Тільки ніколи не ховай секретів од мене. А то про твої секрети хто хоч знає, тільки я нічого не знаю...
Пилип з подивом глянув на Люсю і в думці ляснув себе по лобі. Бач, чого вона Гнівалася, не хотіла чути й бачити його!
І почав виправдуватися:
— Так ми ж з Хомою спочатку нічого не думали. От їй-богу. А потім не до того було: бо хіба ж так хотілося пити! Воно хочеться, а я проганяю думку, кажу сам собі: "Ніякої води не треба мені!" То, знаєш, і язик не повертався в роті...
— Все ж більше так не роби,— ледве стримала гнів Люся.— Насамперед я повинна Знати усе, а тоді всі інші.
— А Хома? — пильно диблячись в очі Люсі, спитав Пилип.
Люся відповіла:
— Я ж і кажу: коли ви з Хомою щось задумаєте, то насамперед про це повинна я знати, а тоді всі інші...
— От добре ти сказала! — одразу повеселішав Пилип.— Бо, знаєш який Хома? Він гарний. З ним завжди легко...
Тим часом Куприк лічив скарб, а Женька все записував у журнал. В коробці було сховано два золоті портсигари, двадцять один золотий годинник, вісімдесят шість золотих перснів, сорок дев’ять золотих ланцюжків, причому п’ятнадцять із золотими медальйонами. Крім цього, серед скарбу Куприк знайшов жіночу окрасу для голови. Передню частину її прикрашав великий камінь у золотій оправі. Камінь припав пилом, та тільки Куприк тернув його об труси — він увесь засвітився. Сяяла кожна його грань, іскри перебігали по ньому, мов маленькі блискавки...
— Оце ж, мабуть, і є діамант,— догадався Пилип.— Візьми його, Люсю, хай він тобі буде назовсім...
— Ой гарний який! — вигукнула щиро дівчинка і засоромилася. Хотіла навіть одмовитися. "Навіщо він мені?!" Але знахідка так сяяла і така була гарна, що у Люсі не вистачило духу, і вона, несамохіть взявши окрасу, наклала її собі на голову.
Голова Люсина засяяла, засвітилася.
Глянув Пилип і рота роззявив; Хома теж від подиву роззявив рота; і Женька теж від захвату рота роззявив. Оля теж скрикнула:
— Тепер, Люсю, дай я примірю!
Мовчав тільки Тимофій. Золото засліпило його. Він спочатку дивився на скарб із захватом, потім, отямившись зиркнув спідлоба на Пилипа й Хому і сказав з недобрим виразом на обличчі:
— А чого це шукають все вони та вони? Ач які! Я теж хочу шукати. Я теж хочу знайти скарб і діамант...
— Ти глянь, який він! — обурено підхопився Пилип.— А чого ти досі не шукав? Бо ледачий. Щоб знайти діамант, треба копати, а ти не копаєш, бо не вмієш та й боїшся, що жарко...
— А от і не боюся,— уперто відповів Тимофій.— Ось як візьмуся копати, так і не такий скарб знайду!
— А чим ти будеш копати? — накинувся на нього Хома.— Ти що, взяв з дому археологічного ножа або хоч куряче крильце?
Тимофій глипнув на Хому і губи прикусив — нічого відповісти: археологічного ножа у Тимофія не було.
Куприк диктував Женьці далі:
— А це золотий медальйон, то ми до медальйонів його... А оце золота сережка, то ми до сережок її... А оце...— Куприк простяг руку до золотого персня і одсмикнув її: — Ой! А це ж що таке! Ви тільки гляньте...
Всі потяглися, куди він показав. Люся теж сахнулася і пополотніла. Перелякано дивився Хома. Задкувала Оля.
Тимофій промовив зневажливо, знизавши плечима:
— А чого всі полякалися? Ну, одрубаний палець, ще й засох. Хтось одрубав його собі разом з перснем, може, ніколи було морочитися, а він сам не скидався.— В голові у Тимофія була тільки ділова цікавість до тієї хапливої людини, що сама собі палець утяла...
В Люсі ж усередині все мов кров’ю закипіло. Не засохлий одрубаний палець вона побачила, а війну. Фашистські грабіжники ходять з хати в хату. Хто тягне хліб, хто курей, хто одежину. Один побачив у жінки перстень, шарпнув, щоб скинути, а коли з одного разу не зміг цього зробити, схопив сокиру і одрубав палець разом із перснем...
Промайнула ця картина в Люсі в голові і зв’ялила дівчинку, їй враз ненависною стала і купа золота і ланцюжки та годинники, бо на них сліди кривавих рук..
Певне, це ж саме подумала й Оля. Двома пальцями зняла вона з голови окрасу, неначе отруєна вона була, й кинула на купу золота.
Потьмянів скарб і в очах у Пилипа. Завжди було так, що він перший торкав Хому за плече, а це Хома обернувся до нього:
— Це ж він грабував, а наші як натисли, то кинув усе та навтьоки; тут, може, й собачу смерть знайшов. Ти думаєш, чий ото череп?
Люся аж заслабла від переживань, сперлася Олі на плече і тихо сказала Григорію Савичу:
— Давайте все назад закопаємо. Так страшно, хай йому...
Всі почали думати, що робити із знахідкою. Перший надумав Тимофій. Він так зрадів з Люсиних слів, що, мабуть, аж підскочив би, коли б не був такий хитрий. А хитрий він був тому, що одразу вирішив: "Нехай вони цей скарб отут закопають, а я прийду вночі, відкопаю, і буде в мене багатство". Вголос Тимофій сказав інше:
— Еге, еге, давайте скарб назад закопаємо...
Хома теж егекнув, і Пилип до Хоми приєднався. Але Григорій Савич не погодився:
— Треба розрізняти,— промовив він.— Золоті речі не відповідають за вчинки лиходіїв. Це все — народне добро; ми його й повернемо народові. Добре?
— Добре,— перша погодилася Люся.— Бо я й дивитися на це золото не можу.
А Пилипові пізніше шепнула:
— Спасибі за діамант у золотій оправі, тільки я ніколи не надіну його: моторошно...
— Мені теж моторошно,— зізнався Пилип.— Хай йому.— Він стих на момент, потім сказав так, щоб його почули тільки Люся й Хома.— Ось як знайдемо з Хомою золотий скіфський меч і золоту підкову, тоді — не відмовишся...
— Або два мечі і одну золоту підкову. Отоді не...
Хома не закінчив речення, бо йому враз неясно стало, кому ж саме піднести оте добро. Спочатку Хома розігнався, щоб віддати все це Люсі, але вчасно, згадав про Любу і — посмутнів. Люба стала перед ним, мов жива. "От дівчина! — вихопилося з серця в Хоми.— Їй, по-справедливості, слід подарувати назовсім і два золоті скіфські мечі, і одну золоту скіфську підкову... А Люсі ж що?" Отож і вийшло, що знахідку треба поділити між двома дівчатками. І тут Хома вирішив: "Один меч і одну підкову оддамо Любі, а другий меч і другу підкову — Люсі..."
Правда, запроектовано було роздобути два мечі і лише одну підкову, та це не спинило Хому, адже в стародавніх могилах можна знайти скільки завгодно мечів і скільки завгодно дорогоцінних підків!
Скарб перенесли в табір. Там його переклали з Куприкової майки в торбу, що звільнилася з-під гречаних крупів; торбу всунули в кошик, а цей кошик разом з другим кошиком перекинули Явтухові через спину та й рушили далі в дорогу, щоб зарані добратися до села Рудного, а там уже й заночувати.
Ось який запис залишив Женька в експедиційному журналі.
"Знайшли різне золото з одрубаним пальцем як би подушечки викопали хоч із, смородяним варенням а, джмелячий мед тільки, медом називається і з землею та й той, Явтух поїв сама ямка а, в ямці нічого но залишив ненажерливий, золото, оддадуть в банк а жаднюга Тимофій очима, їсть..."
Трудився над цим записом Женька сам, то й розділові знаки лежать на його совісті...
Розділ двадцять п’ятий
Всі йшли напруго, за винятком хіба одного Тимофія, який давно вже встиг себе переконати, що йому нікуди й ні для чого поспішати. Та був він і трохи глевкуватіший, ніж інші хлопці.
До цього треба додати ще й таке: золота знахідка не давала хлопцеві, спокою. Тимофій хотів, щоб це золото належало йому, щоб він ніс його в своєму клумачкові, щоб міг зважувати його на руках, дивитися, як воно блискотить.
Ще більше захоплювала Тимофія інша думка: золото можна десь продати й накупити цукерок, гарного складаного ножа на два кіпці, з одного кінця більший ніж, з другого — менший, і обидва гострі-гострі! Далі Тимофій купив би собі нову майку, кепку, а найперше — футбольного м’яча. Отоді заспівали б хлопці! Тепер тільки й чуєш від них: "Ледачий та ледачий!", а тоді Пилип зразу б: "Чуєш, Тимофію, давай у футбола погуляємо!" А Тимофій йому на те: "А дулі! Ти думаєш, я отого "ледачого" забув? Я сам буду грати!" От поглянути б, як скривився Пилип! Зразу маленький та низенький стане, а то, бач, як вперед груди виставив та голову задер?!
Коли Тимофієві набридло мріяти, він озирнувся на кошик із золотом, що висів у Явтуха зліва. От відчепити б ножем цей кошик, схопити й дременути, тільки так, щоб ніхто не знав і не побачив, а тоді прибігти додому і закопати в глечику під повіткою. Ніхто і нізащо, не знайде! А то ще й так можна: Тимофій знає чари, заворожив усіх, навіть Явтуха і Білана, всі йдуть, дивляться, розмовляють, і ніхто не бачить, що діє Тимофій. А Тимофій діє таке: скаже чарівне слово, кивне пальцем, і золотий годинник — до нього в рюкзак! За першим — другий, потім третій...
Отак і літав Тимофій у золотій атмосфері, плентаючись по заду.
Коли до Рудного залишилося не більше десяти кілометрів, на обрії з’явилась якась зрадлива хмарка. Пилип принюхався, неспокійно забігав очима по безхмарному небі і стривожено вигукнув:
— Ой Григорію Савичу, дощ буде!
— Звідки ти взяв, хлопче?
— Бо проз тіло два вітри проходять. Один біля ніг — холодний; а той, що біля плечей,— гарячий.
— Еге ж,— підтримав приятеля Хома.— І я чую: по ногах наче холодком віє а в плечі — гаряче. Це на дощ, на грозу...
— І Білан, бач, як зачухмарився,— втрутився в розмову і Женька.— В жару блохи вилазять із шерсті ближче до повітря, а в дощ геть всі ховаються в підшерсток і лоскочуть його та кусають...
Григорій Савич уважно всіх вислухав, оглянув небо, Пилипові ноги і Хомині плечі, спитав:
— Ще обвіває теплим і холодним?
— Ще й як!
— Виходить, треба нам поспішати.
— Єсть поспішати! — весело вигукнув Куприк. Майбутній матрос найменше боявся всякої негоди, а надто такого, як на морі буває: вихорів, зливи, штормів тощо. Чим більша злива, тим краще. Коли раз і вдруге війнув вітер і здалеку загуркотів грім, Куприк закричав:
— Ану ще, ще! От добре! — Очі у Куприка сяяли, груди високо і легко підіймалися, ніздрі роздувалися. У всі дні маршу на чолі експедиції йшли Пилип і Хома, тепер їх випередив Куприк.
Юні мандрівники залишили за собою вже з три кілометри, як хмара розрослася і за кілька хвилин заслала півнеба. Її сизі, шлейфи опускалися так низько, що аж по землі тяглися. І де налягали на хліба, там пшениця із зеленої ставала спочатку вороною, а потім сизою.