці наче б щось прочували, готовляться. Направляють вали, прочитують рови, частоколи скріпляють. Звідси видно. Ось глянь.
Стояли на східцях, і Мотря рукою показувала в напрямі замку.
— Бачиш, навіть вежі лаштують. Час позрушував каміння. Такий гарний замок. Гармати теж попрочищували й наготовили кулі, — додала тихішим голосом. Не боронила, коли муж взяв її за руку і приклав до своїх уст.
— Ходжу туди щоднини.
— Куди?
— А на замок.
— Що ж ти робиш на замку?
— Помагаю. Жінки теж працюють. Невже ж я гірша від них?
— Краща.
— Не жартуй.
— Говорю щиру правду.
— Тихо вже!
І рукою затулила йому уста.
"Боже ти мій, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вість до Батурина не наспіла про допити Кочубея; про муки і кару! Як їй це сказати?"
— Тільки й моєї потіхи, Іване, — казала, зміняючи голос. — А то не знаю, що б я тут робила сама, без батька, мами і — без тебе.
Пригорнув її до грудей і гладив волосся рукою. Яке гарне, буйне і м'ягке, як шовк... "Як їй це сказати?"
— Підемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся і перебери білля.
Ніби музики грали.
Побігла. Стояв серед світлиці, простуючи кості. Тріщали.
Про козаків забув.
Вибіг до них.
Там уже ціла товпа: батьки, рідня, дівчата. Боже ти мій! Яка радість. Скільки питань! Де таких слів узяти, щоб ними виповісти усе нараз, — скоро, скоро, скоро!
Тільки чура осторонь стояв. В нього не було нікого. На людську радість крізь свій смуток дивився.
Чуйкевич козаків до завтра відпустив, чуру з собою забрав.
Вертаючи до ґанку, питався кождого дерева і кождої квітки: "Як їй це сказати?"
Важнішого питання в цей мент не було для нього на світі.
Вмитий і перебраний увійшов до світлиці, де чекала на нього з вечерею Мотря.
Про перше забув, на другу задивився.
— Не бачив мене, — спитала, всміхаючися злегка.
— Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща стаєш. Тільки приблідла мені.
— Сонця мало, а багато хмар.
— Над Батурином?
— Над нами.
— Знаю, Мотренько, знаю.
"Як їй це сказати?"
— Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю
Василівну, і передай, що щире спочуваю її горю.
— Спасибі і за спочуття... Що ж він? Постарів?
— Ні, такий, як був.
— То й добре. Тепер молодніти треба, не старітися. Кажуть, над цілою кіннотою, нашою і московською, командувати має.
— Ти й це чула?
— До Батурина всякі вісті доходять. А що ж у таборі нового?
— Особливих новин нема, хіба те, що перед кількома днями мало до проливу крові не прийшло.
— Аж так? Що ж сталося? Розказуй! Чуйкевич розказав про нічну тривогу в таборі. Повисла йому очима на устах. Аж горіла. Коли дійшов до того місця, як то гетьман явився перед товпою, встала.
— Невже ж?
І присілася ближче до нього.
Як скінчив, спитала:
— Ти був?
— Був біля гетьмана.
— То добре. Треба віри доховати йому, бо ані він без нас, ані ми без нього не вдіємо нічого. Треба забути геть усе, треба забути, Іване, навіть біль, навіть кривду найбільше, треба тямити, що й він лиш чоловік, хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажаємо собі.
Уста її наливалися, як вишні, очі більшали, лиця паленіли.
Чуйкевич глянув і погадав собі: "Нема їй що казати".
— А війна?
— Розгорюється, як пожар, з кождим днем більшає. Король Карло в Росію вступив.
— А на Україну прийде? Чуйкевич глянув на свою дружину.
— Чекаєш його?
— Як спасення.
— Я також.
Руки їх спочивали на собі.
— Може, й прийде, — говорив Чуйкевич. — Карло вже з Радошкович двигнувся. Говорять, до Березини прямує. Ніхто не знає, чи на Москву піде, чи на Україну поверне. Москалі ніяк не можуть вгадати його планів.
— Так і треба. А гетьман?
— Гетьманові наказ прийшов з Білої Церкви до Києва йти.
— Ближче Батурина буде.
— Дав би то Бог, щоб наші з України не виходили.
— Гадаєш, щоб прийняли тут шведів і сполучилися з ними?
— Так було б найкраще.
Мотря зітхнула.
— Знаєш, я впевнена, що наші бажання здійсняться.