Пригоди молодого лицаря

— Пан отаман зараз прийде.

Крига не дався на друге прохання і в'їхав на маленький січо­вий майдан. Брамний зачинив браму, й гість тепер тільки заува­жив, що він орудує лише лівицею, що, замість правиці, в нього те­ліпається брудний, порожній рукав.

"З колишніх невольників, мабуть, — подумав про себе Крига. — Видно по вусах, що з запорожців…"

— Братчик? — не втерпів, щоб не запитати, він, кинувши на порожній рукав. — Де?..

— Та братчик же, пане осавуло, — відповів, замикаючи бра­му, пелехатий. — Під Фелиним, де загинув батько Самійло.

— Чув, — хитнув головою Крига й почав оглядати двір.

По один і по другий бік його стояло по три довгі хати, що ски­далися на запорозькі курені, тільки менші. Далі з одного боку була величезна стайня, а з другого — так само велика обора для худо­би. У глибині зеленів великий овочевий сад, а по всьому садові рясно розкидано було вулії з бджолами — отже, разом і сад, і пасі­ка. Перед хатами теж красувалися ще нестарі, але великі, високі й розлогі липи, а під ними стояли довгі столи з довгими ж таки скам­ницями до них.

"Хм… все просто, не по-панському, — думав Крига, — але ж кріпко й ґрунтовно, по-господарськи…"

Під валування псів під'їхав він до стайні, зіскочив з коня й по­чав розкульбачувати. В цю хвилю з саду вийшов здоровенний ді­дуган із сивою чуприною на голові, дбайливо підголений, з білими вусами, що спадали йому аж на груди, в чистій полотняній сорочці з широченними, як у попівській рясі, рукавами, в темно-червоних широких запорозьких штанах і чорних чоботях. Ішов, не поспіша­ючи, але твердою ходою і здалеку вже вдивлявся в гостя.

— Семене! — гукнув на безрукого. — Чом же ти не гукнеш на когось із хлопців, щоб узяли коня? Є хто на стайні?

— Прокіп, батьку.

— Скажи йому взяти коня!.. Кинь тую справу, пане осавуло, — без тебе впорають.

Крига лишив коня й пішов назустріч запорозькому патріархо­ві.

— Здорові були, батьку отамане! — промовив, низенько вкло­няючись.

— Здоров, здоров, сину!..

Вони тричі почоломкались.

— Як тебе?.. Крига, либонь, сказав Семен?..

— Денис Крига, батьку.

— Міцне, холодне прізвище… Чи не братчики найменували?..

— Братчики, батьку.

— Таж я кажу… То ти з братчиків?.. Ну, ходи до хати: десь із­дорожився добре, — з Канева ж ти?

— З Канева, батьку, але по дорозі почував на хуторі в нашого полковника.

— В якого це?.. В Петра Гудими?

— У нього ж.

Легенька тінь промигнула світлим обличчям старого січовика, й Крига догадався, що не у великій уподобі в нього канівський старший. Та господар уже звіяв тую тінь, і в ясних старечих очах його знову засвітилася привітність.

— Ти від нього до мене?

— Ні, батьку, сам від себе. Маю діло одно до вас.

— Діло?.. Ну, гаразд… Заходь же до мого куреня, — засміявся старий, запрохуючи рукою до хати, — повечеряємо та тоді й про діло побалакаємо.

Крига переступив порога й опинився в середині правдивого запорозького куреня, аж зупинився, здивований.

— Що? — запитав старий, покмітивши це, й посміхнувся, — Січ-неньку нагадало?.. Стареча примха, голубе… І на Божій доро­зі, мабуть, не позбудуся тих звичок січових. Це в мене для моїх хлопців, котрі молодші, а сам я ось у цій хижі на останці віку свого проживаю. Старий став, покою душа просить…

Він показав на двері ліворуч: від загального житла відділено було "хижу" старого грубою, як догадувався Крига по одвірках, стіною.

— Малий! — гукнув господар.

З далекого кутка, аж під образами, схопився з-за столу хло­пець підліток у козацькому січовому вбранні й, протиснувшись між столами та лавами до порога, вклонився гостеві й став перед ста­рим.

— Це мій джура, — засміявся господар. — А збігай, синку, до матері та скажи, щоб дала нам дечого випити й причаркувати, а далі й добру вечерю хай приготує… Гість у діда, скажи.

Хлопець крутнувся й зник надворі.

— А тепер прошу ласкаво, пане осавуло, в мої покої.

Дідуган відчинив двері в "хижу", й Крига ввійшов у велику світлицю. Що перше кинулося йому у вічі — це покуття з цілим іконостасом образів: посередині, по обидва боки в кутку, в кошто­вних — золотих і срібних — шатах із самоцвітами, а далі вже не такі дорогі — на дереві й на полотні в гарних рамах. Найповажні­ше місце займала січова Покрова та Межигірський Спас, майстерні списки з первотворів, а далі були св. Миколай, св. Дмитро й бага­цько всяких угодників та вгодниць. У самому кутку висіла велика — трохи не ціле пани-кадило — лампада, оздоблена довкола неве­личкими посвітачами з восковими недогарками в них. Лампада яс­но горіла, й, мабуть, постійним, негаснучим огнем, а свічечки за­палювалося, розуміється, в урочистих випадках.

Гість не був із дуже побожних людей, але капличний вигляд світлиці так подіяв на нього, що рука сама потяглася перехрести­тись. Друге, на що не можна було не звернути уваги, — це багато килимів — і чужих, здобутих, мабуть, у численних походах старо­го, й місцевого виробу; ними запнуто було сливе щільно всі стіни й застелено й стола, й лави, й велику, окуту залізом, скриню в ку­тку, й навіть поміст. Над грубим, як звичайна лава, ліжком висів великий розкішний перський килим, а на ньому в мальовничому розпологу навішано було всякої холодної й вогнепальної зброї — до лука й мушкета включно: все гарно цяцьковане, дороге, вичи­щене, лискуче.

— Здорові були в хаті, батьку отамане! — ще раз повітався Крига, вклонившись.

— Здоров, здоров, сину… Сідай, спочивай…

Старий лицар показав рукою на лаву, застелену гарним кили­мом, і сам сів, усе, ніби ненароком, пильно придивляючись до гос­тя.

— У вас, батьку, ціла збройниця в хаті, — казав, сідаючи, гість. — Трапляється вживати, чи так тільки, для окраси?

— Та, коли хочеш, і те, й друге. Сам, здоров, знаєш, що для братчика й окраси кращої нема, як гарна зброя: постригся б у че­нці, то, мабуть, і в келії, замість святих образів, понавішував би шабель та пістолів і молився б на них, хай Бог простить гріха…

Гулий засміявся.

— Це правда, — посміхнувся й гість.

— А друге… правду кажучи, збройниця в мене окремо, в льо­ху, а це так, забавка. Коли наскочуть часом голомозі, то з цього всього хіба шаблю якусь візьмеш, та й то так, аби слави, що оз­броєний: до середини не пускаємо — маємо подостатком гаків­ниць, мушкетів і запасу.

— І, здасться, гармату на вежі?

— І гармату, — знов засміявся Гулий. — Та то більше для то­го, щоб налякати, а головне — стріляємо з неї, щоб оповістити своїх, коли дехто опиниться в ту хвилю поза хутором далеко, щоб ховався.

— І часто трапляються наскоки татарських гостей?

— Де пак, — зрідка, та й невеличкими загонами. Біда, коли б уся орда котилася через нас або хоч путні ватаги… Було й це, але давно… років із двадцять, мабуть, буде тому. А поки що, спасибі братчикам, остерігаються бусурмени ордою пертися далеко на Україну, принаймні понад Дніпром.

— Ви, батьку, пробачте мені, що я, ніби забувши звичайність, розпитую вас про це. Не бабська це цікавість… Чув я, що надума­ли Боже діло — ускромити козацьку силу свою й буйний дух січо­вий у святім монастирі й дати душі своїй спочинок хоч на останці віку… Чув і про те, що для цього воліли б продати те, що в'яже ще вас із цим грішним світом, — продати цей ваш хутір. Якщо поголо­ски ці правдиві й такий намір ви маєте справді, мій батьку, я — ку­пець.

Легенька хмарка затінила на хвильку ясне старече лице гос­подареве. Пильно дивився на гостя й ще пильніше слухав його обережний, як ступання по хисткій кладці, й розважний, немовби кожне слово важилося на чуйних терезах, підхід, — слухав і ду­мав: "Навбач такий бравий, щирий козарлюга, а в душі, мабуть, хитрий, як лис…"

— Та є така думка, — по короткій хвильці відповів старий, — але… діло це не таке, щоб так похапцем його рішити. Виспишся, спочинеш з дороги, пане осавуло, оглянеш завтра хутір із його до­брами, тоді можна буде й поторжитися.

— Свята правда, а коли я почав про це, то лише для того, щоб ви, батьку, наперед знали, чого я приїхав: за ніч можна бага­то передумати й до всього приготуватися, а тоді й піде діло бист­ріш.

— Та, правду кажучи, нам тут квапитися дуже нема великої потреби: поки що милосердний Бог тримає в здоров'ї. Ну, та коли ти вже почав про це, то… спитаю я наперед: ти, пане осавуло, для себе хочеш купити хутір чи для свого старшого, полковника Пет­ра?

Запитавши це, господар з-під лоба уп'явся очима в гостя й немовби наскрізь хотів прошити його своїм гострим поглядом.

Кригу цей запит здивував трохи.

"Чи йому не все одно? — подумав собі. — Аби гроші".

— Ні, батьку, — сказав уголос, — хочу купити хутір для себе.

— Ну, то й гаразд, — заспокоївся старий, — бо твоєму Гудимі хутора не продам ні за які гроші, от що.

Крига нічого на це не сказав, але на виду його вималювалося подивування.

— Так, так, — трохи з серцем навіть сказав господар, зауваживши це, — не продам своєї кривавиці недоляшкові!.. Чи ти гада­єш, я не знаю, як він запобігає в магнатів, та й сам у великі пани пнеться, як жаба на купину?.. Знаю, голубе, добре… І пані з па­нянкою рудою знаю: теж за ним дмуться, а люд християнський на хуторі в нього як худоба. Почекай, виканючить у панства якесь хоч поганеньке село, то ще й жидюгу заведе, щоб дерти шкуру з християнських людей, і вже ті нещасні не люди в нього будуть, а бидло… А щоб він не діждав моїх людей допасти!..

— Не знаю я, батьку, який він… — почав був гість, але старо­го запорозького діда наче муха вкусила.

— Ну, то тепер знатимеш, — бурчав він. — А якщо й ти одно­го норову з ним і вдачі, то дарма приїздив, бо й тобі хутора не продам.

— Та я ж іще не мав ні хутора, ні людей під собою, — засміяв­ся Крига. — Та й де нам, простим козакам, у пани лізти!

— Дурне верзеш! — скипів ізнов дід. — Ми, прості козаки, ли­царі, нічим не гірші за них, тільки що самі собі пани, а ті — кров і піт людський п'ють, і цураються правди, й сумлінням власним тор­гують, аби допасти того панства, а допавшись, гнатися за ще біль­шим…

Увійшла до світлиці ще нестара жінка й перебила старому ли­цареві його обурення.

— Це ти, Параско? — промовив, аби щось сказати. — Дай нам чогось випити, та й з вечерею не забарись.

Параска звичайненько вклонилася гостеві, поздоровкалась і промовила:

— За хвильку все буде, батечку.

Вона застелила стола поверх килима, що ним було покрито його, великим льняним обрусом і хутенько вийшла, а трохи згодом вернулася з хлопцем, джурою старого: в обох були повні руки всякого посуду.