Я ждав тебе, брате, з миром і любов'ю хотів прийняти... Пощо ж ти мовчиш? Брате Ярополку, відчини свої очі, огверзь уста!..
Але Ярополк уже не говорив, заплющив очі. Обличчя його стало зовсім білим, ще раз ворухнулись груди — і стихли, завмерли навіки. Смерть переступила поріг княжого терема.
5
Княжі ємці з гридьбою ходили від двору до двору на Подолі, по всіх кінцях Києва, збирали людей і оголошували, що князь Володимир шукає гриднів-головників, які вбили Ярополка, обіцяв винагороду тому, хто їх знайде.
Надвечір головників знайшли — на Оболоні, в хижі смерда Ражби. Побачивши здалеку через душник княжих ємців, що прямували за гриднями, вбивці кинулись тікати в ліси на схилах Щекавиці, надіючись, що, коли стемніє, їх ніхто там не знайде.
Але гридні знали, що їх жде нагорода, не шкодували ніг, дерлись через кущі, наздогнали втікачів біля самого лісу, привели до хижі Ражби, веліли роздути вогонь.
Тим часом прийшли й відоки, які дали роту, що ці гридні — саме ті, які вбили князя Ярополка й втекли з Гори. Проте головники, хоч їх били дрюками й телеснею, не признавались, сказали, що можуть повісти правду тільки князеві.
Так їх і повели — вже потемному, через Подол, мимо Воздихальниці, через міст і ворота на Горі, а там кинули в поруб, поставили сторожу, ємці побігли до тіунів, ті знайшли воєвод, а вже воєводи рушили до князя.
Пізно вночі кілька чоловік одразу загрюкали в віконниці й двері терема Блюда. Він прокинувся, схопився з ложа, розбудив жону, велів роздути вогонь.
"Не інакше як через Ярополка", — роїлись думки в голові.
Але одразу ж заспокоїв себе: мертві голосу не мають, головників гридні до самого вечора не розшукали, досі вони вже далеко від Києва.
"А може, — майнула ще одна думка, — це зовсім і не через Ярополка, може, князь Володимир має якусь потребу".
Жона роздула вогонь, Блюд кинувся в сіни.
— Хто там?
— По слову князя Володимира...
— Зараз... Зараз...
Він одсунув два важкі залізні засуви, відчинив двері. Знадвору в теплий терем війнуло нічною прохолодою. На ганку стояли воєводи Володимирові, а між ними сусід-купець і боярин Воротислав.
"Як же це трапилось? Чому Воротислав уже тут? Чого він стоїть поруч з воєводами?" — думав Блюд.
— Одягайся, Блюде! Кличе князь Володимир.
— Слухай, Воротиславе! — спробував одвести його набік Блюд. — Що трапилось? Чому князь не спить?
— Одягайся, й підемо? Князь жде тебе... — ухилився від розмови Воротислав.
Це вкрай приголомшило Блюда. Чому Воротислав, який був його найближчим другом, не хоче з ним говорити? Зрадив, продав, виказав? Втім, що Воротислав знає?!
— Зараз, зараз! — тільки й знайшов що сказати Блюд. Він кинувся в терем, одягнувся, підперезався, але не почепив меча, вийшов.
— Я вже зібрався. Ходімо!
Вони пішли двором, завернули до княжого терема. Позаду увесь час видно було розчинені двері терема Блюда, вогник свічки.
Князь Володимир ждав Блюда в палаті Людяній. Округ нього стояли воєводи, що прийшли з ним у Київ із земель полунощних, але між ними було вже й кілька воєвод Ярополкових, тут були мужі, бояри, тіуни, ємці.
"О, горе, горе мені, — подумав Блюд, — за кого страждаю?"
— Чолом тобі, княже... — почав, низько вклоняючись, Блюд.
Князь не відповів на вітання.
— Що ж ти вчинив, воєводо Блюде? — запитав він. — Навіщо так діяв?
Блюд спробував посміхнутись, але обличчя його скував страх — ні щелепи, ні уста не ворушились.
— Не відаю, про що ти мовиш, — з великим зусиллям вимовив нарешті він.
— Не відаєш? — гримнув князь. — Невже забув, що я велів тобі не вбивати, а помирити зі мною брата?
— Великий княже! — приклав руки до грудей Блюд. — Я твій загад виконав, я умовив Ярополка їхати до Києва. .
— Ти справді умовив його їхати до Києва, і то добре, але пощо вбив брата мого?
— Княже Володимире! — жахнувся Блюд. — Я убив князя? Клянусь усіма богами, я без меча прийшов сюди, на Гору, то вої-гридні в сінях пройняли його мечами, через що й утекли...
— Не послушествуй на гриднів-воїв ложно і не клянись всіма богами, аще ніякого бога в серці не маєш. Скажи краще, за скільки золотників продав душу брата мого Ярополка? Мовчиш? Воєводи, заведіть головників.
Двох гриднів, тих самих, що вбили Ярополка, завели до палати. Вони впали на коліна.
— Винні, — говорили гридні. — Змилуйся, княже!
— Хто намовив вас убити князя Ярополка? Скільки й хто вам платив за смертовбивство мого брата?
— Ось він... Воєвода Блюд! — разом заволали вбивці. — Він уже раніше домовлявся, нині знову прийшов до нас, дав по сто гривень, сказав, що такий твій загад. Ми ниці, убогі люди, змилуйся над нами.
— Чуєш, воєводо, — звернувся до Блюда князь. — Чи правда те, що говорять відоки? Блюд мовчав.
— Виведіть їх, — велів князь,! гриднів вивели з палати. Настала тиша. Жарко горіли свічі. Крізь розчинені двері віяв вітер з Дніпра.
— Бачиш, — почав князь Володимир, — кому ти дав у руки меч?! Я судитиму їх по покону. Але як, за яким законом і поконом судити мені тебе, вбивцю брата мого Ярополка?
— Помилуй, княже! — заволав Блюд і вдарився головою об підлогу. — То є правда, правда, але, вір мені, Ярополк нахвалявся тебе вбити, він би і вбив тебе...
— Мовчи, воєводо! — сердито крикнув князь Володимир. — Не тобі судити князів, кожне слово твоє облуда й лжа... Ти називався Блюдом, справді ж ти Блуд, чуєш — Блуд, і токмо так прозиватимуть тебе люди. По обітниці своїй я тобі, аки приятелю, думав честь воздати, а нині суджу яко зрадника й убивцю князя-брата.
Князь Володимир якусь хвилину помовчав, далі звернувся до воєвод і мужів:
— Візьміть цього головника, що вбив брата мого Ярополка, і, як пса... скарайте киями! А двір його — на поток і пограбування, як велить закон.
Блуда скарали на світанні в передградді, над Боричевим узвозом, при людях, як звичайно карали головників і татів...
Його привели туди одягнутого в подерту стару рядовину, із зав'язаними позаду руками, поставили перед стовпищем людей. Страшними, широко розплющеними очима дивився на них Блуд, шукаючи помочі, водив головою то праворуч, то ліворуч.
Але помочі не було. Усі в городі знали, що сталось на Горі; нині борич ще раз кричав над узвозом вирок князя.
— Убити його! Во пса місто! Убити! Яко головника, яко татя! — лунали голоси. Блуд упав на коліна.
— Змилуйтесь! Змилуйтесь!
І чомусь у цю страшну хвилину він згадав грушу, під якою закопаний був мішок з золотом: пропадає воєвода Блуд, пропадає й його золото.
— Змилуйтесь! Все віддам!
— Во пса місто! Бийте його, бийте!
Гридні підняли киї, вдарили Блуда. І звершився суд, мертве тіло воєводи покотилось по кручі. Того ж дня двір його було віддано на поток і пограбування.
6
Князя Ярополка поховали по грецькому обряду — з священиком і півчою — на Воздихальниці, недалеко від могили княгині Ольги.
Віддати почесть князеві прийшло багато воєвод і бояр, уся Гора — — вони знали, як покарав князь Володимир убійника Ярополка, знали, що він стоїть біля корсти, буде на погребі.
З Родні прибула до Києва й княгиня Юлія, за якою Володимир послав гінців, — засмучена, стомлена після далекої дороги, стояла вона в темному платні, з покривалом на голові над тілом свого мужа.
Володимир був на похороні, ішов за саньми, на яких везли дубову корсту, схилив голову, коли корсту ставили в кам'яну, червоного шиферу, гробницю, першим кинув горстку землі на свіжу могилу.
Після того справляли тризну — так вимагає гюкон, так, — Володимир чув про це, — хотіли бояри, так, — здавалось самому йому, — легше буде замиритись якщо не з братом, то хоч з його душею.
Тризну справляли в гридниці, князь Володимир велів нічого не шкодувати, столи вгинались від усіляких страв, скрізь попід стінами стояли діжки з медом і олом, багато переварів поставили на Горі, в передградді й на Подолі.
Багато людей зібралось у гридниці — тут були воєводи, що прийшли в Київ з Володимиром, але набагато більше воєвод, бояр, мужів, що тікали з Ярополком до Родні, а нині вже були тут, — вони стиха лізли, перлись на тризну.
Ніхто з них, звичайно, не говорив про покійного князя — його не було вже на Горі, душа його витала у вирії, — ті, що недавно підтримували Ярополка, славили тепер князя Володимира, пили за нього меди й ол, бажали щастя, здоров'я, слави.
Князь Володимир також пив, випив він, либонь, не менше, ніж інші, але меди й ол не п'янили його, був він цього вечора неспокійний, стривожений.
О, хто-хто, а він знав ціну словам, які розсипали, наче золото, круг нього, тут сиділи мужі, що були ворогами його батька, до нього підходили з чарами мужі, що підбурювали Ярополка, це співала різними голосами, славила князя Гора, яка вигнала за стіни города його матір.
Прийшла на тризну й Юлія, вона сиділа з боярськими жонами, що підтримували, втішали її. Було пізно, коли вона встала з-за столу, непомітно відступила назад, зникла в переходах.
Володимир відчував, що йому також несила тут сидіти: тризна справлена, душа Ярополка може заспокоїтись, князеві хотілось бути в своїй світлиці, залишитись на самоті з своїми думками, просто спочити.
Він встав з-за столу, попрощався з боярами і воєводами, пішов у кінець гридниці, а там потрапив переходами до терема, минув сіни, де стояла мовчазна сторожа, й став підійматись на верх. Відгомін голосів у гридниці залишився позаду, на верху терема було тихо й темно, один тільки світильник горів у кінці переходів, розливаючи навкруг жовтувате світло. У цій півтемряві князь прямував до своєї світлиці, звуки його кроків глухо відбивалися в довгих переходах...
І раптом він зупинився. Біля дверей Золотої палати стояв хтось у темному. Ось постать ворухнулась.
— Хто ти? — запитав князь.
Та марно він і запитував. Коли Володимир ступив ще один крок уперед, пізнав княгиню Юлію.
Княгине! — промовив він. — Чому ти тут стоїш? Чому цс йдеш спочивати?
— Я знала, що ти тут пройдеш, і ждала тебе, — тихо відповіла вона.
— Чому ж ти ждала мене?
— Я хотіла тобі подякувати, що послав за мною гінців і що сам віддав погребову честь моєму мужу, а своєму брагу Ярополку.
— Навіщо ти говориш це, княгине? Я не був і не міг бути ворогом свого брата, токмо правди шукав у сварзі, яка виникла між нами. Вірю, злі, темні сили полонили його душу, ті, що називали себе друзями, були його ворогами, багато крові пролив Ярополк, але зрозумів свою похибку, ішов до мене, а я готовий був прийняти його як князя й брата.