По кожній моїй репліці він побільшується. Клавдія Петрівна виймає звідкись зза коміра хустку і притуляє її до лиця, ввесь час здригуючи плечима й головою.
— Це незрозуміле й нудно, Клавдіє Петрівно! В чому річ, скажіть, принаймні!
Новий вибух ридань і тільки один згук: "О-о!."
— Ну, я йду!
Повертаюсь і рішуче простую до дверей.
— Почекай! — мокро, схлипуючим шопотом говорить Клавдія Петрівна й похапцем, обома руками, як діти, витирає хусткою лице.
— Тільки, будь ласка, без сліз і загадкового мовчання на мої слова! Коли ви хочете щось сказати, то на це є людська мова. Я вас слухаю.
Клавдія Петрівна довго й помалу крутить головою, не кажучи ні слова. Потім гугнявим од сліз голосом каже:
— Як це жорстоко! За віщо?
— Що "жорстоко"?
Вона крутить знову головою. Мене цей рух, невідомо через що, страшенно дратує.
— Та що ж "жорстоко"? Кажіть же, нарешті!
— Хиба… хиба, необхідно почувати таку ворожість, ненависть, огиду? Ну, хай до мене. А до його ж за віщо?
— Огида? Ненависть? Звідки ви це взяли? Ніякої ненависти нема, на віщо вигадувать, не розумію!
— О, я вигадую! Я вигадую! — гірко усміхається вона.
— Клавдіє Петрівно! Ви писали, що нічого не хочете від мене, нічого не вимагаєте. На віщо ж ці претенсії?
Клавдія робить здивоване лице.
— Претенсії?… Я претенсії?… Які? Коли?… Я — претенсії? Випадкова полюбовниця, хвилева примха, викинена, як ганчірка! Я — претенсії?!
— А через що ж сльози?
— О, не через що! Так! Од радости, від щастя! Чого ж мені? Мені дали грошей, прийшли подивитись. Чого ж більше?
— А ви ж чого сподівалися? — раптом почуваючи вибух жагучої люті, роблю я до неї кілька кроків. — Чого? Що я завию від захоплення, що ви обдурили мене? Та-ак?!
— Я обдурила?! — з жахом, театрально, як мені здається, відкидається вона до стіни.
— Так, ви обдурили мене, тепер я це бачу ясно! Ясно, чортяка бери! Яке ти мала право родити дитину, коли ти знала, що я не хочу мати з тобою дітей? Яке?… Втіх хотіла?… Так і відповідай же за них!
— Я несвідомо, я…
— Мені все-одно! Хто тебе знає! Ти взяла на себе… Ти повинна була все зробити… Все!..
— Навіть умерти?
— А, дай спокій! Дев'ядесять відсотків жінок роблять це й не вмірають, а ти неодмінно померла б. Ти не хотіла робити, ти обдурювала й себе, й мене! Ти сподівалася прив'язати мене до себе цею дитиною. Так, так! Але, вибач, це тобі не вдасться! І от у чому твої претенсії! Розумієш? От через що ти плачеш! Через те, що я не впав у твої обійми й не признав, що тепер уже нікуди й ніколи не піду від тебе. Ні, ти помилилася! Дитина ця тільки твоя, я не винен за її існування. Я не хотів її. Мене обдурено, обікрадено, знасилувано в ній, і я не хочу, чуєш ти, не хочу признавати цього насильства! І то вже слабовольність, що я дав тобі грошей. Навіть цього…
— А-а!!! — несамовито скрикує Клавдія й, шаснувши чорним подолом сукні, вихром повертається до дверей, шарпає їх до себе, вривається у спальню й миттю вилітає звідти з кувертою в руці. Ставши на порозі й невдало розмахнувшись, вона з усеї сили кидає нею в мене. Куверта б'є мене в груди й падає під ноги. Я повертаюсь, виходжу в коридорчик, здіймаю з кілка шубу та шапку й виходжу з ними на сходи. За собою я чую галас, ридання, топотіння ніг у кухні і ще ледве чутний, жалібний і ніжний згук, од якого мені трівожно б'ється серце.
Я одягаюсь на сходах і сходжу вниз. Калоші я забув.
— — — —
В кабінеті прибрано. Лямпа горить. У фотелі сидить Шапочка, без шуби, в темній сукні, гладенько зачесана, так, що навіть волосся не в'ється круг лиця. Коли я входжу, знаючи вже від Миколи, що прийшла Шапочка, вона помалу підводиться назустріч і пильно зпід-лоба дивиться на мене. Я твердо підходжу до неї, беру одну її руку, потім другу, міцно стискаю їх і кажу:
— Ну!
Шапочка не розуміє, чого я хочу від неї, й нерішуче, боязько усміхається. Рівна сіра блідість робить її очі великими й темними. Вони дивляться вже, не по-дитячому, не зпід-лоба, а отверто, широко, з хвилюванням і зляканим чеканням.
— Що? — з легким непорозумінням каже вона.
— Ви не знаєте що? Ні? Вам треба казати, поясняти? Га?
Десь усередині себе я сам дивуюсь, як владно, впевнено говорю тепер з нею. Через що?
Шапочка теж, мабуть, дивується, але кориться цій владі, не віднімає рук і дивиться, підвівши до мене очі, таксамо широко, несміло, прохаюче. Її руки холодні, безвільні, вгинаються від моїх потисків. Я кладу їх собі на плечі й низько нахиляю лице до Шапочки.
— Пояснити? Га? — з погрозою, пошепки кажу я.
Шапочка мовчить, її очі близько-близько від моїх. Я бачу зеленкувато-сіру веселку з крапками, трикутничками, вохку баньку; бачу під нижньою повікою зворушливі, синяві, злегка випнуті вилиці, де-трохи ластовиння, — все таке знайоме, рідне, хвилююче.
— Моя Шапочко!
І ці слова вириваються в мене з такими нотками ніжности й болю, що я сам здригуюсь од них. В її очах миготить здивовання, — вона ж не знає, що це її ім'я, найближче мені, найдорожче.
— Яка Шапочка? — ледве чутно питає вона, а її очі вже розуміють, і потуплюються, бо вже щось бачать на моїм лиці. Тоді я, ввесь холодіючи, обвиваю руками її спину й тихо пригортаю її до себе. На мить скидуються на мене повні страху очі, й я почуваю під своїми губами її шорсткі, дуже гарячі й м'ягкоуступливі губи. Від сеї шорсткости в мою голову кидається кров з гудінням і дзвоном, її зуби торкаються моїх.
Я відриваюся від неї й, почуваючи, як мною хитає, йду до канапи. На грудях я ще чую слід од її рук, що безживно зсуваються з моїх плечей, а на губах гарячу шкоринку губ.
Шапочка стоїть на тому самому місці зо спущеними руками, як засуджена, з гладенько, сумирно зачесаним волоссям, непорушна, застигла. Потім помалу всім тілом вона повертається в мій бік і рівно, ледве посуваючися, простує до мене. Очі в неї спущені додолу, немов у дівчинки, що йде до батька, який зараз має лаяти її. Вона зупиняється проти мене і, злегка похиливши голову, підводить очі. Милий, знайомий, дитячий погляд! Дивиться і жде чогось. Мене невтримно тягне схопити її, зімняти всю в малесеньку грудочку і пригорнути, як дитину, до грудей.
Раптом вона стає навколішки переді мною, бере мою руку й, обнявши її обома своїми руками, притуляє до своїх грудей, майже біля горла. Сама мовчки крутить головою, коли я хочу підвести її, й уважно вдивляється в мене. Її лице за світлом; тільки очі, підняті догори, поблискують у тіні відбитим світлом лямпи.
— Розкажіть! — коротко, відривчасто й ледве чутно каже вона. Вона знає, де я був.
Не хвилюючись, майже спокійно розповідаю. В деяких місцях оповідання її руки потискують мою, й од цього я забуваю, про що кажу, й почуваю тільки її руки на своїй та її грудях, що рівно здіймаються; з'являється зараз же почування гарячої шкоринки, й я пам'ятаю тільки те, що переді мною стоїть на колінах Шапочка, близька до мене, рідна. Вона вже входить у моє життя, вже поділяє його.
І коли я оповідаю далі, нема в мене ні гніву, ні роздратовання на Клавдію Петрівну. Мені сумно за неї, жаль до болю, й хочеться зробити все, щоб їй було краще. Ці напухлі перісті шпалєри, тепле, вохке повітря крихітних кімнаток, наївні бідні плахти, листівні картки на стінах! І вона, самотня, з двома дітьми, безпорадна, непристосована до життя, на шиї в сестри, такої ж десь чудачки, як і сама Клавдія, без надій і перспектив у будучність! Що тут дивного, що вона, може, проти своєї волі, хотіла втримати мене цею дитиною?
Шапочка дужче притискує мою руку до грудей, немов показуючи, що нікому не віддасть мене. І зараз же, спустивши очі додолу, тихо каже:
— А… з ним як?
— Так, як я сказав. Звичайно, матеріяльно допомагатиму. Але не через те, що почуваю себе зобов'язаним. Коли б я в цьому вважав себе зобов'язаним, тоді й усе инше инакше було б. Просто з особистого чуття, співчуття до неї. Це найвірніще рішення питання.
Шапочка мовчить і дивиться мені на коліна. Я чую, що вона ще про щось хоче спитати.
— І ви… І невже ви зможете?
— Що саме?
— Віддати їй зовсім…
— А що ж я маю робити? Власне, я міг би ще запропонувати їй оддати його мені.
Я раптом помічаю, що ми обоє ввесь час уникаємо слова "дитина", "син". Це мене неприємно хвилює.
— Але ж я знаю, вона сина ні за що не віддасть. Одняти я не можу, я не законний батько, віднімуть і ще засудять за крадіж чужої дитини. Що ж іще? Жити з нею, як із жінкою?
Я усміхаюсь. Усміхаюсь так, як усміхнувся б, коли б мені запропонували стяти мою голову й жити далі в такому стані.
— Та ще тепер… — кажу я, нахиляючись до її голови.
Шапочка довгим, міцним потиском стискає мені руку і пригортається до неї щокою.
Я підводжу її й хочу притягти до себе, але Шапочка напів заплющує очі і крутить головою.
— Ні! — неголосно каже вона, і встає. — Не треба.
— Через що?
— Через те…
Я, не випускаючи її рук, дивлюсь угору на ледве схилене до мене серйозне, притихле й немов злякане лице, й нове, трівожне хвилювання закрадається, в мене.
— Шапочко, а коли… почнемо наше життя? Коли? Га?
Шапочка, ніби сподіваючися цього питання, тихо, рівно каже:
— Коли ви влаштуєте й перевірите з… тою.
— Що ж улаштовувати й перевіряти? Все перевірене.
— Ну, остаточно й зовсім.
— Добре! Значить, це питання кількох днів. Тоді почнемо? Так?
— Так! — дуже серйозно й ледве чутно відповідає Шапочка й помалу визволяє мою руку. — А тепер я піду додому. Ви не проводжайте мене! Я хочу побути сама. Добре?
Я проводжаю її тільки до вихідних дверей. Вона майже не відповідає на мій довгий потиск, тихо та привітно усміхається і сходить униз.
Я довго стою й дивлюсь, як спускається все нижче та нижче біла, дорога, тепер близька-близька Шапочка.
— — — —
Просто з суду я йду до Клавдії Петрівни.
Дерева в матово-срібному пухові инею. Днина імлиста, але соняшна, через те на небі, на місці сонця, стоїть величезне жовте коло. Мороз не мороз, а холод пронизуватий, уїдливий, вохкий. Я мерзну в шубі, але мені до-вподоби ця погода. От потягає димком багаття, десь за рогом вулиці гріються. Брязкітки бренькають на візничих конях глухо, меланхолійно; постаті й обриси предметів тануть у тумані.
А в Шапочки в кімнаті тепло, затишно. Вона сидить і вчить милі еспанські слова, часом прислухаючись до передпокою, чи не дзвонять.
Шапочко, дівчинко моя!
От двоє карапузиків, вимахуючи руками, біжать на сковзунках тротуаром, з страхом дивлячись на прохожих, боячись в'їхати їм у живіт.