Дивилися, як починає рости травичка, особливо в Bavaria-Park’у, а потім лазили в статую Баварії. Дійсно, яка це колосальна постава! В самій голові поміщається вісім душ, а в особливу дірку, зроблену в голові, видко увесь Монахин. Не диво, що "Сержа" так вразили ці "вока". На жаль, краєвид був непрозорий, бо саме припустив дощ. Але ж цікаво було подивитись униз, як по всіх напрямах снували чорні кружалка парасолів. Взагалі тут люди позвикали до дощу й нітрохи на нього не зважають. А якби у Полтаві такий дощ, то, мабуть, окрім поліцейського, й живої душі не побачив би на вулиці.
Від "Баварії" ми зайшли до величезної кав’ярні й я пригостив моїх товаришів віденською кавою та чудовими тістечками. Ми весело сміялись, особливо Гільда, яка тільки тепер призналася, що бачила мене, як я плигав з трамваю. Тепер вона увесь час чіплялася, щоб я виплигнув крізь "воко Баварії" й обіцяла, що сама заплатить за мене штраф.
— То вам так хочеться, щоб я убився? — спитав я.
— Ну, що ви?! — сказала вона так щиро й чуло.
Ні, вона таки справді гарна дівчина. А які в неї чудові руки: як на старих образах Ван-Дейка; з такими довгими пальчиками, що стоншуються наприкінці.
Ми умовились, що як тільки Фриц скінчить іспити, поїдемо за місто до Німфенбурга, де є чудовий палац і парк та відбуваються великі народні гулянки...
— — —
Сьогодні, коли ми збирались з Фрицем до театру, щось сталося з його "Поппом". Він увесь час був дуже веселий, співав і гукав на всю хату,— а то раптом настовбурчив пір’я, очі заплющив і сидить нерухомо в клітці, навіть не відкликається на голос Фрица. Фриц гадає, що він захворів, і завтра понесе свого птаха до лікаря. Буде шкода, якби він загинув. Дуже втішна це птиця: так кумедно він ходить по столу під час обіду, й ніколи сам нічого не візьме. Кажуть, що раніш він був дуже жаднючий, але ж два рази попік свого круглого язика й з того часу став "джентльменом".
Особливо мене смішить, коли йому закортить до фрау Магди. Тоді він підходить до її дверей, стукає дзьобом і кричить "фрау, махт-ауф!" Та прикидається, що не чує; тоді він гукає все дужче та дужче й доходить до такого крику, що чути по всіх хатах. А кілька разів він стукався й в мою хату і так само кричав: "Фрау, махт-ауф"!
Коли він дуже роздуріється й його балаканини не можна спинити, тоді Фриц бере щітку й починає нею возити по убрусові. Цей шум страшенно не подобається "Поппу", він все дужче наїжується, схиляє додолу голову й гикає, наче його нудить. Після такої музики він звичайно замовкає годин на дві й поглядає дуже незадоволено на весь світ.
Дуже весело він уміє гратись з Шрапхен, коли та буває в доброму гуморі. Якщо ж їй часом хочеться спати, то вона мусить залазити аж під шафу, бо він безсовісно до неї чіпляється. Одного разу він так їй набрид, що вона кинулась на нього, вхопила його за хвоста й видрала одну пір’їну. "Поппі" страшенно кричав і днів зо три не підходив до Шрапхен, але потіла почав чіплятися знову...
— — —
Який чудовий театр — Prinz-Regent, а який в ньому могутній оркестр! Були й знамениті співаки, але, я сам не знаю, чому, на мене опера не зробила великого враження. Тільки незвичайно подобалася увертюра, а самої опери я не розібрав: здебільшого слів не міг зрозуміти, а музика якось мене давить своєю масивністю. Фриц каже, що Вагнерові опери починають подобатись тоді, коли вже їх знаєш, з третього-четвертого разу. Ви чув "Танґейзера" вже шість разів і найбільш зо всіх опер його любить.
В перерві ми зустріли Кобця: я познайомив його з Фрицем і він дуже Фрицові подобався. Справді, в нього якийсь своєрідний вигляд: нема нічого типового для наших людей, і він швидше нагадує мені якогось американця. Кобець каже, що це йому вперше за два роки пощастило потрапити до Prinz-Regent-тeaтpy, бо восени рішучо не можна добитись квитка...
Ми йшли вкупі додому і я пообіцяв завтра піти до Кобця в гості. А Фриц запросив його їхати з нами до Німфенбурґа.
— — —
З Фрицовим папугою виходить кепська справа. Лікар сказав, що в нього мабуть починаються сухоти — туберкульоз. Він каже, що в такім вогкім кліматі, який є в Монахині папуги дуже швидко дістають сухоти. Вони іноді хворіють довший час і в них починають робитись нарости на очах, які все більшають, так що очі буквально "вилазять рогом". А часами хвороба дуже швидко доводить до смерті.
Страшенна буде шкода, якщо "Поппі" й справді заслаб на сухоти. Він такий гарний, і ми всі так його любимо!
— — —
Вчора був у Кобця, по той бік Ізару. Він має маленьку хатку, але дуже затишну й чисту. Його Frau-Zimmer привітна, рухлива й, видко, дуже його любить.
Коли я прийшов,— вона відчинила двері й, довідавшись, що я також українець,— зразу сказала Кобцеві, що буде варити чай, бо "всі ваші люди не можуть розмовляти, коли не п’ють гарячої води!.."
Я просидів у Кобця біля трьох годин. Ледве-ледве я не спізнився на лекції в університеті. Але не шкодую. Він — незвичайно цікава людина й знаменитий фотограф. Мені здається, що я ще ніколи не бачив таких фотографій, як у нього. Особливо мене зацікавили знімки блискавки та фабричного диму. Він вигадав такий спосіб ретушувати негативи, що може з денного знімка зробити вечірній і взагалі надати кожній фотографії характер картини.
Окрім того, він дуже багато їздив. Був і в Італії, й у Швейцарії, й у Фінляндії, й у Парижі, й на Кавказі. Тепер він читає книги про Японію та Австралію й каже, що як тільки збере грошей, то конче поїде на острови Таїти, до Японії, та до Австралії.
Але він живе дуже скромно, бо йому з дому присилають мало грошей. Каже, що йому шкода було заплатити двадцять марок за "Танґейзера", хоча опера йому й подобалася.
Кобець багато розпитувався про мене. Трохи знає Скибенків і прохав мене кланятись Костеві Івановичу, коли я писатиму.
Розпитувався мене, хто такі Шульци й був дуже здивований, що я майже нічого про них не знаю. А коли я сказав, що Іоганн Карлович — Hauptmann,— то він замислився, а потім протяжно промовив:
— А, знаєте, це — підозріло.
— Що підозріло? — спитав я.
— Чого ж він прикидався таким убогим і вчителював у Полтаві?
— Я й сам дивуюся,— відповів я.— Певно, заробляв гроші.
— Ну, ну! — сказав Кобець.— Німецький гауптман має дуже добре удержання, куди більше, як ваш учитель!
Але ж, скільки ми не крутили головою, нічого вигадати не змогли.
Я все-таки думаю, що Іоганн Карлович просто з цікавості жив у Полтаві. Він каже, що наш край дуже багатий. Може, він збирається що-небудь там заснувати? Не дурно ж він якось казав, що дав певні припоручення Кирхнерові, тому, що ми в нього ночували в Опішні...
Все-таки Кобець сказав, що довідається все про Шульців.
— — —
Через три дні вже й вербовий тиждень... Як приємно було в ці дні дома! Тато, звичайно, з суботи — вільний, мамуня клопочеться з заготовками до Великодніх Свят. Скрізь тане сніг, біжать веселі весняні річки, сонце наче сміється з блакитного-блакитного, молодого неба. Я, як ще був менший,— цілий день надворі: ніяк не можна й затягти до хати. Ще б пак: треба ж повідводити воду, пускати кораблики!.. І, звичайно, забрьохатись так, щоб потім мама охала й ахала, міняючи мені по кілька разів на день штаненята та висушуючи чобітки!..
Ох, гарні були часи!! Правда, мені й тепер не погано: дай, Боже, всякому,— а все ж якось раз-у-раз згадуєш рідний край, рідний дім. І який не був він вбогий, манісінький, з дешевенькими шпалерами,— а все ж таки, як згадаєш його, то він видається кращим за цей пишний National Museum, що гордо вимальовується на прозоро-зеленкуватому тлі Англійського Саду... Що то — рідний дім! Правду ми вчили в школі:
"І дим отечества
Нам сладок і пріятен!"
А тепер, коли оглядаєшся здалеку на все те, мізерне й обдрипане, що зосталося там в далекій, але рідний стороні,— воно вимальовується таким цікавим, як на добрих образах в цих пишних музеях порозвалювані хатинки та старі, похилі паркани!.. Бо раніш то була щоденна дійсність, а тепер — то лиш сама мрія...
Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд...
Сумнії картини, сумні, невеселі,
А кращих не знайдеш ти тут.
Хотів би не бачить, хотів би забути,
Так сили забути нема:
То ж — ріднії ниви, то ж — ріднії села,
То ж — наша Вкраїна сама!"...
Як мені шкода, що зо мною нема жодних українських книг, опріч "Кобзаря". Треба писати В’ячеславу В’ячеславовичу, щоб потрудився купити та вислати. Особливо — поезій. Раніш мені не подобались вірші, а тепер так хочеться почути музику рідного слова; так щось щемить у душі й тріпочеться, мов метелик, що б’ється в шибку й не може вилетіти за скло, на повітря!..
Мені здається, що це мене так розтривожила зустріч з милим Кобцем. Тоді я навіть не помітив, що ми говоримо по-своєму, а як повернувся додому, то мусив одразу переладнати всю голову на іншій стрій... І ось, тепер вже третій день, в моїх вухах бринять рідні слова... Бринять і зачіпають всередині якісь струни, що трудять моє серце...
Піду зараз знову до любого земляка!..
— — —
Писав листи до Рідного Краю. Треба привітати моїх близьких. Хотілося б послати кращі подарунки, особливо Старушкові, що так про мене згадує й піклується, та ще не знаю, як це зробити. Дивно тільки, чого він, посилаючи гроші, не написав мені листа... Але ж мені тяжко писати. Чогось страшенно болить голова й руки наче налито оливом...
Ой, чи не захворів я часом? От, буде дурна штука! А це можливо, бо вчора я таки справді вихопився "як Пилип з конопель". Вдень було тепло й я подався до Кобця без пальта. Кобця дома не застав, а мені було якось так тоскно на душі, що я проблукав аж до вечора й дуже перемерзся!
Ну, що, як і справді занедужаю?! Скільки ж це буде клопоту моїм любим господарям та ще й на святки! Страшно й подумати. А голова болить все дужче, важко тримати й перо. Сяду щось читати.
— — —
21 квітня. Я захворів. Ах, я йолоп! Ну, як же можна було, як же можна?!..
— — —
29 квітня. Давно минув й Великдень, й провідний тиждень; всім свято, а я, як дурень, валяюся в ліжку. Добре, що хоч отямився. Принаймні можу хоч щось думати. А то більш, як цілий тиждень, провалявся в компресах, мов колода... І собі — халепа, й іншим — клопіт... Який я на себе лихий: треба ж було увечері сидіти над річкою без пальта!..
— — —
Які тут ласкаві всі ці люди.