Вони йшли, взявшися попід руки, а поруч їхала на малій швидкості рудоуправська емка, до якої нізащо не хотіли сідати. "Дивись, друже,— рокотав бас Коржа,— надивляйся на наш Кривбас, хіба є де в світі така природа?!" Марно шофер гукав із машини, що Пал Палич запізниться на поїзд, що треба поспішати, що товариш управитель рудника наказав приставити в точності.
Ничипір Корж проводжав гостя за всіма шахтарськими звичаями,— щоб друзі чули, щоб вороги смутилися. Од горілки уралець відмовився, але й пива було досить, щоб Коржів голос перелітав далеко за Саксагань. "Пал Палич,— гукав Корж,— скажи мені по-сусідському, якою живою водою нас побризкано, що ми не боїмося смерті, німців перебули й знову ожили, скажи!" Пал Палич подивився в ясні очі Коржа, оглянув копри, що один по одному зводилися з руїн, димки над димарями, сліпучі брили незайманого снігу й неголосно сказав: "Партия, дружок, это все сделала партия!"
Аннушка підійшла назустріч, щоб попрощатися й собі з земляком-уральцем,— "наших кровей,— мовив Пал Палич, заглянувши до немовляти,— узнаю уральский румянец!" — "Мы теперь криворожские",— одповіла Аннушка з такою несподіваною інтонацією, що старий тільки уважно глянув на неї й запитав: "Твоего так и не увидим?" — "Це Сточорт, а не Стоколос,— загув Корж,— десь готує забої, щоб завтра носа всім утерти!"
Над парканом виткнулися голова й плечі Стоколоса: "Он як ви хазяїна згадуєте, а я вже збирався на чарку запрошувати!" Знатний бурщик вийшов із двору й разом з дружиною та сином провів Пал Палича трохи по вулиці. Потім посадовив його й Коржа до машини й звелів шоферові поспішати, бо справді вже час на поїзд. "Копию договора я пришлю",— сказав Пал Палич Стоколосу. "Не треба,— одповів цей,— пришлете, коли перекриєте наші показники!"
Машина рушила й покотила, хутко набираючи швидкість, а Стоколоси верталися додому. Він — без шапки, як і був, Аннушка — з малим на руках. "Бач, Ванька Хіврин і сьогодні зірки не зняв,— сказав Стоколос, поглянувши гострим оком на далекий копер комсомольської шахти,— мабуть, і сьогодні перевиконав! От хто мені ґнота вставить, слово честі. Хоч бери та й здавайся без бою, га, Аннушко?" Але Аннушка такі закохані очі затопила в очі чоловікові, наче вперше викликаючи його на зухвалий поцілунок, і Стоколос повірив, що бій буде жорстокий і yебезславний для його честі. Знову сипнув, поплив сніжок, просвічуваний сонцем.
ХLI
Дарину гнітив жах смерті, яка невідступно пов'язувалась у неї з народженням дитини. Лікарка сказала, що вагітність проходить нормально і хай Дарина не задурює їй голову своїми бабськими передчуттями, все одно родитиме за милу душу, а про аборт може забути, не дасть вона дозволу й не візьме гріха на душу.
Тоді Дарина вперше замислилася про дитину, як про майбутнє життя. Досі вона й не думала вішати собі на шию невідоме створіння, яке буде кавкати, хворіти, будити но-чами,вимагати їжі й самозречення. Ні, нехай хтось дурніший цим займається, вона піде до знахарки, коли медицина їй одмовляє. "Так, так, я вам одмовляю, — тупала на неї ногами стара лікарка,— дурощам потакувати не маю наміру! А коли ви підпільно зробите операцію, я вас £іддам до суду, ви у мене посидите на лаві підсудних, як вам не соромно, красива дурьохо!"
Вранці, коли Дарина сідала до робочого поїзда, щоб їхати на завод, було ще темно, і завжди її хтось пізнавав, миттю знаходилось місце подалі від розбитих шибок, провідник вагона сам приносив запалену свічку, Дарина сідала, поглядаючи на товаришів по заводу.
Фашистсько-німецька каторга, кинувши їх у нещастя, в той же час запалила в душах завзяття праці, і вони раділи тепер від того, що повертають своїм трудом добре передвоєнне життя. Не тільки відновити старий завод, а відродити його з новою потужністю, вищою технікою й механізацією. Творча ініціатива народу помножувала дерзання інженерного персоналу, бурхлива сила життя наче чудодійним зіллям оббризкувала Донбас,— як він пішов у зріст як розкустився, як дзвенить піснями!
Десь за горою випускають топлення з домни, на небі взялася заграва, наче там сходитиме сонце. Ось попливли обіч рожеві хмарки,— там висипали під укоси шлак. Над мартенами клубочіли пасма диму,— ожила ще одна піч.
Хтось у вагоні пригадував, як страшно стало, коли загаснув, Донбас, небо зробилось темне, тільки зорі сяяли, під мертвим заводом у ставку верещали жаби, яких ніколи ніхто не чув. Ніч минала, і по дню поліцаї гнали людей підіймати з руїн хоч один цех, а всі никали в хаосі повалених стін, між купами металевих конструкцій і приміряли, як колись візьмуться працювати на себе, а не на проклятого загарбника. Один формівник розповів про день звільнення заводу від німців, коли приїхав старий директор. Відразу пізнали витерте шкіряне пальто, що було на ньому й перед евакуацією. їх зібралось мало, старих кадровиків, і директор не всіх пізнавав, такі стояли бородаті, обдерті, худі, передчасно постарілі. Вони дивилися директорові в вічі, чекаючи слова, яке проллється на змучені душі, як цілющий бальзам. "Товариші",— сказав директор перше слово. "Буде завод",— вимовив друге слово. Формівник тоді стояв близько од директора, навкруги у пояс ріс дикий бур'ян,— от серед якого нещастя довелося стрітися, але фронт вимагав металу, і Донбас пішов у наступ.
Ніхто не вірить, коли почує, з чого починали, якими інструментами вели бій, на які машини мусили розраховувати. Творча винахідливість переборювала неможливе, ось уже зібрали генератор на півсотні кіловат, ось проклали дерев'яні рейки замісто залізних, розчищали територію цехів, змонтували кран, виготували робочі креслення домни, мартенів, прокатних станів. Підоспіли подарунки з Уралу, став поруч заводу енергопоїзд, паровозики вже снували, підвозячи руду, кокс, цеглу, залізний брухт.
Дарина стояла біля мартена й споглядала, як могутньо вставав навколо неї цех, як весело ревів у печі вогоць і клекотіла сталь. Кипіла криця в мартені, струмки її підскакували вгору, наче витягали шиї рожеві лебеді на молочному плесі...
"Ви тільки послухайте, Дарино Кіндратівно,— казав сталевар,— на що ми заміряємося на літо,— пустимо в цеху фонтан, щоб охолоджував повітря, поруч — зельтерська газова вода, чудово?" — "А мені байдуже, Романе Павловичу",— одповідала Дарина, і вона казала неправду, бо кожний день дужче й дужче змінював не лише цех, а й її саму. Вона казала неправду, бо входила в ритм мартенівського цеху, заводу, Донбасу, країни. Вона бачила, як поєднане все в державі, як їхній метал перетворюється на машини, машини відроджують землю, колгоспна земля повертає борг хлібом, м'ясом, цукрочм. Для неї це було велике відкриття, а кожен робітник, здавалося, з цим і народився.
Дарина не була дурненька, це її такою робила в очах чоловіків її краса, і розум її знайшов тут широке поле дії. Ніколи не думала, що колгосп так близько стоїть до заводу. Не уявляла, що вони так тісно пов'язані і що зернина, яку дбайлива рука кладе в землю, така близька родичка сталі, бурхливо народжуваної за вікнами їхнього мартена.
Роман Павлович наче аж навшпиньках одходив од неї, і Дарина могла відчути, як делікатно всі до неї ставилися, й на мить не припускаючи думки, що знають про її вагітність. Вона колись уявляла, що робітники зачерствіли біля заліза, а тут бачила, як дбають один про одного, як людяно й чуло підходять до справ особистих, як благородно тримають себе ці замурзані, в подертій одежі люди. Не без того, щоб у когось прохопився жарт або лайка під гарячу руку,— це були люди, які складали колектив, на який можна звіритися за найтяжчих обставин.
І підводився завод в усій складності його цехів, як частина особистої долі робітників. Мартенівський цех, ще не зовсім відбудований після руйнації, стояв наче корабель перед спуском, на воду. Каменярі замуровують дірки в стінах, арматурники ставлять сталеві конструкції, зварники варять електрикою шви, ось уже під високим, не вкритим іще дахом пересувається підйомний кран, тягаючи виливниці, повні розтопленої криці, переносячи сталеві бовдури й складаючи їх на платформи. З чотирьох печей працюють дві, решта тільки зводиться, вилазить з руїн, набуває форм, а життя заводське йде, прибуває розмах, трудовий мирний ритм.
Ранками вже на повну потужність гукав старий заводський гудок, знайомий усім змалку голос заповнював повітря далеко навкруги, наче це гудів урочистий донбасівський степ, земля й вода, трави й метал. А до будинків гудок заходив, як близька людина, котру два роки вважали неживою. "Боже,— казала Дарина, затуляючи двома пальцями вуха,— я чую, чую!"
Коли, верталися після заводу, знову не було іншої розмови, як про врубівки, похилі шари вугілля, транспортеривідбійні молотки. Здавалося, світові немає діла до неї, Дарини, як не було діла й на селі, коли весело тулялося тільки тим, хто разом добре робив. Чому вони так радіють, що вилили сьогодні з шахти ставок води, а на завтра на-рубали вдвох ешелон вугілля? Чому їм пече на серці, коли не подано порожняк під видобуток? Що начальник участку зайнявся своїм городом, не розпорядившися прибрати захаращену лаву?
Дем'янко пішов на врубівку разом із батьком, до них приліпилося слово, помилково вжите в одній кореспонденції,— "брати Кривохижі". "Здорово, брати,— казав десятник, коли перетягали врубівку,— скільки сьогодні Записати?" — "Ладно,— одповідав старий,— на партійному бюро поглузуєш. Так тільки сороки ведуть хазяйство, як у нас на дільниці!" І Кіндрат Дем'янович бігав по штреках, забоях разом з інженером, стягав людей на розшивку вузького місця. Прибирали породу, кріпили, звільняли місце для широкого ходу врубівки, і знову батько з сином підрубували шар вугілля, відпочивали, кінчивши зміну, й, мовчки глянувши один на одного, лишалися на зміну другу.
"Я не розумію,— казала їм Дарина серйозно, хоч вони вважали це за жарти,— ви захоплюєтесь шахтою, наче мій чоловік колгоспом!" — "А чого б ви хотіли? — питав, підкручуючи вуса, старий Кривохижа.— Ходити серед апельсинів та лимонів і чхати од їхнього духу? Будь ласка, цілий Донбас я призначив під сад, не заперечуєте?" Дарина мовчала, а до старого бралася Лукеря Павлівна, у якої сад був болючим місцем.
Вона з молодих літ заопікувалася садом і стала беззаперечним авторитетом для жінок селища в цій галузі.