Хіба зайти і поглянути на колишнє мешкання та привітатися з старими знайомими. Знайома фіртка, східці до ґанку, скляний ґанок .. . Але жінка, яка мені відчинила, не знає ні мене, ні Куцикевичів . .. Вони ту давно вже не живуть, правдоподібно їх вивезли. .. Не випадає пояснювати чого мені треба, тому питаю лишень, чи не знає вона тут ресторану, де можна пообідати. Ресторани там у місті, але тут поблизу, у ліцеї, нова їдальня. Це зовсім близько ...
Вирішуємо цією радою скористатися, це справді зовсім близько, йдемо всі троє вузьким хідником попід залізною огорожею колишньої садиби Галяницьких, не віритьея, що це дійсність, бо колись могло таке лише снитися, але зараз мури і вежі ліцею виразно свідчать, що це не сон. Цим хідником я багато ходив, головне до школи, — цікаво чи існує ще той ветхий "будинок Ба-кімера" на Директорській вулиці, ген там далі аж "під горами", у якому містилася наша вбога "Українська мішана приватна ім. Івана Стешенка гімназія" з 'її імпозантним директором Сергієм Уліяновичем Міляшкевичем. Такий гострий спогад — учителі, товариші ... Найпопулярніший наш математик Василь Пилипович Кавун, великий наш тутор латини і української літератури Віктор Андрійович Гнажевський, бурхливий історик і географ Куц, блискуча вихователька і вчителька французької, красуня Катерина Леонтіївна Міляшкевич ... І інші, й інші. Де вони і що з ними? Багатьох уже нема, а інші розсипані по цілому світу, і як цікаво було б когось ще тут зустріти. Де наше "Юнацтво" з його журналом тієї ж назви? Андрій Уданович, Анатолій Чорнобай, Сергій Цикуцький, Павло Заяць, Антін і Володимир Гакени, Павло Білосюк, Федір Гаврилюк... І інші, й інші ... І моя бен-тежлива Станіслава Грудзінська з її романтично-трагічним фіналом, що в дев'ятнадцять років поповнила самогубство разом з своїм нареченим.. . Саме оцим хідничком стільки разів ходив з нею, бо там трохи вище, напроти парку "Тіволі", вона наймала невелику кімнату з білими серпанковими занавісками на двох малих вікнах з виглядом на парк.
Тоді ще тут була Польща в її перші роки відродження, з величезною жадобою можливо скорше знищити нас як народність, як казав її один міністер на ім'я Ґрабський, який мав за двадцять п'ять років обернути нас на поляків. За царя у цьому ліцеї Чацькото містилася славетна Волинська Духовна Семінарія з її духовним училищем та епархіяльною школою для дівчат, за революції тут почалася наша гімназія, за Польщі все було вигнане геть і вернувся знов ліцей Чацького.
Ми в той час мали дуже небагато місця у цьому просторі, всі вулиці, написи, уряди, школи — все було виключно польське ... Єдина наша гімназія якось трималася, але дуже вбого, без права, без засобів, без належного приміщення, під постійним наглядом і терором державної адміністрації. Всі ми були на списку "непожондних", наші дипломи не були дійсні, щоб перейти до вищої школи, треба було робити додаткові державні іспити з дуже суворими вимогами, з наміром нас "різати" ... Але й ті, що проходили крізь те вухо голки, не завжди могли потрапити до вищої школи в Польщі. Залишалася заграниця, на яку рідко хто з нас міг собі дозволити ...
За совєтів це все знову радикально змінилося. Зник ліцей Чацького, появилися інші середні школи і також музей Волині.. . А тепер ще примістилася тут і Жіноча служба Україні з їдальнею. Війна обійшла це містечко порівняно безболісно, все стояло на своїх місцях ...
Казали, що десь там за містом впало кілька німецьких бомб, бо при відступі поляків тут деякий час перебував їх уряд з міністром закордонних справ Йозефом Беком. Але це лише спогад . .. Тепер тут інші порядки. Наприклад, вулиця, на якій ми зупинилися і яку я знаю як Костельну, тепер носить назву Симона Петлюри, а над входом до їдальні Жіночої служби Україні повівають два жовто-сині прапори. Всі написи крамниць українські . ..
Наближаємося до їдальні. .. Входять і виходять люди. Входимо також ми. Старовинна будова, грубі мури, склеплена стеля, коридор, двері ліворуч, простора кімната, праворуч столик, а за ним гарна повновида дівчина у пишній вишитій сорочці продає талони на обіди.
Підходимо до столика і просимо три талони. А хто ми є? Це їдальня лише для службовців міста. Називаємо себе і даємо пояснення. На це дівчина лише глянула на нас, нічого не сказала, раптом встала і вийшла до другої кімнати. Ми здивовані і не певні, чи дістанемо обід.
І раптом зчиняється несподіване... Появляються якісь люди, а між ними якийсь дуже мені знайомий добродій з сивиною, який рекомендується як голова міста і питає:
— Чи ти мене, Власе, пізнаєш?
— О! То ж це Бригадир! Дай Боже! — і ми кидаємось чоломкатися.
Це був Трохим Бригадир, мій шкільний одноклясник, інженер з Данціґської політехніки. Він офіційно від імени міста нас вітає з приїздом, Шеккер негайно хапається за свою "Ляйку". А тут нова несподіванка: передо мною незабутня Катерина Леон-тіївна Міляшкевич, яка рекомендується як голова Жіночої служби України. Вона лише трохи змінилася, але все ще молода й еле-ґантна. Вона говорить до мене не по-російськи й не по-французь-ки, а зовсім гарною моєю рідною мовою, якої вона за мого часу ніколи не вживала. І все нові та нові несподіванки. Начальник округи Іван Міщена, начальник господарського відділу Леонтій Мальчинюк, начальник транспорту Сергій Снігур, самі начальники, а всі разом одноклясники моєї гімназії, самі чоломкання, а при тому Шеккер, який старанно орудує своєю "Ляйкою".
Справді щось приголомшуюче. А за хвилину головна заля їдальні обертається в бенкетну залю, зсуваються столи, прикриваються білими скатертинами, появляються смажені курчата, пляшки, квіти, і ось я за головним столом, праворуч Катерина Ле-онтіївна, ліворуч Трохим Бригадир, довкруги друзі й гості, наливаються чарки, виголошуються тости, на мене звернені всі очі, я мушу щось сказати, від хвилювання не знаходжу слів, ситуація виглядає скорше на чудо, ніж на дійсність, і коли б не так наглив час та коли б ще сьогодні я не мусів бути в Тилявці, — хто зна, чим би все це скінчилося.
Так, я мушу їхати, мої друзі з цим погоджуються, але Катерина Леонтіївна заявляє, що в них завтра має відбутися ще якийсь бенкет і я мушу на ньому конче бути. Це ж бо час самих бенкетів . .. Отже, до завтра!
Тим часом наш шофер повертається назад до Рівного, і я мушу роздобути інший транспорт. Це тут не проблема. Сергій Снігур заявляє, що весь його обласний транспорт до моєї диспозиції, і я негайно дістаю візника на весь час мого тут перебування. А поки це полагоджується, ми цілим гуртом начальства йдемо від уряду до уряду, від вулиці до вулиці, де мені показують здобутки нового режиму. За моїх часів все це було таке чуже, а тепер, диви: і Шевченко, і Франко, і Хмельницький, і Мазепа, і Петлюра, і різні установи, навіть фабрики, наприклад, тютюнова, де я дістаю гарний подарунок — папушку тютюну для моїх київських друзів. І ще одна несподіванка: мене ведуть ген далі на Туніки, і там на перехресті двох вулиць на стовпі бачу табличку з моїм скромним прізвищем. Розуміється, зворушення велике, головне несподіване, можливо, перша нагорода за "Волинь" від Волині — зелена, кучерява вуличка, по якій колись весняними вечорами ми робили прогулянки і на якій, у помешканні Чорновая, була головна квартира нашого "Юнацтва" .. .
Шеккер шкодує, що не має при собі фільмового апарату, бо це варто зафіксувати, і тут же вирішує їхати до Рівного, щоб завтра вернутися з апаратом.
Мені це дуже до речі, бо хочеться лишитися самому, мені ніяково переживати своє зворушення при свідках. Ніколи не забуду цього дня і цих вражень.
Як також моєї подорожі далі візником... Третя година по обіді, легка бричка, запряжена парою гарних гнідих коней, повільно піднімається вгору кам'янистою дорогою попід горою Боною з її руїнами замка, в напрямі сходу. За мною лишається знайомий краєвид долини зі схилами гір, умаяними садами, гаями і білими точками розкиданих будівель. За топографією це одно з найкращих місць Волині. Передо мною п'ятнадцять кілометрів дороги, на якій немає місця, до якого б не торкалася моя нога. Безліч разів по ній їздив, а ще більше ходив у час, коли явища сприймаються винятково гостро, коли наша свідомість знаходиться в ембріоні, коли все ще лише загадка. Дитина тисячолітнього села, яка рветься до міста, яка з болями виривається з свого середовища. Весь той зачумлений духом неволі клімат — чужий, ворожий, холодний, Дамоклів меч постійного втручання чужої поліції, з містами, у яких лишень базарні сидухи та ярмаркові дядьки говорили твоєю мовою. Ганебне, нестерпне становище! І це тут, на цій дорозі, найбільше було пережите, як також тут зародилося бажання "йти на Захід" і шукати там відповіді. Я був завжди в гострій опозиції до сковородинського "не шукай щастя за морем", бо яке щастя між людьми, які не потрапили зформувати норм вищого рівня, відцуралися міста, торгівлі, промислу, підприємств, індустрії, замкнулися в колі найнижчих інтересів і лишень віками безсило нарікали на якусь абстрактну долю, яка ніби завинила в їх становиші. До чорта з таким щастям! Ніхто і нічого нам не завинив! Завинили ми самі! Завинив передусім я! А тому я мушу знати чому. І питати там, де є відповідь.
А тому я йшов на захід, бо наша домашня розв'язка питання мене ніяк не переконувала. Ні царі, ні Ленін, ні Пілсудський не йшли по лінії свободи, я ще тоді не знав Лінколна, але я вже цілковито розумів, що свобода явище неподільне. Рабом є не тільки той, що кориться, але й той, що неволить до покори. Це загальний неподільний клімат рабства.
Чи знайшов я відповідь на Заході? Засадничо так. Передусім я виразно зрозумів, що свобода це творення вищих і найвищих форм життя, це моральна незалежність духа, це нестримне прагнення до космосу. Вільний тільки той, що перемагає хаос. В дусі, в мисленні, в діянні. ..
Не можу сказати, чи їдучи до Тил явки, я про це думав, можливо, що я не мав на це часу, правдоподібно я був до вінця переповнений лише емоціями. Я безконечно вдивлявся у простір, мене цікавила кожна подробиця, десь там далеко в мені яскравими барвами барвіла молодість, дуже гостро виступали з глибини спомини минулого. Моя дорога майже порожня, я сиджу на задньому сидженні брички без речей, без нічого, так ніби я виїхав на якусь прогулянку, перед моїми очима спина візника у якійсь військовій вилинялій блюзі і хвости коней, які йдуть, повільно вицокуючи по камінню.
Дуже рідко зустрічав когось і один тільки раз зустрів людину, яку пізнав, — старий різник Чернов з борідкою на подобу Леніна у приплюснутій кепці.