Третя рота

Володимир Сосюра

Сторінка 34 з 51

Якось я дав М. Кулішеві10 нову збірку своїх поезій для видання в видавництві "Вапліте".

Збірка пройшла понад п'ять рецензій, і все не було ніяких наслідків.

В цій збірці був вірш "Неокласикам" п, і Хвильовий і Куліш хотіли, щоб я вилучив цього вірша із збірки, а я не хотів.

Одного разу я спитав т. Куліша, скільки ще рецензій пройде моя збірка.

Куліш відповів з усмішкою:

— Та, мабуть, ще рецензій з десять. Тоді я обурився і сказав:

— Вії мені нагадуєте петлюрівського старшину. А потім подав заяву про вихід із "Вапліте" і перейшов до ВУСППу12, який був організований для боротьби з "Плугом", "Вапліте", потім "Літфронтом" 13, "Новою генерацією" 14, "Авангардом" 18 і т. ін.

Ще про "Молодняк" 16, комсомольську організацію молодих письменників, на чолі якої був Павло Усенко 17, сухолиций з гострими очима і широкою походкою юнак.

Він почав широко ходитп, коли став на чолі "Молодняка".

Я любив його як своє продовження. Але мені не подобалось, що молодняківці протиставляли себе старшим письменникам, а себе (між собою) возводили трохи не в генії.

Тоді ж мене ударив у серце С. К. 18 віршем [з], якого я пам'ятаю тільки чотири рядки:

Зростав на ліриці Сосюри. Де Гете, Шіллер, де Байрон?.. Чи стану понад дужі мури, яким просте ім'я — шаблон!..

Да, С.! Ти не став "понад дужі мури", а так і залишився, як поет, моїм епігоном.

Звичайно, Павло Усенко, хоч і любив його як поета, і перший вітав його як поета, присвятивши йому вірша, коли він іще жив у Полтаві, "Сьогодні геніїв чекаю" 19, звичайно, Павлуша благословляв такі випадп в моє оголене всім вітрам революції серце.

Це схоже на статтю Якова Савченка 20 "Мертве й живе в українській поезії", де він хотів розправитись зі мною, як колись із Чупринкою 21, і зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Раїсу Троянкер 22, до живих.

Потім, коли він і я були в Москві на змичці з російськими письменниками, Савченко спптав мене:

— Ти не сердишся?

— Ні.

— Це культурно.

А чого б я міг на нього сердитись, коли він сам себе побив.

Якось критик Меженко 23 сказав мені:

— Я вважаю всіх поетів за дегенератів, крім Тичини. Я відповів:

— А я вважаю всіх критиків за дегенератів, крім Коряка.

Взагалі, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик і на перо.

Але треба повернутись назад.

Був студентський вечір в Артемівці. Мене все годувала пиріжками одна з розпорядниць — білява, з волоссям, як льон, світлоока дівчина в трофейній врангелівській шинелі. Звали її Віра 24.

Вона чомусь суворо й задумливо-ніжно все дивилася на мене.

Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду.

Цвинтар. Сонце. Пташині пісні... Життя, молодість, і любов, а під нами — царство мертвих, світ мертвих.

Я ніжно взяв в долоні золоту од сонця голову Віри, і вона, трохи опираючись, повернула своє лице до моїх губ.

— Ты любишь по-рабочему... Быстро!

Чому вона думала, що всі робітники нахаби, не знаю.

Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усякої психологічної підготовки, як говорили тоді заправські Дон-Жуани, так просто взяти й поцілувать.

Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що я не цинік, а зробив це, бо не міг не зробити, бо я полюбив її за її хорошу усмішку, льонове волосся, і що вона так гарно збудована.

Вона мені розповіла про себе, що була політруком ескадрону, приймала участь в штурмі Перекопу, а до того в придушенні куркульського повстання на Харківщині.

Крім того, вона закінчила в Москві Свердловський комуніверситет 25 і викладала політекономію в Харківській губпартшколі, що була зв'язана господарчо з Артемівкою.

Коли вона мені це розповідала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу...

І я подумав: "Мабуть, і щастя наше ляже в могилу".

Так воно потім і сталося.

XLIX.

Через недостатність загальноосвітньої підготовки я перейшов з Комуніверситету за власним бажанням до робітфаку Інституту народної освіти.

Перед тим я одружився з Вірою.

Вона все писала мені записки і клала мені під подушку, щоб я не помітив, коли приходила до нас у кімнату студентського гуртожитку.

Я записки читав і став дивитися на Віру якось чудно, проганяв її.

А вона не сердилась на мене і все приходила. Мені сподобалась така упертість, і я сказав їй:

— Идем в загс.

Вона щасливо почервоніла, і лице її всю дорогу, поки ми йшли до загсу, палало, як троянда, коли сонце заходить і цілує її своїми багряними губами...

На робітфак я пішов на перший триместр, щоб іти разом з дружиною, яку теж прийняли до 1-го триместру.

Ректором інституту був товариш Стрільбицький, світла пам'ять про якого незгасно горить в моєму серці. Це був, якщо можна так сказати, світлий більшовик. Чула і сердечна людина з великої літери.

І от почалась учоба.

Лектор по хімії, товариш Фінкельштейн, почав нас знайомити з елементами світу, з киснем, воднем, азотом і т. і[н].

Він каже:

— Кисень.

А я з задньої парти:

— Оксігеніум.

Він:

— Водень.

Я:

— Гідрогеніум. Він:

— Азот.

Я:

— Нітрогеніум.

Тоді Фінкельштейн (між іншим, мені не подобалось, що він казав, що все в природі побудовано без усякої участі розуму. А відкіля ж геніальне визначення Маркса "Материя думает!"), тоді Фінкельштейн каже:

— А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я підвівся.

— Идите в третий триместр.

— А жена?

— I жена пусть идет. Вы ей поможете.

І от я на третьому триместрі робітфаку ХІНО 1.

До класу входить викладач української літератури т. Єрофеїв. Між іншим, тоді вийшла хрестоматія з укрлітератури проф. Плевако 2, і основники-студенти вивчали мене по всій Україні, а я вчився на робітфаці.

Цікаво?

Такі "казуси" могли бути тільки за диктатури пролетаріату.

Єрофеїв почав за списком знайомитись з робітфаківпями.

Коли він дійшов до мене і назвав моє прізвище, я підвівся.

— Сидіть, сидіть! Я сів.

— Ви не родич того Сосюри, що пише вірші?

— Ні, це — я.

— А може, ви його брат?

— Та ні! Це — я.

А потім професор Єрофеїв, коли закінчував свою лекцію, часто питав мене:

— Ну, як? Правильно я говорив?

Мені було це дуже смішно.

І це примусило мене задуматись.

Робітфак, по суті, повторював те, що я знав ще з агрономічної школи. Навіть там знання давали глибші й ширші.

Іти на основний, як мені пропонував т. Йогансен, що викладав в інституті?

Так літературу я знав краще за першого-ліпшого професора літератури.

Я з 12-ти років уже був знайомий не тільки з російською класичною літературою (з українською я познайомився пізніше, за громадянської війни, і особливо, після неї), але і з світовою (через російські переклади).

Так що мені мало чого було робити і на основному.

Наприклад, хіба викладали там таке: на поемі Пушкіна позначився величезний вплив французького "Слова о полку Ігореве" — "Песни о Роланде" 3.

Портрет Петра 4 списаний буквально з портрета короля Філіппа °: "Глаза сияют, лик прекрасен..." 6 і т. д.

Або: франки маврів "рубають, колють, ріжуть!!!"

І у Пушкіна: "швед, русский колет, рубит, режет".

Так що мені було нема чого робити ні на робітфаці, ні на основному.

І я покинув учобу і став просто поетом. Правда, в партійних документах у мене записано, що я маю незакінчену середню освіту, бо в мене немає диплома про закінчення вищої освіти. Але мій диплом — мої три томи вибраних поезій. Це не нескромність, а образа на наших партійних бюрократів, яких я терпіть не можу, як і усяких чинуш, що загубили свою людську душу за "согласовать", "углубить", "провернуть", "протереть с песочком" і т. д.

Ішли роки.

В мене було вже два сини, Олег і Коля. Чомусь я дуже любив Колю, схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого почуття темного блиску, в якому потопав мій зір, і я що довше дивився в глибину його очей, — все дужче любив його. А Олега я теж любив. Тільки не так сильно.

Віра вже була студенткою агробіологічного факультету ІНО.

Я все робив, щоб вона закінчила освіту, а вона, як усякі дрібнобуржуазні натури (вийшло, що вона не селянка, як казала мені, партії, і її за це виключили з партійних лав), вона не мала почуття вдячності.

Якось вона байдуже і зверхньо сказала мені:

— Ты лентяй и некультурный. Я спитав її:

— А что такое шваповская оболочка?

Вона, біологічка, не змогла мені відповісти. Між іншим, ще в агрошколі ми вивчали фізіологію, гістологію, ембріологію і т. і[н].

І от почалося, як наслідок розрухи, що нам лишили війна і революція, безробіття.

Ми йдемо з Вірою майданом Тевелєва 7, і на вітрині Віра побачила гарну кофточку.

— Купи мне эту кофточку! Я:

— А бачиш, он дядьки хліба просять?.. Вона:

— А... ты меня не любишь!

Ясно.

Я ж її одягав добре, і особливих потреб в нових кофточках у неї не було.

Словом, колишня свердловка і політрук ескадрону стала звичайною міщанкою.

Навіть сестра її, що жила в Москві і вчилася на інженера, писала їй, що "у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки".

І я вирішив покинути Віру, коли вона закінчить ІНО. А сини,сини!?

Як я забув про синів, особливо про Колю?.. Не знаю. Якийсь гарячий туман кинув у тьму мою душу, бо не тільки за це я вирішив покинути Віру. І не за те, що вона приховала своє соціальне походження. Останнім приводом для розлуки було таке. Якось я Вірі сказав (ми уже кілька років жили в новому будинку письменників "Слово" 8):

— Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты?

— Нет. Я свое жалованье буду посылать матери. Мені було так важко матеріально. Я бився як риба об лід, щоб допомогти Вірі вчитися. Сам же я не вчився, і, можливо, заради неї, бо вдвох нам було тяжко вчитися (був уже тоді Олег) з матеріальних причин. І чи не це було основною причиною, що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вірі, що вона матиме вищу освіту, а я — ні. Хоч товариш Ікс казав, що в мене знань на професора, але вони не організовані... А організацію знань, систематизацію їх дає тільки вища освіта, і це я визнаю й зараз, бо в мене є провали і в математиці (я не вчив ні тригонометрії, ні логіки, ні алгебри), не кажучи вже про вищу математику і астрономію. В природничих науках я підкований добре. Але це ж не все. І мені часто снилися сни, що я студент то партуніверситету, то просто університету, і це вічно терзало і зараз терзає мене, хоч як я не хизувався перед цим (у цьому романі), що маю блискучу літературну самоосвіту.

Так що літературній молоді я всім серцем рекомендую вчитися, вчитися і вчитися.

31 32 33 34 35 36 37