Гілея

Далі говорила Юля. Почавши з того, що він коротить їй віку і з риторичного запитання: навіщо вона, дурна, вийшла за нього, старого пня, заміж, Юля все-таки перейшла до практичної поради.

Каїтан витер піт і, пообіцявши Юлі виконати все, що. вона наказала, пішов до лікарні.

Стурбовані лікарі оглянули Каїтана і підтвердили діагноз, підказаний Юлією: нервовий розлад, аритмія, бронхіт і (не міг довго згадати Каїтан) запалення того нерва, на якому сидять...

Дивно влаштована людина. Досить потрапити їй в якесь нове оточення чи обставини, як мимоволі вона починає вбирати все, що відбувається навколо. Так сталося і з Каїтаном. Прийшовши до лікарні майже здоровим, хоча й знервованим, він через місяць ледве пересував ноги, особливо, коли приходила на провідини Юля. Всі відомі їй хвороби одна за одною напосідали на Каїтана, і ночами він подумував, чи не написати духівницю.

Володимир Карпович часто дзвонив до лікарні, турбуючись про здоров'я Степана Стратоновича, але відповіді були невтішні: мучив Каїтана головний біль. Юля доводила лікарям, що в нього розривається голова на шматки, а коли й перестає боліти, то гуде, як порожній млин. Лікарі розводили руками – аналізи були нормальні, Каїтан поправився на два з половиною кілограми, а на щоках розпливався рум'янець.

Провідували Степана Стратоновича товариші по роботі, але змін не було: нового директора Степового лісгоспу не призначали. Тактика Юлії зазнавала поразки, і одного разу, коли вона з'явилася в лікарні, Степан Стратонович сказав:

– Нічого не вийде, Юлю. Два місяці проваляв дурня і досить. Принеси мені коверкотові штани...

Юля обізвала його різними словами, використовуючи, як учителька мови, гіперболу і порівняння, але сині коверкотові штани принесла.

– З одужанням, – чомусь єхидно посміхнувся Володимир Карпович, побачивши Каїтана. – Я знав, що ваше бажання поїхати працювати в Степовий переможе хвороби. Зичу успіху.

На другий день Степан Стратонович Каїтан уже приймав справи лісгоспу від Запорожного.

Ішли осінні посадки лісу, торфу завезли мало, і доводилося порушувати норми його внесення в грунт. Про виконання плану не могло бути й мови.

– Підклав ти, Запорожний, мені свиню, – сказав Каїтан, обходячи посадки. – Хто тебе гнав у шию?. Садив би стільки, скільки було торфу, а то розмахнувся... Тепер сам у кущі, а мені...

Іван промовчав і повів Каїтана на ділянку, де працював розпашник Матвія Карагача.

– Молодці, – похвалив Каїтан, спостерігаючи, як глибоко вгризалася сталева лапа в грунт. За розпашником ішли жінки і вручну висаджували сосонки.

– Тепер ми вдесятеро швидше засаджуємо площу, – сказав Запорожний.

– Хто це придумав? – поцікавився Каїтан.

– Матвій Карагач, – показав на одноокого тракториста, що сидів за кермом.

– Та що ви, – махнув рукою Карагач, – я тільки залізо гнув... Це Іван Трифонович з Вигдаровим оцю штуку придумали.

– Треба написати про цей розпашник у міністерство, – занотовував щось у блокноті Каїтан, – хай замовлять на Лубенському заводі для всіх лісгоспів. Доручаю тобі, Іване Трифоновичу.

– Пробачте, Степане Стратоновичу, – відповів Запорожний, – але я виїжджаю звідси... І так засидівся.

– Так, так, – промовив Каїтан, шкодуючи в душі, що не матиме такого помічника. – Коли ж їдеш?

– Завтра, Степане Стратоновичу. Не згадуйте лихом.

– Завтра не поїдеш, Іване Трифоновичу, – сказав Карагач. – Парамон жениться, ферштеєн?

* * *

Посильний з військкомату привіз повістку до призову Максима Матвійовича Карагача. Заголосила Гайна на весь хутір, аж поки не втихомирив Матвій:

– Це, Ганю, діло святе, наше, і щоб я крику не чув, бо це ображає мою солдатську душу.

– Це ж на три годочки, – схлипувала Ганна. – Проводи влаштувати треба, Матвію.

– Без проводів обійдемося, хай тверезий іде, без лементу і крику...

Максим збирався в дорогу, вислуховуючи батькові та материні поради, і не міг уявити, що завтра вже не побачить свого хутора, Марти...

Він прибіг пізно до Заклунних, але Ольга сказала, що Марта спить і будити її не буде. Максим хотів написати їй прощального листа, але так і не написав.

Раненько під'їхала машина до Карагачевого двору, Максим вибіг на вулицю і побачив людей; що стояли біля хати Заклунних: чого це вони зібралися? Виявилося, що з Максимом поїде і Запорожний: стояв його старенький чемодан і якийсь вузлик.

На ганку, мов прилипла до "свого" різьбленого стовпчика, стояла заплакана Марта. "Невже за мною плаче? – підкотилося щось пекуче до Максимового горла, але вона байдуже подивилася на допризовника. – За Іваном плаче".

Потім під'їхав на своєму "цундапі" Матвій Карагач і, показуючи на Іванову зарубку на ганку, сказав:

– Забирай мотоцикла, Іване Трифоновичу, – все-таки більше року протримався на Овечому. Я програв. Ферштеєн?

Усі засміялися.

– Колись заберу, – відповів Іван і пішов до машини.

За ним кинулися Марина й Парамон, щось довго говорили Запорожному, і він розгублено дивився на них.

Максим вибрав хвилину, коли біля Марти не було нікого, підійшов:

– Я їду...

– Щасливої дороги, Максиме.

– Писатимеш?

– Не знаю...

– Прошу тебе...

– Навіщо?

– Я люблю тебе, Марто... Люблю, – Максим раптом побачив біля ганку легеньку постать Ганнусі, яка вп'ялася своїми великими карими очима в нього.

– Я знаю, – гірко-гірко всміхнулася Марта. – Але ти не думай про мене... Не треба... Я – погана дівчина, Максиме.

Марта подала йому руку і пішла до хати. Нетерпляче сигналив шофер. Максим розпрощався з хуторянами, поцілував матір.

– Неси, Максиме, службу справно, – сказав Карагач і поцілував сина.

Максим виліз у кузов.

– А ви, Іване Трифоновичу? – запитав Запорожного.

– Не пускають, – розвів руками Іван, показуючи на Марину й Парамона, – маю ще на весіллі відгуляти. Важчаю тобі добра, Максиме!

Машина рушила, Максим вдивлявся у вікна Мартиної хати: може, хоч ще раз побачить її.

– Стійте! Стійте! – раптом почув Максим і побачив Ганнусю, яка бігла за машиною.

– Ганнусю, вернись! – гукала Марина, але та не чула.

Максим постукав по кабіні, шофер загальмував.

– Чого ти?

– Почекай.

Ганнуся підбігла до машини, вхопилася за борт кузова і стала на колесо, Максим підхопив її, думаючи, що її вона хоче їхати.

– Ні, ні, – промовила Ганнуся, – я не поїду.. Я хочу тобі сказати... Я буду писати тобі листи... Добре?.. Я буду чекати тебе... Я...

Шофер знову засигналив.

Ганнуся обхопила Максима за шию і на очах усього хутора поцілувала.

14

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Не думала й не гадала Марина, що стільки гостей прийде на їхнє з Парамоном весілля. Спочатку хотіла в хаті накрити стола, а потім довелося витягувати його на подвір'я, бо люди все підходили. Матвій Карагач зняв зі свого горища кілька прадавніх дощок і збив з них щось схоже на високий поміст, до нього згодом було припасовано ще й кілька сусідських столиків. Хутірські та лісгоспівські молодиці з самісінького ранку чаклували біля печі, допомагаючи Марині.

Сходилися гості, поздоровляли Марину, чоловіки вмощувалися біля плоту й чадили махоркою, чекаючи частування. Прийшли з бурової Каїтан з Ільком Сторожуком, хоча директор не одразу й погодився.

– Розсадник у мене горить, а вони весілля.

– Треба вам прийти, Степане Стратоновичу, – сказав Ілько.

– Чого я там не бачив? У мене печінка хвора і... розсадник горить...

– А тут, може, людське щастя народжується, так що директор мусить бути, – зауважив Ілько, – Ось генерал Чоботар, к приміру, теж зайнятий чоловік, а приїде...

– Генерал? – перепитав Каїтан. – Нема в нього роботи, то буде по весіллях їздити.

– І Запорожний зостався, – переконував Ілько. – Не можна Марину й Парамона зобидити, Степане Стратоновичу, тут в усьому праця їхня тяжка лежить.

Ну, якщо генерал буде, подумав Каїтан, то треба зайти. Змарнів і постарів за ці дні Каїтан. Згадував свою роботу і колишнє життя як прекрасний сон: сидиш собі в облземвідділі, папери підписуєш, по телефону дзвониш, а за вікном – садочок, річечка... у відрядження поїдеш, так не на вік же, повернешся за кілька днів, Юля чекає... Вечорами у парк ходили... А тут – ні дня, ні ночі. Живеш в якійсь комірчині, їси чортзна-що і цілими днями ходиш по цих пісках під пекучим сонцем, яке, здається, і не заходить тут. Передають по радіо, що на півночі й заході України ідуть дощі, осінь настає, а тут мовби вічне літо. Одне слово, Африка, як каже Ілько Сторожук.

Дивак цей Ілько, міркує Каїтан. Що він думав, коли, залишивши свої зелені Семидоли, приїхав сюди зі своїм взводом? Міг же відмовитися, інвалід, діти... Ні, приїхав. На другий день уже й дружину на роботу послав і сам крутиться в лісництві, як муха в окропі. Жодного разу не чув од нього скарги Каїтан. Хоч коли б устав Степан Стратонович, хоч коли б появився на ділянках Сторожука, – Ілько вже на роботі. Порожній рукав запхнутий за пояс, щоб не теліпався, в кишенях повно якихось книжечок і газет: як тільки випадає вільна хвилина – Сторожук читає. Це стало його пристрастю, наче щойно навчився грамоти. Розповідали Каїтану, що Ілько ніби якось ішов у лісництво, читаючи на ходу, бо дорога далека, а степ рівний – не спотикнешся; читав, читав, коли дивиться: річка. До Дніпра дійшов. Може, й вигадали, що до Дніпра, але те, що кілометрів з десять по степу пройшов, то правда.

– Колись, Ільку, – сміялася Тетяна, – зачитаєшся й додому не вернешся.

– Треба мені, Таню, все знати, бо це я для тебе просто Ілько, а люди приходять до мене, як до партійного, значить, групорга... Мені й агітацію всяку треба вести і пропаганду. Ось, скажімо, сьогодні питає мене Охрім: що таке "план Маршалла"? От і розкажи йому.

– Видно, якийсь маршал план видав, може, Жуков? – сказала Тетяна.

– Еге, – махнув рукою Ілько, – попала пальцем в небо. Добре, що Запорожний розказав, а так довелося б Охрімові вік прожити й не знати про цього хитрого буржуя...

Каїтана захоплювали Сторожукова розважливість і спокій, поєднання природного розуму й солдатської витримки. І якщо говорити правду, то Степан Стратонович почуває себе перед Сторожуком винуватим, чесно подивитися йому у вічі не може, бо не полишає Каїтана думка втекти (підленька думка, але свердлить вона мозок) з Овечого і, мабуть, Ілько знає про це.

Каїтан попросив Запорожного, щоб той перед від'їздом визначив ділянки, на яких не прижилися саджанці.

– Зроби це для мене, Іване Трифоновичу.

– Ви ж перевіряли з комісією, – здивувався Запорожний.