Вмовляла його повертатися, Георгій кликав пса з собою. Та собака не йшов – завжди ж гуляли всі разом і поверталися разом. Як же йому було пояснити, що сталося? Зажурилася – Борис Васильович не зможе без свого чотирилапого друга. Ледве-ледве Георгію вдалося забрати Барса з собою.
Поволі рухався віл, стіною стояла тайга, змією вилась дорога між велетнями-деревами. Ми вже минули лежнівку (дорога йшла болотом, тому її щільно виклали поперек стовбурами). Пройти по ній хоч було і важко, але можливо, а от проїхати – всі кістки б переламало і зуби повибивало. Стежка, якою обходили цю болотисту частину шляху, вилась трохи далі між деревами, але зараз по ній ми не могли проїхати.
У нас в Україні, коли розпитуєш дорогу, говорять: "Ось ідіть цією стежкою навпростець, ближче буде!" І згадалося мені, як ми на все літо виїздили за місто. Ще взимку розкладали карту Київської області і вибирали село, в яке б поїхати. Воно обов'язково мусило стояти на Дніпрі або Росі, бо ми понад усе любили плавати. Хату, де зупинитися, вибирали біля самої річки, з великим садком, розмальованими ставнями і квітником. Мій батько гарно малював, тому брав мольберт, фарби, і ми відправлялися на околицю села вибирати краєвид для картини. Тато зупинявся, підносив до очей кулак, наче бінокль, заходив з різних боків, вираховував, де буде сонце через кілька годин, як впаде тінь, і лише тоді розкладав мольберт. Довго сидіти нам з братом набридало, і ми починали обстежувати місцевість, залазили в кущі ожини або на дерева. В багатьох сільських дворах стояли напівзруйновані хати, які від дощів і снігу спливли глиною, скособочились, а двори і сади біля них заросли бур'янами. Ми, діти, тихо обходили ці двори, не зривали жодного яблучка, жодної сливки. Хоч нам дорослі майже нічого не розповідали, та ми розуміли, що це подвір'я хазяїв, померлих в голод 1932-33 років.
За своїми думками і згадками про Україну не зчулася, як ми опинилися в Капкарі.
ЧАСТИНА П'ЯТА
-1-
Дорога з тайги переходила прямо в сільську вулицю. Зупинилися біля третьої хати справа. Приїхали.
– Що ж, Мишко, будемо друзями, ти ж перший, з ким я познайомилася тут, – сказала хлопчині-проводжатому. – Хоч і мовчав всю дорогу, зате довіз мене добре, вовки не з'їли. Заходь, коли влаштуюся. Зайдеш?
– Як буде час, – буркнув, вдаючи вкрай заклопотаного.
Оглянула свій ФАП. Звичайнісінька сільська хата з критим ґанком. Ні вивіски, ні замка. Вбігла східцями, вийняла дерев'яний кілок, яким були зачинені двері, зазирнула в середину. Сіни ділили хату на дві половини: кімната праворуч – медпункт, ліворуч – порожня. Видно було, що тут довго ніхто не жив: затхле повітря, павутиння, пилюка, вицвілі старі газети замість фіранок... Зате вікна були досить великі, одне навіть відчинялося.
– Здрастуйте! З приїздом вас! – раптом пролунало позад мене.
Обернувшись, побачила в сінях молоду симпатичну дівчину.
– Ніна, секретар сільради, – представилась вона. – Я вже кілька разів виходила вас зустрічати і проґавила. У нашій медчастині раніше був лікар-чоловік, але він спився, вже роки два як виїхав. Як добре, що ви жінка, та ще й така молода.
– Та не дуже й молода – мені вже 26-ий рік пішов.
– Ой, і мені теж, – зраділа Ніна і через невелику паузу додала: – Санітарки зараз немає, хворіє.
– Та я з радістю все приберу сама. Тільки б взяти де-небудь відро й ганчірку…
– Я допоможу, – запропонувала Ніна.
Заходилися вдвох прибирати. Лахміття з ліжка, халат і старі медикаменти винесли у двір і спалили. Вимили вікна, відтерли від бруду підлогу, столи, все-все. Ніна, побачивши мої речі й зрозумівши, що постелі у мене немає, принесла дві ряднини, наволочки для матрацу й подушки, які ми набили свіжим сіном.
Втомлені але задоволені обмилися холодною криничною водою і посідали на ґанку перепочити. Фіранки на вікна я вирішила зробити трохи пізніше. Ми в зоні майже з нічого навчилися робити затишок. Фарбували марлю зеленкою, фуксином чи акрихіном, мережили і вішали на вікна. Так само робили і абажури. Але тут, на жаль, електричного світла не було.
Відпочили, і Ніна повела мене знайомитися з капкаринцями.
– Голова сільради Семен Прокопович малограмотний, ще й любить випити, – розповідала по дорозі Ніна. – Ось я і працюю за нього, все йому розказую, пояснюю. Він ледве розписуватися навчився.
– Чому ж його призначили головою? – здивувалась я.
– Бо він партійний, він і наша вчителька, а я – комсомолка. От і весь наш партапарат, – засміялась Ніна, а потім запитала: – Ти одна?
– Хочу забрати сюди маму.
– А де ви жили?
– В Україні, у Києві.
– Так що, мама аж звідти приїде?
– З радістю приїде, п'ять років не бачилися.
Роздивилась кімнату сільради: письмовий стіл, портрет Сталіна і стінгазета "Комуніст". Але ж російською треба два "м". Почала читати і знайшла там безліч помилок.
– Чому не дали статті до газети перевірити вчительці? – запитала у Ніни.
– Та це ж сама училка і писала. А у нас нікого грамотнішого немає. В Капкарі лише чотирирічна школа. Десятирічка є в Довгому Мості, там і інтернат. Та під час війни не до цього було, вчителів не вистачає і зараз, а засланим викладати не дозволяють. Училка наша ще до війни закінчила вісім класів. Я ж встигла всього сім, потім інтернат закрився.
У цей час зайшла сільського вигляду жінка, але з книжкою в руках.
– Ось почула дохтур приїхав, прийшла познайомитися, – простягла мені руку. – Мої ініціали Марія Іванівна, а твої?
Я ледве стрималася, щоб не відповісти "О. М." і не розсміятися. Здогадалась, що це вчителька. Назвала своє ім'я.
Вона тут же поправила:
– Значить, Аксенія.
– Ні, я українка, і ім'я моє Оксана, – наголосила на "О".
– Це що, десь далеко в Росії?
– Ні, Україна в Україні, – зовсім збила з пантелику вчительку. Та, побачивши її розгублений вигляд, спробувала виправитися – не хотіла насміхатися над людиною.
– Давайте карту, покажу де.
Не зрозуміли. Я уточнила:
– Географічну карту.
Та карти у них не знайшлось – у четвертому класі ще не вивчали географії. Шкода. Вирішила, що треба десь дістати карту й показати і Україну, і Київ, і їх Сибір. Як же так, місцеві діти навіть не мають уявлення, наскільки великий цей світ.
Марія Іванівна запросила мене заходити інколи до неї на уроки, і я з радістю погодилась.
Повернулися до ФАПу. Ніна принесла відро води і відро картоплі. А готувати їжу не було на чому. Поки гадали, що робити, пришкандибала санітарка Варя. У неї був уражений колінний суглоб, тому ходила вона з палицею, дуже кульгала. Я оглянула її коліно – припухле і з норицею. Варя сказала, що так вже третій чи четвертий рік. Це ж туберкульоз, кістковий туберкульоз, одразу зрозуміла я. Та інвалідності жінка не мала, грошей теж. Чоловік загинув на фронті, і вона сама ростила двох діточок. Вони закінчили чотири класи і більше ніде не вчились. Взяти ж Варю санітаркою начальство умовила Ніна – хоч яка копійка буде, а діти допомагатимуть їй працювати. Варя запросила мене жити до себе, місце у неї було, та я від запрошення відмовилась.
– Але ж в лікарні не можна залишатись, – щиро турбувалась жінка, – тут водиться привид, тому в цій хаті ніхто ніколи не міг ночувати!
Ніна запитливо глянула на мене – що ж вирішу?
– Я не боюсь, та й у привидів не вірю.
Варя просила хоч зайти в її хату, тут було зовсім близько. Не хотіла виглядати неввічливою, тому пішла. Ще у дверях вдарило в ніс сперте повітря з гострим запахом сечі. Брудно, бідно. Постіль не прибрана – справжній барліг. Мабуть, Варя увесь час лежить, бо болить нога, а діти хазяйнують самі, й не дуже слухаються. Жінка розповіла, що її десятирічна донька Надя все ще мочиться під себе, навіть вдень. Воду ж з криниці носити важко, грошей на мило і новий одяг немає. Я була вкрай вражена: оце так люди живуть на волі?! Хіба її чоловік віддав своє життя на фронті за те, щоб у таких умовах жила його сім'я?
З важким серцем і гіркими думками повернулась до себе, засвітила свічку в кімнаті. Задумала купити лампу, якщо вони продаються в тутешній крамниці. А ще вирішила, що ні в якому разі не буду жити у таких умовах, як Варя, підтримуватиму ідеальні чистоту й порядок. З усім сама впораюсь – і прибиратиму, і топитиму грубу, і воду носитиму. От тільки дрова доведеться просити когось рубати.
-2-
Уже в першу ніч у Капкарі довелося показати, на що я здатна. До вечора встигла більш-менш комфортно розташуватися. Розтягнулася на набитому свіжим сіном матраці. Сіно трохи кололося, але запах був чудовий, нагадав мені Україну, луг біля Дніпра. На жаль, тут не було ні ріки, ні озерця. Вже п'ять років не плавала. Вдома влітку дня не могла без цього прожити. Дніпро, Десна, Ірпінь, Рось – не вилазили з цих річок моєї рідної Київщини усе літо.
Якось разом зі своїми друзями-однокурсниками Юрком і Володею вирішили переплисти Дніпро. Але ми не подумали, що течія буде настільки сильною. Випливли кілометра за два нижче того місця, де нас з одежею чекали дівчата з нашої групи. Вони дуже налякалися, коли побачили, що нас так швидко зносить. Трохи налякалися і ми, та все ж перепливли Дніпро! Правда, вдруге я б уже, мабуть, не погодилася на таку авантюру.
Лежала я у своєму новому домі, згадувала приємне, а заснути все не могла.
Раптом почула тривожний стукіт у двері й одразу за ним схвильований голос:
– Дохтур, дохтур! Швидше, дружина народжує!
Схопилася, стала одягатись, а сама думала: пологи, який жах! Я ж їх ніколи навіть не бачила. На третьому курсі акушерства ще не викладали, а в зоні якщо і з'являлася вагітна, то її тут же відправляли в спеціальне ОТП. Хвилювалася, мабуть, не менше чоловіка породіллі. Тремтячими руками збирала необхідне: бікс, фонендоскоп, халат, шапочку, щіточку для миття рук і туалетне мило. Добре, що все приготувала ще в Довгому Мості.
Намагалась взяти себе в руки, не панікувати. Для лікаря головне витримка, спокій і порядок. Не можна було показувати своєї розгубленості, невпевненості – від мене ж чекали допомоги.
Ішли недалеко. Увійшли до хати, а там повно людей, гамір, зойки і стогони породіллі... Я голосно привіталась. Усі враз замовкли й почали прискіпливо мене розглядати: "Ну-ну, що ти за одна, на що здатна, що вмієш? Чужинка, та ще із засланих".