Прокинувшися, відчув Мирон Данилович, що потіє в морозній лихоманці.
Певно простудився, на дощі йшовши, а потім — як сидів на землі.
Ось, надвечір, вузлова станція: тут пересідати; і знов жди!
Площа схожа на мурашник, серед якого сила начальства наіндичується з портфелями або товстими течками; козиряє в автах; протіснюється в установи і висипає звідти, надмірно вносячи лиця, як велипанство, і збрезкло поглядаючи на "сірих" з населення. Різниться одежею і партквитками, магветна могутність яких, нехай схованих навіть дома в шухлядах иід замком, незримо обкидає їх злою властивістю. Бо то — їх талісмани, від яких навіюється відраза: передусім до кожного, хто з села і конає, згадно з рішенням партконоводства в столиці.
Глянув селянин: "Ого! Стільки їх, що кров з'їдять, провалі ми до канцура". Він пішов виглядати викидної городини, миллостиво продаваної в "хвості" за скажену ціну.
Черга збираються від схід совця і нуртують, і нидіють до півночі: застоювані, втрачувані, розривані під час несподіваних тисканин, знов спаювані голоднечею. Люди держаться одні за одних, щоб зберегти місця в чотирирядному натов пі,— так бджоли творять пасма, кріпко зчіплені.
Катраиник мав надію на комерційний хліб. Пристроївся і дожидає, мучачись від простудної лихоманки, втоми, поривів такого жагучого і невтримного болю в глибині істоти, який ніби шепотить нечутно весь час: "Їсти! їсти!" Увага і зір, прив'язані, до дверей вдалечині, пригасають, як спорожнілий каганчик.
А чутка пройшла, що даватимуть кільку; що ж? — можна рибний дріб'язок споживати зразу, заїдаючи капустою замісто хліба.
Зморена люди, стоявши віддавна, .втратили рухливість і гостроту почуття, якраз тоді, коли набігли машини з вартою. Катранник затерп! — якби був здоровіший, міг би рвонутися крізь ряди і втекти. Але, скований слабістю, непорушно стояв серед багатьох, ніби перед очима давуна.
Служаки брутально хапають селян, як вовки овець, і миттю спроваджують на платформи: наповнивши їх, хутко оббігають кругом, коли мотор гуркотить. Один револьверник сідає до шофера в кабіну, а решта береться до нової пайки жертв.
Везли незвичайно швидко — найглухішими вулицями.
На станцїі всіх перевантажено в товарячі вагони і зразу ж замкнуто. Потяг стукотливо погнав, як навіжений; іноді спинявся, тоді — дивна тишина за дерев'яними стінами! Зрештою, коли прибув до призначення, негайно загуркотіли двері вагонів, крик донісся і звідкись — крізь нічну сутінь — повалив їдкий дим. Блиснули до дверей ліхтарі: з ними охоронники вскочили всередину. Посунув потяг і скоро знов пристиг, прикро над краєм глибокого провалля, відкідь полум'я вибивалося, ніби велетенськими шматками розірваної тканини, крізь дим, клубочений по млистій широчині. Зойки пронизували ніч.
Катранник став страчувати думку, коли охоронники брали селян і викидали з вагонних дверей вглибочину. Хто сунув по крутому, чіпляючися за нерівності, а хто котився чи летів униз: всі зникали в огнищі.
Через хвилину також Катранника кинуто з дверей — він опинався руками проти прислону і судомливо гріб. Під пальці попали обвуглені корінці кущів, тоді мимовільно промайнув здогад: "Мабуть, ліщина була!" — вхопився селянин розпачливим зусиллям, але корінці в останню мить, тріснувши, відірвались. Він посунув вниз. Падаючи трохи стишено, ще раз чіплявся обома руками за вигорбину. Відчув, що прірва стала відлогіша. Знов нігтями і черевиками подрав схил, щоб спинитися, і не міг! — сунув з розгону в задушливу димряву. Раптом тяжко штовхнувся плечем, об що? — того не бачив! Тільки різко обпекло і придушило до земляної стіни. Тоді він став з більшим натиском хапатися. Якби була нерівність або корінь, він би вдержавсь, але — порожньо. Далі падав між великі деревини, обхоплені полум'ям. "Пропав!" — проблиснуло в свідомості. Він падав нерівне, аж поки вдарився спиною об дерево, а головою об схил. Миттю зім'яло в клубок і, перекинувши, потягло наниз, ніби в коловороті горючої ріки. Волосся над правою скронею обсмалилося, але він, швидко падаючи, ніби стратив відчуття болю. Розумів, що задихається, і що плече йому валить. Тоді ж запався в нестямність, з якої його вирвав різкий біль — від падіння в тісну мілину. Мирон Данилович, трусячись, обторкує грунт. "Я в мокрому глинищі! Це — ярі, можна лізти через воду!" — втішає сам себе. Як звір, — чотирьох відповзає в болотяній щілині, протискаючись поміж одними дровиняками, залитими тванню, і попід другами, що стирчали в безладді над головою.
Весь час нагорі і по сторонах — розпачливі крики, вік яких міг би стратити пам'ять, але і сам був прибитий і приголомшений, півмрець, що корчився в пориві: повзти серед загибелі.
Високо розлягався бурхіт огнища і стукіт обвалюваного дерева; також вишум і шипіння в спеці, приглушуючи, проймали диким страхом, бо пожежа от-от привалить.
Все — ніби в огні великої споруди, коли вже зруйнувалася: з поперехрещуваними балками і зваленими стовпами, які, згораючи гуркотливо, осідали в глибину земної щілини.
На дні, в боковій струмовині, так багато обвуглених обаполів, кинутих попереду! — крізь них мало хто просунувся до глинища. Застрявали люди, здавлені і скалічені: там їх і нищив огонь. Один чоловік, зовсім обгорілий, звис до води,— його стопи стиснуті між двома близькими деревинами, а руки і голова гойдаються в поривному полум'ї, ніби червоній повені, крізь яку мчить глибинний протяг.
Багато селян згорало в велетенській печі-прірві, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг підвозив туди нові натовпи; скидані вартою, падали вони і калічилися раніш, ніж стати здобиччю огню від шпал і обаполів, облитих смолою. Привезені на платформах дерева вергано в прірву, навперемін з людьми.
Катранник продирався попід заваллями і раз був стратив свідомість. Опритомнів скоро: від палення згори і вогкості знизу — з болотяного рівчака. Спекота пронизувала одіж і підганяла повзти, як пораненого вужа. Хоч низовий протяг через глибоку щілину приносив трохи повітря, таки димова задуха була смертельна — рвала груди, труїла кров, сліплячи зір і тьмарячи думки.
Зрештою, доліз Мирон Данилович до калюжки в глибокому водориї; обхлюпався там, щоб, рятуючись від палення, зберегти одіж на плечах. Аж тоді відчув: збоку щось штовхнуло і муляє — торбинка! Його власна торбинка, набік прив'язана, через плече.
На дні калюжки повно камінців і піску з глиною. Вихлюпуючи воду звідти, Катранник прошепотів, ніби сам собі чужий: "Це я ще живу!" Тоді враз, здається, підбадьорений дійсністю сказаного, почав лізти далі і через декілька хвилин був так далеко від болотяної щілини, що коли там стався черговий обвал з гуркотнечею в огні, то вже не міг зачепити. Прискоривши рух, Мирон Данилович раптом обсунувся в глибшу промоїну, ніж була, і мимоволі знов облився — від дрібного водоспадика, під звалищами. Як проліз у нешвидкій воді, то вже встати зміг, при узбочині яру: там скрізь вигиналися пригорки і лежали валуни біля обпалених кущів. Горючі деревини, накидані згори, були рідші, і він то переступав їх, то пробирався знизу, в протулини з рештками зарості.
Намацав якусь річ, обгорнуту матеркою, що вбризкана в болото. Спершу проминув річ, а тоді надумався: простягнув руку і взяв.
Відступив за горби, де тільки окремі дровиняки і шпали, облиті смолою, скотившись, палахкотіли з низьким димом; під виступ збочини присів — віддихнути і отямитися з лиха.
Обторкує знахідку, розгортає і, на диво собі і незміренну радість, бачить хліб! — сухий, причерствілий трішки, але ж хліб. Знати вже з самого дотику, це — житній. Скрізь розшукуваний хліб і не знайдений, дістався, де і не подумати про нього: в самій погибелі.
Вся істота припала до знахідки! Вся — з болючою хижістю голоду. А знов почало палити від завалля. Мирон Данилович з'їв тільки один відломлений шматок, тримаючи його на стулених долонях, щоб ні одну крихту не згубити. Тоді зав'язав хліб, як було, і сховав собі в торбинку; і перевірив, чи хліб там, провівши рукою по тканині.
Хоч хилила страшна слабість, він переміг її; присліплений від палючих виблисків згори і димової їді, що різала очі, випростався він і рушив чимдуж звідти. Враз перечепився і впав; коли підводився, то лікоть приторкнув до торбинки, знов перевіряючи: там хліб чи нї? Там!
Катранник як побачив, кого він потоптав, — жахнувся: то мертвий чоловік. Одежа на трупі обгоріла в попільний мотлох. Ліва сторона голови розбита і попечена так, що крізь розриви червоніє застигла кров. Вигляд мертвого болісно вразив Мирона Даниловича, який аж знітився в судомі і, впритомнівши, пішов далі; боявся і згадувати, хоч чужа смерть притягувала думки.
Обережно ступав по нерівному глинищу. І відчув, що лихоманки нема; від жорстокого струшення, на межі божевілля, збігла з крові і нервів. Але був він замучений страхом і болем, при вичерпанні останніх сил.
Присів на горбик; щоб вийти з розпуки — не від самого тільки голоду — похопився їсти. А вже став собі скупий. Подумавши одну мить, споживає спершу старий маторженик з торбинки, потім пайку від хліба: як закуску.
Притьма вирізнилася думка, що непокоїла, поставши десь на глибині свідомості, після того, як перечепився об покійника: це — його хліб!.. Бідний чоловік загубив перед смертю, коли весь поранений і обпалений був. Що йому хліб? Зоставити там, пропаде в грязюці і золі, коли ж тут живий потребує, гинучи. Так повинно бути: хліб цей законно переходить в руки другого, хто теж перейшов глибиною лиха. Нелегко перейшов, а розділив повне горе з небіжчиком. Тільки так можна ділити чужий хліб — загорьований хліб прожиття! І поміркував тоді Катранник: "Ще гляне душа нещасного, вже з неба, скаже — бери цей хліб, тобі треба, а для мене навіщо? Порадіє душа, бо і по смерті помогла комусь на світі".
Заспокоював себе знов, що нема злочину — взяти такий хліб, а все ж була гіркота в почуттях: як це недобре, чужий хліб взяти, в мертвого... "Ну, он що, і я прислугу тобі зроблю, проти наруги!" — вирішив наостанок. Вернувся і, відломивши стовбурець недогорілої ліщини, вирив неглибоку яму при згарищі, в заглибині м'якої глини. Перемагаючи страх, взявся за покійника, пересунув його туди і загорнув. "Помилуй чоловіка, Боже!" — сказав над ним.
Як помив руки в струмку, пішов наниз, державшіїся за кущики на узбіччі.