Одної файної ночі зібрав волосся у гушму на темені, лице вимастив сажею і пішов грабувати свого кума.
Кум сей жив глубоко в потоці: якби що си трафило, то би вже ніхто не прийшов на ратунок. Тому Ботей був завше насторожі: тримав кутюг добрих, зброя завше набита, хата в ґражді — цілий фестунок! А до того ще й сам був собі хлоп не під стіл виріс: коби у ручки взяв, то потримав би. Отже, не легко було сього Ботея взяти.
Прийшов Химчєк у потік, підходить до кумового оседку. Кутюги брехнули раз та й замовкли — пізнали. Став Химчєк під вікном, а як зачати — не знає. Застукав у вікно, лиш несміло, несвобідно, мовби до хати на ніч просився.
А сеї ночі Ботей сам був у хаті: жінка поїхала матір провідати, слуги в полонину пішли. Почув Ботей шкребот у вікно, присів і дивиться.
Бачить — якийсь чоловік, сам-один, на опришка не виглядає, хоч і при зброї. "А щезай, бідо! — гадає собі Ботей. — Шо вно має бути?" Узяв пістоль у руку на всякий випадок і питає:
— А шо би ви доброго сказали, ґаздо?
А Химчєк не знає, що й відповісти. Стоїть мовчки коло вікна знадвору, а Ботей стоїть мовчки в хаті. Химчєк повертається кудись убік і півголосом каже:
— А-но ви там, леґіні! Пантруйте! — а потім знов до вікна. — Я опришок, — каже. — Веди мене до свої комори, а то ті ту й смеркь.
Ботей перелякався; виходить, просить до хати. А в хаті су-єтиться, світить вогонь, тягне хліб, горілку, бриндзю... А як приготовив уже все, кланяється низько Химчєкові й просить:
— А може, би-сте, кумцю любий, вмили би си перед вече-ров, бо то вно йкос... їсти в тім...
Картина.
І хоч як уже просив Химчєк кума нікому не говорити, але вже якось так воно вийшло, що скоро о тім знало ціле село. Сміху було доста, але більше заочі: кому охота наживати собі непримиримого пизьмача? Сунет ті у калюхий під темний вечір, та й шо у тім доброго?
Але опришкам, звичайно, боятися було нічого, і вони потішалися над Химчєком скільки хотіли.
Бойчук оповів другий подібний факт — як в Ростоках Середніх теж двоє таких аматорів пішли грабувати один одного. Та ще й стрінулися десь на перелазі.
— Єк си маєте, Йва’?
— Гаре, шо ви май.
— А де бог провади’?
— Та... шош... баби повідали, ніби... от ік ніби сіна хтось поперевертав, ци єк... Іду си подивити. А ви куда, не мавше діла питати?
— Та я... ади... жінка шос... У череві ци де... Іду горівки — би не помогло...
— Таков ночов пізнов?
— Рує, йк корова. Мус, браччику, нічо їк мус. Іду борше — може, ше Цмуль не спит. Дай, боже!
— Госкіть здорові. ,
І розійшлися. Та той пішов того грабувати, а той того. Забрали один у одного що далося, ідуть назад. Один собі погадав: не піду я стежков, аби того не стрінути, а піду ґрунем ліпше. А другий теж собі таку думку має і теж не йде стежков.
Ідуть ґрунем — та й знова си зустрічєют! Один терх кєг-не порєнний, а другий май ше ліпший!
— Ов?.. А то ви, ґаздо?
— Я. А се ви? А шо то, варе, кєгнете? Відей, драли кого?
— А ви шо несете?
Та слово за словом, слово за словом та вже й за бартки пора си фатати. Один кричить: "Показуй терх, бо то ти мене ходив рабувати". А другий собі те саме кричить.
І замалим, замалим не дійшло до кривий1. Та вже йкос си погодили, забрали один у другого вузли.
— Але ж бо й натерхали ви, кумочку! — каже один, крех-тячи.
— Та-бо й ви, сусідо, не почкодували.
Корчма лєгала від сміху.
І пили, й танцювали, і одурманювалися. Розбігалися відтак із любасками по затишках, а хто не мав підходящого серафима в Ясеневі, той надрабляв питтям, трактував других і викрикував співаночки таким голосом, що кури в курнику лякалися і не могли заснути.
Зійшов місяць і обложив тьмою половину гір, притиснувши її вниз, а по другій, світлій, тонкій та високій, розставив усюди дивні чорно-білі фігури.
В темних корчах, у лісочку, навзнак лежала Срібнарчуч-ка; перекушувала й випльовувала стебельця фої, а коло неї вився Марусяк. Щось шепотів...
Олена лиш угумкала.
— Угу... Угу...’А так, так.
А потім не то проговорила, не то проспівала дрібушечку:
Ой там, ой там, при пасіці,
Просив заяць у ласиці;
Вона єму відповіла:
"Ти не годен мого кіл а".
— Ає! не годен, браччику. Шибенички-єе годен.
— Але чкай: тото мене не минет...
— Лиш коби вже скорше. Вже бих таку свічку ізсукала, йк нога кінцька, — і, ліниво потягаючися, говорила крізь зуби: — Ой-га! Шош тра й д’хаті си пусувати, вечерю варити, ци єк...
— То за йким дідьком виходила д’мені?
— Таже ти звав...
— Ну, звав...
— Ну, то я й вийшла. Гадала, шош розумного вчути, а вно нічо нема, лиш пустєк самий, — і робила рух встати.
Міцно кидав опришок її на землю.
— Ти з мене дурня не роби, бо я не з тих. Я ті не пускаю так, порожнов, аби не смієла си витак, шо півночі була з ле-ґінем та й нічо не міг мені ізробити.
Олена прищулювала очі і колола з’їдливою фразою, кепкуючи з сеї можливості подібного ущербку леґінської гордості. Але потім нараз мов підкидало нею вгору: раптовно обіймала опришка, притулялася до нього всім тілом і сама починала шепотіти, шепотіти, питатися... Питалася, чи попадя файна, чи висока станом, чи не суха занадто, чи уміє цілувати і усякі ще такі подробиці, на котрі леґінь відповідав лиш хихочучи.
А місяць підіймався все вище й вище, стараючись заглянути в темну печеру між кущами, але на те ж і опришок, аби вміти вибирати схованки: не раз сто очей пушкарських повзало по тім місці, де, зігнувшися й не дишучи, сидів Марусяк. То йому вже не сховати свою любку від одного ока?
...І заходив уже місяць... Більше як півночі минуло, а під кущами все ще чуються тихі речі, переривані поцілунком та сміхом, що то дразниться, то лащиться... І лиш як піднялася вже біла ранішня зірочка, як подерлися в глибину корчів сірі вовки, згризаючи тьму, — розставалася молодиця з опришком. А розставалися, — обіймалися, серцем д’серцю притулялися; не на день, не на два прощалися, а може, й на ціле життя.
І тому моцно цілувала Оленочка свого опришка, сильно обіймала; вже тепер він хотів відходити, а вона не пускала. І лиш як уже затрембітала востаннє трембіта коло церкви, — останній раз завмерла Оленочка, впившися губами в губи, і піш-ла-побігла додому...
А в хаті, спершися обома руками на віконницю, сидів Андрій. Як сів учора ввечері, так і не встав і не поворухнувся за цілу ніч.
Тихим кроком вступала молодиця до хати. Андрій не обертався... Постояла хвильку, назвала його по імені... Сидить... Не поворухнеться навіть.
Скинула киптар на грєдку, поправила нову черлену фуст-ку на голові. Ще хвильку постояла, мов надумуючися, а потім сіла, тихо опустившися, коло чоловіка, обняла за шию і щось почала говорити...
І що вона йому шепотіла, що він їй відповідав, — о тім не дізнається, мабуть, ніхто ніколи.
XXVIII
Ішов якось Юрішко, отаман стебнєнцький, Ясеневом. Був злий і несвідомо шукав, на чім би тую свою злість вилляти. На біду, хлопчишка якийсь струже собі щось за плотом і в усе горло витинає опришківської співанки:
На високій полонинці Ізродили рижки, —
А ци підем, пане-брате,
Навесні в опришки?
І то так різко, дзвінко, з ударом! Юріштан зупинився: хлопчака не видко, але голос далеко чути:
А вробимо топірчики Із самої міді, — їк підемо у вопришки,
Не зазнаєм біди.
У Юрішка кипіло все всередині. От так би одну лабу при-столочив, а за другу би роздер на дві половиці, єк жєбу! А хлопчишка ще дзвінчіше старається, ще закрутистіше вигукує:
А що у тій Чорногорі За вороні коні, —
Ходім, брате, у вопришки,
Чуєм за червоні.
Ой учуєм за червоні В пана молодого, —
Та єк би то їх узєти З двора головного?
"З двора головного, — гадає собі Юрішко. — То, видєв, про пана мандатора... А може, про мене? Ах, ти пся мать, ще-нюк поганий! Вже го хтос мав учити".
Ой знаю я, пане-брате, їк би їх узєти;
Молодого того пана До скіни прибити.
Ой прибити руки-ноги,
Ше й межи плечима,
Шоби він си на нас дивив Чорними очима.
Того вже було забагато Юрішкові. Як вепр, скочив він через воринє, ухопив хлопця за волосся і почав ним тріпати в усі боки. Хлопець закричав не своїми голосами.
Вибіг дєдя з гнівливим словом на устах, але, побачивши всесильного пушкаря, зупинився і почав низько кланятися.
— Даруйте'му, в чім завинив. Таже він ше не кємуе так дуже... Таже...
— А... твою псом маму! Не кємує? А опришківські співаночки співати вміє? То ти го вчив!
— Та де би я го вчив, пане втамане?.. То так, ади, десь помежи хлопчишями...
— Я не маю чісу з тобов ту говорити, а хлопця беру зі собов. Я вже знаю, єк си допитуют правди, хто го вчив.
Вибігла мати. Коли побачила, що її дитина вже в Юріш-кових руках, — так і вдарилася головою об землю. Хлопець верещав, як ошпарений, але то нічо не помагало; Юріштан скрутив му руки линвою і пігнав перед собою, йк пацє, підганяючи бартков.
Без шапки біг за Юрішком нещасливий батько, мати кричала не своїм голосом, збігалися люди, але тільки дивилися; ніхто не посмів обізватися й словом.
— Гет мені усі! — гаркав Юрішко, і люди розсипалися, хто куди попав. Лиш отець із матір’ю не відставали й бігли далі.
— Ідіт ід хаті, на дідчу маму! — кричав на них Юрішко. — Йк мете бічи далі, то вкатушую вбох, та й будете сидіти, докив си сидит!
Знали, що то може бути, і тому вернули. А тим часом через відчинені двері до хати забралася свиня і господарювала по-своєму. Побачивши такого гостя, ґазда так узлостився, що вхопив кіл та тєкнув ним свиню по голові, що вона покрутилася, повертілася та й витягла ноги. Давай тоді її швидше дорізувати: поробили вони з тої свині ковбаси, навудили, і почалося ношення того всього добра до Стебнів.
Але вже переносили цілого пацюка, вже почали носити курей, полотно, кожух новий, ані разу не вбираний, але Юріш-ко був невмолимий. Чому — і сам не знав. Умисно велів приводити зв’язаного хлопчика тоді, як приходили родичі, і любувався сценою, що відбувалася перед очима.
Мати переривалася від ридань, дивлячись на свою дитину, на бліде личко, на знемощіле в темнім катуші тільце; хлопчик кричав, рвався до матері, як черв’ячок звиваючися у своїх кайданах, а Юрішко сидів і курив люльку. Мати кидалася на коліна, землю цілувала коло його ніг — а Юрішко курив люльку.
Так, сильна була се душа. Одурили його, поставили не туди — і от мучився він тепер. Мстив усім за дисгармонію свого життя, божеволів і, мов запійний п’яниця, не міг уже обійтися без своєї отрути.